«Допити були і з психологічними, і з фізичними тортурами. Били руками, ногами, електричним струмом… Останнє я не любила найбільше, бо струму просто боюся… Взагалі, в них немає різниці ти хлопець чи дівчина. Мені здається, що вони мене били навіть більше. Тому що казала правду, яка їх не влаштовувала. І вони просто не розуміли, що саме мені пред’явити… Фактично в підвалі я була лише за те, що країну свою люблю», – херсонка Вікторія Салміна.
Цей матеріал мав би початися з інших слів, адже з пані Вікторією ми зв’язалися побачивши її допис про виготовлення окопних свічок. Свої вироби дівчина передає українським військовим, які боронять нашу державу на херсонському напрямку та в села, де і досі не відновлено електропостачання після деокупації правого берега. Про цей напрямок діяльності й мали на меті розповісти.
Та з кожним нашим запитанням історія херсонки розкривалася по новому. Участь в проукраїнських мітингах, волонтерська допомога, виготовлення патріотичних листівок та зрозуміле для всіх слово «підвал», яке не потребує додаткового пояснення. Все це ми не могли залишити поза увагою.
«Я захищала свою країну як могла»
До повномасштабного вторгнення Росії до України Вікторія Салміна працювала фотографом, а у вільний час займалася виготовленням різної святкової атрибутики ручної роботи. Та 24-го лютого 2022 року, як і більшість українців, дівчина раптово залишилася без улюблених занять.«Скажу відверто, перші десять днів я провела у підвалі власного будинку. Мені було дуже страшно. Але в Інтернеті поступово з’являлися дописи: там роблять гарячі обіди, там збирають ліки для військових, там теплі речі для евакуйованих, тощо. В мене була машина і прагнення допомагати. Тому я змусила себе вибратися з дому. Хапалася за все можливе, аби просто не сидіти без діла і бути корисною. Врешті, наприкінці весни я вийшла на волонтерів, які збирали продуктові набори і ось з ними вже працювала надалі на постійній основі», – розповідає Вікторія.
Дівчина просить не називати її волонтеркою. Зазначає, всього лише робила те, що могла. Та жартуючи додає:
«Я це називаю волонтерство на мінімалках. Адже проводити збори чи іншу діяльність на власній сторінці у соціальній мережі не могла. З початком окупації профіль необхідно було закрити, бо він був занадто проукраїнським для окупантів. Тож в основному я була «руки та колеса» інших людей».
Зокрема, за час окупації пані Вікторія неодноразово їздила до Скадовська, аби доставити родинам з маленькими дітьми підгузники, дитяче харчування та солодощі. Знаходити та купувати дефіцитний товар у Херсоні Вікторії допомагали друзі та знайомі.
Вікторія під час волонтерських поїздок до Скадовська«Ой, я вам покажу фотографію з яким манікюром перетинала блок-пости. В мене там на одному з нігтів був наш прапор, а іншого разу – знак ЗСУ. Мене тоді так мама відмовляла їхати, але я була непохитна. В мене було відчуття, що маю так робити, – ділиться Вікторія Салміна. – Так, на блок-постах доводилося іноді вмикати «українську чарівність»: посміхатися й ввічливо відповідати на всі питання. Але це не змінювало моєї ненависті до них. І ось навіть цей манікюр, який я робила свідомо під час окупації, був для мене ознакою того що я не змирилася та не здаюся сама для себе».
Один з манікюрів Вікторії під час окупаціїСлідуючи цій же позиції дівчина неодноразово виходила на мирні мітинги в Херсоні проти російської агресії. Чи було страшно? – Без жодної паузи говорить: «Так, особливо коли російські військові відкривали вогонь у повітря чи по ногах людей».
Та нас було багато і це надавало сил. Розумієш, що ти не один відстоюєш державу, місто, дім. І що просто зараз наші хлопці захищають незалежність України із зброєю в руках, а ти зі стрічками та транспортами на мітингах. Це був наш фронт, я вважаю, Херсон боровся гідно», – додає пані Вікторія.
Коли ж збиратися на акції протесту стало неможливим – херсонка почала розвішувати синьо-жовті стрічки по місту. Робила це не кожного дня, а за нагоди в тих місцях де проходила. Іноді стрічки зривали вже до наступного ранку, а іноді – поруч з’являлася ще одна. Такі моменти Вікторія називає безмовною підтримкою один одного: триматися, вірити та чекати звільнення.
24 дня «на підвалі»
«Російські військові забрали мене 29 вересня. Я була вдома у дівчини-волонтера, якій допомагала фасувати продуктові набори. Окупанти прийшли саме за нею, мене загребли за компанію. Я мала пробути кілька днів для профілактики за роздачу пакетів від української сторони. Так вони це обумовили. Однак коли провели обшук мого будинку і знайшли все: від української вишивки до символіки ЗСУ, мама тільки прапор встигла сховати… То вони сказали мені, що я тут надовго… Загалом, з того моменту моє перебування в підвалі стало менш «приємним», – згадує Вікторія Салміна.
Частина того, що знайшли російські військові вдома у Вікторії«В тебе є шматок картону, на якому ти спиш і два стільця на всіх. Годували раз на добу, іноді через день. В туалет ходили на 5-ти літрову баклажку. Дівчат ще іноді могли вивести до так званого туалету, коли в них був настрій, а хлопців – ні. Для них приносили сміттєві пакети. Ну і звичайно допити, – розповідає Вікторія Салміна. – Знаєте, мені навіть не висували ніяких звинувачень – вони просто розуміли, що я патріотично налаштована. А ще їх дуже дратували відповіді що я вішала стрічки для Tik Tok. Хоча це була правда і вони мали мій телефон з цими відео. Однак вважали, що таким чином над ними глузую».
Та найбільше російські військові розізлилися, коли знайшли в комп’ютері херсонки авторські патріотичні листівки. Частину з них пані Вікторія також встигла надрукувати для продажу, а вилучені кошти спрямовувати як донати на ЗСУ.
Авторські патріотичні листівки Вікторії«Вони висипали всі ці листівки переді мною і сказали, що сьогодні в них просто не має настрою… Але завтра вони мені влаштують… Наступного дня били так, як ніколи до цього. Тоді я вперше подумала, що можу вмерти. Боялася не смерті, ні, а що моя мама з бабусею залишаться самі. Я так тоді злякалася…».
Тортурна, в якій допитували ВікторіюВікторія переконана, її перебування у підвалі затяглося ще б на місяці як би не так звана евакуація окупантів з правого берега. Декого з підвалу, де тримали дівчину, російські військові забрали з собою на лівий беріг, а всіх інших – вивезли за місто і покинули.
«Нас всіх, а це приблизно 15 людей, просто взяли та викинули посеред поля в районі Білозерки. Я та один хлопець, Максим, вирішили добиратися додому разом, – розповідає Вікторія. – Йому, до речі, окупанти не віддали паспорт, а мені пощастило – документ повернули. Спочатку до Херсона ми добиралися пішки, а потім нас підібрала машина. Хоча ми на це зовсім не розраховували. Брудні, адже всі ці дні води нам не давали навіть вмитися. До того ж я була вдягнена у легкі речі: кофтинка, штанці та кімнатні капці, такі рожеві й пухнасті. Ми чесно сказали цьому водію звідки в такому стані… Він одразу сказав сідати та заспокоїтися, довіз до Херсона крізь блок-пости, які ще були на той момент. А потім ще й грошей дав на маршрутку. Я дуже хочу знайти цього чоловіка з Білозерки та подякувати. Його звати Костянтин і в нього авто сірого кольору. Тому якщо хтось його знає – напишіть мені будь-ласка».
«Життя триває і боротьба за Україну теж»
Вікторія Салміна наголошує, попри все пережите – жодного разу не мала наміру опустити руки. Бо знала, Херсон скоро повернеться додому. Тому визволення міста стала для неї найбільш емоційною подією за всі 8,5 місяців окупації.«10-го листопада я поверталася додому з набережної, де намагалася спіймати зв’язок. І коли проходила через парк Слави згадала цитату: «Росія паде, коли зійде українське сонце». Бо там якраз був такий пейзаж: туман крізь який пробивалися промені сонця. Я ще сфотографувала цей момент на телефон. Таким він був для мене знаковим. Інтуїція не підвела, наступного дня все справдилося», – розповідає пані Вікторія.
Те саме фото, зроблене Вікторію напередодні звільнення ХерсонаВона додає, жалкує що їй, як фотографу, не вдалося зняти жодного кадру 11 листопада 2022 року. Адже під час обшуку російські військові забрали всю робочу техніку Вікторії, а телефон, який дали знайомі замість того, який відібрали окупанти, – розрядився.
Після звільнення Херсон перебуває під щоденними ворожими обстрілами з лівого берега. Через це родина дівчини була вимушена перебратися з власного будинку в прибережній зоні в інший район до друзів. Та попри це виїжджати з міста Вікторія Салміна не збирається:
«Чому? Бо я вдома. Страшно, бо прилітає всюди. Але життя триває і боротьба за Україну теж».
Через те, що окупанти залишили дівчину без авто – відібрали його під час обшуку – вона відшукала спосіб допомагати, роблячи щось власноруч вдома. Однією з цих справ і стало виготовлення окопних свічок. Всього вчилася самостійно по відео з Інтернету.
Окопні свічки, які робить Вікторія«Чим більше дивилася, тим більше дізнавалася тонкощі цього процесу. Перші 100 штук довелося перероблювати, бо баночки необхідно було зробити нижчими, а картон скрутити іншим чином, – пояснює Вікторія. – Скільки вже виготовлено? Напевно десь вже 600 свічок, щойно ось закінчила партію в 200 штук. Але процес триває. Загалом нині є матеріал для роботи. Достатньо всього, за що я вдячна людям. Бо той же парафін вдалося закупити завдяки донатам. А ще волонтери з Данії передали неліквідні свічки, які я переплавляю».
Кавери на шоломи, які робить ВікторіяЛівий берег Херсонщини продовжує перебувати під окупацією, як і ще частина територій України. Цим людям не достатньо слів «тримайтеся та бережіть себе». Вони потребують реальної підтримки, аби в них не виникало думки що про них забули. Бо як тільки вони втратять віру – все зміниться. А коли я дивлюся світлини чи відео з інших регіонів – складається враження, що люди забувають про війну взагалі. А вона триває! І не десь там далеко, а ось тут, в нашій країні! Одна повітряна тривога на тиждень, проблеми зі світлом чи підвищення цін – це ніщо у порівнянні з прифронтовими містами, де кожного дня обстріли, чи окупованими населеними пунктами. Тому кожному з нас необхідно пам’ятати про війну допоки вона триває! Лише так ми здобудемо Перемогу!».
Херсон плюс