Вони жили звичайним життям, проводили дозвілля усією сім’єю, любили походи в ліс, каталися на велосипедах. Усе це відняла війна. Однак навіть після того, як Іван втратив на фронті обидві ноги, вони з дружиною змогли сконцентруватися не на втратах, а на прагненні знаходити нові можливості, щоби жити повним життям. З Іваном та Катериною поспілкувалася журналістка медіаплатформи “Вгору” Ганна Щидловська.
Мирне життя
Іван та Катерина познайомилися ще студентами в Херсоні. Тут вони одружилися, тут народилися дві їхні донечки, тут Іван з Катею жили й будували кар'єру.За освітою Іван – інженер, раніше займався проєктуванням автомобільних доріг. Пізніше спробував сили у сфері виготовлення зовнішньої реклами, а потім започаткував і власний бізнес. У всьому його завжди підтримувала і навіть давала поштовх кохана дружина.
Вони будували плани на кілька років вперед, про що тепер згадують не без іронії.
Війна заскочила їх на Франківщині, туди вони з доньками поїхали буквально на три дні покататися на лижах. Виїхали 21 лютого, а 25 мали вже повертатися.
Ми їхали відпочивати на три дні й не взяли з собою абсолютно нічого, ні дитячих документів, ні якихось речей. І з того часу ми до міста не поверталися, – згадує Катерина.
Рішення захищати Україну
Від початку вторгнення Іван знав, що піде воювати. Спочатку вступив до територіальної оборони, проходив там вишкіл, а потім отримав повістку з військкомату. Тоді сказав дружині: йому буде спокійніше, якщо вона з доньками поїде за кордон. Рідня не стала його відмовляти. Дружина добре відчувала внутрішній стан чоловіка, а мама після відвертої розмови зрозуміла, що інакше вчинити він не може.Невдовзі Катерині написала жінка з Німеччини й повідомила, що її сусідка має бажання допомогти українцям і може прихистити в себе жінку з двома дітьми.
Десь у ті ж дні були прильоти по залізниці у Львівській області, тож зволікати з поїздкою було ризиковано.
Катерина зважилася, 22 квітня вони з доньками виїхали до Німеччини.
Мобілізували Івана після всіх попередніх етапів і комісій у вересні. Місяць він проходив спеціальну підготовку, а в жовтні потрапив на передову зі спеціальністю стрілець-медик.
Іван розповідає, що знайшов на фронті справжніх друзів. Підтримує зв’язок зі своїми побратимами й тепер.
За його словами, їхня робота на позиціях була чіткою та злагодженою, але росіяни використовували заборонені види зброї. Одного дня в окоп до Івана прилетіла фосфорна міна. Наслідок – травматична ампутація гомілки, септичний шок, близько півтора десятка операцій і втрата обох ніг.
Любов долає все
Катерина відшукала чоловіка за лічені дні. Вона згадує:- За вісімнадцять років спільного життя ми ніколи не розлучались. Я весь час була в тривозі. Знала, Іван перебуває під Мар'янкою, намагалася відстежувати ситуацію. Коли чоловік не вийшов на зв’язок, одразу забила на сполох.
На лінії фронту серед медиків у цей час перебував знайомий Катерини. Він допоміг знайти Івана, якого саме доставили на стабілізаційний пункт у Курахове. Від знайомого вона дізналася, що Іван втратив ногу. Але то був не увесь жах.
Пізніше мені сповістили, що не вдалося врятувати обидві ноги, що був сепсис, – розповідає Катерина.
Іван зізнається, дуже переживав, як дружина сприйме його поранення. А вона всім серцем прагнула бути поряд.
Зі стабілізаційного пункту його одразу перевели до лікарні ім. Мечникова. Тоді вони вперше змогли поговорити телефоном. Катя максимально швидко владнала все в Німеччині й примчала до чоловіка. А доньки залишилися під наглядом його матері, вона приїхала, щоб її підмінити.
Катерина зізнається, їй дуже боліло, як сприймуть поранення тата доньки. Старша шістнадцятирічна дівчинка одразу запитала, чи цілі в нього руки й ноги. Уточнювала, чи роблять в таких випадках протези. Коли Катерина пояснила, що одне коліно буде повністю брати на себе все навантаження тіла, донька відповіла: “Тато сильний, тато впорається з цим”.
Я пам'ятаю захоплення дітей, коли ми виїжджали кудись на природу, і там чоловіки не могли роздобути хмизу. І тільки наш тато заліз кудись у скелі й звідти притягнув багато дров для багаття. Діти пишалися з того, що їхній тато може робити подвійне сальто, вміє плавати краще за всіх, – згадує Катерина.
Саме через захоплення дітей Катерина вперше задумалася про паралімпійський спорт. Хотіла, щоб Іван і надалі був для них найкращим прикладом у житті.
Про Ігри Нескорених дізналася й заговорила про них з чоловіком, коли він ще не міг навіть нормально сидіти й продовжував боротися з болем.
Коли стало відомо, що Іван пройшов відбір і в складі збірної представлятиме Україну на змаганнях у Дюссельдорфі, – дівчата були щасливі.
Ігри Нескорених, це не про медалі, це більше про реабілітацію, про те, як спорт допомагає реабілітації, – пояснює Іван.
Він розповідає, що Катя зрушила його з місця в потрібному напрямку, але він і сам добре усвідомлював, що для реабілітації потрібно багато спорту.
Іван обрав стрільбу з лука.
Його теперішня тренерка Леся Шах одного дня прийшла з луком до шпиталю та просто заохочувала всіх спробувати позмагатися в стрільбі на Іграх Нескорених. Для Івана це був новий досвід, з лука він ніколи не стріляв. Спробував, йому сподобалося, адже цей вид спорту розвиває вміння контролювати себе й добре концентруватися.
Крім стрільби з лука, Іван навчився плавати без допомоги ніг, грати навсидячки у волейбол і навіть їздити верхи.
Він сам сідав на коня, тримав рівновагу. Для нас це було просто відкриття, що без ніг взагалі можна кататися на конях, – розповідає Катя, а Іван згадує приємні моменти, як перед тим, як сідати на коней, вони їх вичісували й пригощали яблучками.
Катерина пояснює, що коні належать жінці з Київщини Наталці Сонечко, колишній військовослужбовиці, яка врятувала з під обстрілів не тільки себе і дітей, а й вивезла коней, кіз, поні, знайшла їм стайню, за яку щомісяця сплачувала, збираючи на це пожертви. А тварин використовувала для реабілітації військових. Після кожного заняття хлопці заповнювали анкету з опитуванням про своє самопочуття та зміни, які відчувають. Наталка має намір обробити всі дані та використовувати їх як методики.
Також Наталка облаштовує літній табір для дітей військових.
Катя, розповідає, що зважилася привезти дітей до батька ще до того, як йому зроблять протезування. Хоча частина друзів та знайомих відмовляли та вважали, що ця зустріч буде дуже травматичною для дітей.
Але вона була впевнена, що робить все правильно, адже тато – це не лише ноги, тато – це значно більше – підтримка, безумовна любов та відчуття захищеності. І довготривала розлука з ним була для дівчат значно більшою травмою.
Дівчата одразу кинулися в обійми Івана і були щасливі від того, що можуть отак просто пригорнутися до улюбленого татуся. Цілковито щасливим почувався в мить довгоочікуваної зустрічі й зацілований донечками Іван.
Перша зустріч Івана з доньками
Про підтримку
Катерина багато їздила разом за чоловіком по медичних установах, була в Дніпрі, у Києві, у Львові. У жодному з цих міст ніхто на неї не чекав, але вона познайомилася з величезною кількістю людей, готових допомогти.Коли бачиш, наскільки народ згуртований, усвідомлюєш, що це не тільки наш особистий біль, а що насправді це біль усього народу, – говорить Катерина.
З теплом і вдячністю згадує вона жінку, яка вдома ліпила вареники, смажила курячі відбивні, а потім із величезними торбами йшла до відділення шпиталю, де були поранені хлопці, і роздавала гарячі замотані лоточки. Іноді й невідомі волонтери залишали просто в палаті гарячу їжу в замотаних судочках.
Коли взимку вони з Іваном були в Києві, де на нього чекала купа операцій, від київської організації «Бабусина сотня» їм передали маленький київський торт із написом “Катерині та Івану з Херсона, з Любов'ю”.
Зустрічалися люди, від яких Катя просто чула потрібні їй в цьому моменті слова.
Коли багато людей щиро протягують тобі руку допомоги – це саме те, що мене насправді підтримувало щодня, – ділиться Катерина.
Катерина переконана, для того, щоби поранені хлопці могли гідно впоратися з цим випробуванням і не тільки реабілітуватися, але й увійти в суспільство і бути в ньому рушійною силою, необхідна всебічна підтримка. Підтримка не тільки з боку родини, а й підтримка усіх.
На фото разом з дітьми й онуками мама Івана Віра Василівна
Не треба чогось такого, що потребує багато зусиль. Це може бути просто розмова, повага й розуміння. Цього цілком достатньо, щоби людина відчувала себе в суспільстві так, як має себе відчувати людина, яка віддала набагато більше за свободу та незалежність країни, ніж ми, цивільні, – впевнена Катерина.
Окрім підтримки суспільства, Катю дуже турбує проблема психологічної реабілітації ветеранів. На її думку, така допомога потрібна кожному, але психологи зазвичай працюють з ветеранами в разі потреби. Утім, дуже багато тих, хто не хоче визнавати, що потребує психологічної допомоги, не хоче або не може обговорювати свої проблеми.
Мені дуже б хотілося, щоб ця психологічна допомога була обов'язковою, щоби все було пропрацьовано і запропоновано на рівні з лікарською допомогою. Тому що насправді лікувати треба не тільки тіло, а й душу теж, – ділиться Катерина.
Про мрії та плани
Попри те, що процес реабілітації триватиме ще довго, Катя та Іван не збираються надалі відмовлятися від активного способу життя. Навпаки – зосереджуються на можливостях, шукають способи, як рухатися далі. Тож великі надії покладають саме на адаптивний спорт.Наразі Іван сподівається якомога скоріше стати на протези, мріє зустрітися з дітьми й сподівається, що перемога буде скоро:
Мрію про перемогу, щоби ми знову були вільними й незалежними, і щоби не гинули наші хлопці.
А Катерина прагне набутий досвід використати на щось корисне, щоби допомагати тим, хто потребуватиме такої підтримки.
Не відмовляється подружжя й від своїх мирних планів:
Ми маємо намір й надалі втілювати свої плани в життя.
Про маму Катерини – сміливу жінку, яка надягала в окупації вишиванку, і пережила поранення під час обстрілів читайте в матеріалі.