Володимир Косюк та Ірина Мєзєнцева – подружжя топ-менеджерів і власники телеканалу «Херсон плюс», які в час окупації вирішили залишитись у місті і під носом в окупантів допомагали людям у Херсоні та області. Робили це настільки сміливо, що росіяни, які розшукували їх, повірили «легенді» про те, що Володимир та Ірина виїхали з міста. «Чому ми повинні їх боятися? Це вони мають нас боятися, і ми бачили їхній переляк», – каже Ірина в інтерв’ю «Центру політичного консалтингу».У своїх соцмережах подружжя телевізійників ще в час окупації виставляло десятки фотографій про те, як розвозять людям на Херсонщині продукти, медикаменти, засоби гігієни. 13 березня минув рівно рік, як вони займаються волонтерством. Усе почалося з двох ящиків овочів, а потім переросло у тонни продуктів та інших засобів для існування. За 255 днів окупації Херсона Володимир та Ірина допомогли 25 тисячам жителів обласного центру, передмістя та сіл на лінії фронту.
Нині подружжя опікується п’ятьма громадами – Херсонською, Чорнобаївською, Білозерською, Станіславською та Дар'ївською. Це більше 30 сіл.
Володимир Косюк – директор телеканалу «Херсон плюс», його дружина Ірина Мєзєнцева – головний редактор. У нас вийшло подвійне інтерв’ю, бо це той випадок, коли чоловік та дружина діють та говорять як одне ціле.
Ви були успішними телевізійними менеджерами і в один момент різко переключилися в ту сферу, яка на той час була взагалі незрозумілою, тим більше в умовах окупації. Як виникла сама ідея займатися волонтерством?
Володимир: 24 лютого і стало тим переломним моментом. Вранці ми вийшли на балкон – і побачили стовп диму над аеропортом у Чорнобаївці, на який якраз виходять наші вікна. Було чутно вибухи, а напроти через дорогу вже стояла величезна черга людей в супермаркет. В обід ми поїхали до батьків Ірини в село Софіївка за 25 км від Херсона. Шістнадцять днів, що ми їх там провели, і підштовхнули нас займатися волонтерством. Бо побачили, яка біда відбувалася у селах.
Важка ситуація, яка станом на 1 березня була у вже окупованому Херсоні – з продовольством, медикаментами, забезпеченням – все одно була набагато кращою, ніж у селах. Села залишилися кинутими напризволяще. Власники магазинів позачиняли свої крамниці і виїхали. Якщо Софіївка ще зовсім невеличке село, десь на 500 людей, то поруч, наприклад, Томина Балка і Широка Балка, де по 3 тисячі людей. І всі магазини зачинені.
Наші села – це вже давно не натуральне господарство. Так, є городи, якісь закрутки, погреби. Але більшість продуктів люди звикли купувати в магазинах. Коли це все в один момент зникає, включно з медикаментами, то у людей паніка, безвихідь.
12 березня ми повернулися до Херсона і вже 13-го прийняли рішення, ініціатором та ідейним натхненником якого була Ірина.
Ірина: Мені сподобалося, коли одна наша херсонська письменниця сказала фразу: «Ви просто не розгубилися». Так, ми не розгубилися. Коли у всіх була паніка, ми повернулися до Херсона, проїхавши через усі ворожі блокпости. Наскільки було жахливе відчуття від цього.
Найперше згуртували свою команду. Запевнили людей, що ми їх не покинемо, що ми не виїжджаємо, будемо тут. 13 березня зібрали летючку у нас в квартирі. Добре пам'ятаю, що у нас були бутерброди з сиром, і колеги були в шоці, де ми його взяли. Знайшли його у селі Станіслав десь у людей. Годували усіх цими бутербродами, пили чай, і я кажу: «Ви знаєте, ми не повинні зупинятися. Давайте я подумаю, як усім допомогти». Спершу у мене була ідея, щоб забезпечити продуктами хоча би свою редакцію.
Володимир: Річ у тім, що на той момент у Херсоні зупинилось виробництво хліба, його взагалі не було. Більшість магазинів зачинені. У місті починалася серйозна гуманітарна криза. Зранку по вулицях ходили натовпи голодних людей. Тобто ти пів дня проводиш у пошуках їжі.
Ірина: Я телефоную своєму другові шеф-кухару з питанням: «У вас лишилося хоча би щось?». Він каже: «Іро, є картопля, морква і капуста». Привозить нам два ящики, і ми з колегами їх «дерибанимо».
О, думаю, ми вже змогли цю моркву і картоплю роздати людям. Що далі? Далі згадала про знайомого мірошника, в якого на оптових базах є борошно. Кажу до Володі: «Слухай, ми коли з села виїжджали, у людей не було навіть пшеничної крупи. Давай, може, кошти зберемо хоча би на Софіївку, допоможемо людям». Так розпочали збір коштів через Facebook та сайт телеканалу. На наш подив, люди дуже жваво перераховували гроші.
За перші зібрані кошти купили п'ять мішків пшеничної крупи, п'ять мішків перловки, рис і борошно. Завантажили машину і поїхали на Софіївку. Люди зібрались в чергу і самі вже фасували, кожному по кілограму. Всі були такі задоволені. Це вже зараз, коли на Херсонщині багато гуманітарки, можна почути фразу «Я не буду їсти той паштет, бо вже наївся». А тоді люди настільки були вдячні за той кілограм крупи.
Володимир: Збір коштів відбувався серед звичайних людей, тож здебільшого пожертви були по 100-500 грн. Для поїздки в село треба було назбирати щонайменше 20 тисяч гривень. Це виходило.
Після перших звітів у соцмережах до нас по допомогу почали звертатися багато людей. Тож я сів і почав писати на міжнародні фонди, українські благодійні організації і так далі. Першим відгукнулося Німецько-українське товариство Фрайбурга. Потім ще кілька громадських організацій, наші знайомі з Києва та Херсона.
Ірина: Допомагали усі, хто нас знав. Якщо у першій машині, яку ми відправили до Софіївки, були виключно крупи, то після того, як отримали міжнародну підтримку, закупили вже томатну пасту, кабачкову ікру, олію, цукор, гречку. Люди в селах казали: «О, це вже елітні набори».
Володимир: Не буду вдаватися в деталі наших фінансових оборудок. Це було наше ноу-хау. Єдине можу сказати, що ми купували продукти виключно по безготівковому розрахунку. Навіть коли вже в липні-серпні окупанти намагалися вводити свої рублі і забороняли торгівлю за гривні, ми поставили для себе галочку, що поки у нас буде можливість купувати українські товари за гривні через безготівковий розрахунок, то будемо це робити і залишатися в Херсоні.
Так, було багато моментів, нас шукали. Не скажу, що прямо переслідували, але ходили розпитували у всіх про нас.
Ірина: Ми на самому початку домовилися з колегами та знайомими: якщо до вас приходять, то ви кажете, що нас у місті нема. Так і вийшло. Усі говорили: вони виїхали, тому такі сміливі і нахабні, тому допомагають людям і пишуть свої пости. Окупанти в це повірили.
Я завжди кажу: ця війна показала, що поряд з нами є гідні люди. Щоб ви розуміли, водій, який у нас возить макарони, – це кандидат педагогічних наук. Жінки, які допомагають йому фасувати, – доцентки і професорки. У нас в команді журналісти та оператори. Навіть є директор турагентства, який на своєму елітному «бусі» возив і возить продуктові набори. А до війни він забезпечував трансфери туристів на цьому авто.
З таким захопленням розповідаєте про волонтерство, але одночасно ви ж залишаєтесь журналістами. Під час війни журналістика має одне з найважливіших значень. У вас була дилема щодо того, чим в цей момент краще займатися?
Ірина: Коли ми почали займатися волонтерством, я кажу до Володі: «Слухай, це ж та сама журналістика. Дуже схожа робота». У мене той самий блокнот з різницею тільки в тому, що я пишу не які зйомки треба робити, а в які села що треба привезти. У редакції я завжди займалася організацією, координацією, пошуком героїв для сюжетів. А тут у мене просто інші герої.
Володимир: На ваше запитання відповіли росіяни. 1 березня минулого року вони захопили Херсон, 2 березня відключили всі українські канали і 3 березня запустили в ефір російські канали. Кабельне мовлення трималося приблизно два тижні. 5 березня на масовій акції протесту були дві наші знімальні групи, у них забрали повністю два комплекти апаратури з камерами, мікрофонами, штативами, зі всім. На нашій летючці 13 березня ми говорили, що з'являтися в Херсоні з камерою та мікрофоном небезпечно для життя.
Ірина: А далі, коли вже почали вимикати зв'язок, ми зрозуміли, що відео зараз мало хто дивитиметься. Люди більше читатимуть. Тож я давала журналістам контакти героїв і вони записували з ними інтерв’ю для сайту. Так ми зберегли редакцію.
Як волонтери ми ніколи не залишали свою журналістську професію. Весь час, коли спілкуєшся з людьми, ти знаходиш нових героїв. Телебачення з мене нікуди не пішло. Ми все одно знімали, у нас зараз величезний відеоархів з цих поїздок селами. Коли у тебе є навички журналіста, ти все одно по-іншому ставиш запитання, по-іншому сприймаєш ситуацію.
У мене настільки багато цих героїв, що навіть зараз, коли приїжджають колеги з-за кордону або з Києва, то вони до мене звертаються, бо я особисто знаю тих, хто був в окупації і хто що може розказати.
Володимир: З травня ми знімали виключно мобільними телефонами. Вже влітку почали виставляти багато коротких 1-2 хвилинних відео. За результатами 2022 року середні показники переглядів одного відео склали приблизно 1 млн. Найбільший показник – коли одне відео переглянули 5,5 млн разів. Для регіонального телеканалу це досить високі цифри.
Також у травні ми почали реалізовувати два серйозних журналістських проєкти: «Вижити в окупації» і «Голос окупованого Херсона». Тоді змінювали прізвища героїв, не показували їхні обличчя. Проєкт «Вижити в окупації» продовжуємо і зараз, але вже розказуємо і про окупацію, і про деокупацію, і як зараз люди живуть.
Деякі херсонські канали перейшли на бік росіян. Як пояснюєте для себе таке рішення колег?
Володимир: Тут все досить просто. На Херсонщині було шість телеканалів. Два найменші одразу закрилися. Ще два – наш і Суспільне – продовжили роботу. Так, ми зараз працюємо більше як сайт, і тільки додатково робимо відео. Але трансляцій нема. На Херсонщині, щоб ви розуміли, зараз взагалі нема телебачення. Окупанти під час відступу підірвали центральну вишку, вона так і лежить прямо в парку.
І було ще два канали. Перший з них – KRATU. Власник сам почав домовлятися з окупантами і вже в перших числах березня намагався знімати щось в підтримку Росії.
Ірина: Окупанти шукали журналістів і операторів, які могли б відзняти їхню першу роздачу гуманітарки. Вони розуміли, що наші люди виходитимуть проти цього. Але ж їм потрібна була картинка. Оператори, які допомагали нам працювати волонтерами, розповіли мені, що їм телефонували особисто, пропонували відзняти відео з підставними людьми. Звичайно, вони відмовилися. Але ми почули, хто це робив і хто був першим. Це був власник KRATU.
Володимир: Після цього весь колектив KRATU просто пішов, власник залишився один. В результаті вони теж закрилися, хоча бажання співпрацювати з росіянами однозначно було.
А от найвідоміший випадок – це телеканал ВТВ Плюс. На сьогодні СБУ уже оголосила підозру в колабораціонізмі його власниці Тетяні Каменській. На час окупації це був єдиний канал, який росіяни не вимкнули з ефіру. Туди ж вперше прийшов Володимир Сальдо як призначений гауляйтер Херсонської області. Власниця Тетяна Каменська особисто брала у нього перше інтерв'ю, з усіма розкладами роспропаганди і тезами, що Росія тут навсєгда.
Ірина: Насправді мене дивує, чому це помітили лише зараз. Уся ця любов до Росії завжди була на тому каналі. Про це говорили люди, вказували пальцем. Сальдо фінансував цей телеканал. У них постійно була любов до Бойка, ОПЗЖ і т.д. і т.п.
Володимир: Цікава ситуація з журналістами-колаборантами Херсонщини. Такі є, це правда. Їх, мабуть, з десяток точно нам відомо. Але з ними складніше щодо звинувачень. Тому що вони все літо і два місяці восени працювали, не показуючи обличь, змінюючи прізвища, а в начитках сюжетів навіть переробляли голос. Утім, ми все одно знаємо, хто це. Усі вони зараз виїхали на поки що окупований лівий берег, хтось до Криму чи ще далі.
Але, ви знаєте, особливо в серпні та вересні була така безвихідь у Херсоні. Коли росіяни завісили реально все місто бордами «Россия навсегда»…
Маєте на увазі, що воно дійсно тисне на свідомість?
Володимир: Тисне. Коли почали забороняти гривню, коли завезли в магазини російські продукти. Відчувалося… Особисто у нас був страх, що ну блін, невже дійсно Росія тут навсєгда?
І дехто в це повірив. Не тільки журналісти. Уже півроку на той момент Херсон був в окупації. Тоді ж і російський зв'язок, і російські банки в Херсоні з'явилися, і вони почали роздавати російські кредитні картки, якісь соцпослуги надавати. Було морально складно.
Але вже 2 жовтня, коли наші пішли в атаку і почали звільняти північ Херсонської області, для мене був дуже важливий переломний момент. Я зрозумів, що Херсон звільнять, а Росія не навсєгда.
Розвозячи гумдопомогу, ви безліч разів проїжджали через російські блокпости і, очевидно, спілкувалися з росіянами, а також деенерівцями/еленерівцями. Зафіксували для себе, чим ми відрізняємося від них?
Володимир: На їхніх блокпостах було те, чого я ніколи не бачив на блокпостах українських. Окупанти стоять перелякані. Зустрічають кожну цивільну машину у всеозброєнні і дивляться на тебе, як на ворога.
Ірина: Вони бояться. Я для себе зрозуміла: чому ми маємо їх боятися? Вони мають нас боятися! Ми бачили їхній переляк. Ми тут на своїй землі, і ми тут повинні свої права качати. Вони це розуміли. До речі, коли спілкувалися з ними чітко українською мовою, то дуже багато з них теж переходили на українську. Вони її знають. Це якщо йдеться про представників так званих днр/лрн, бо тут багато їх було.
Володимир: І другий момент щодо їхніх блокпостів: через один – п'яні. Без різниці, в який час доби. Зранку, вдень, в обід їдеш в село – а вони стоять п'янючі, автомат по землі тягнеться. З такими людьми важко. Не розумієш, що в нього може бути в голові.
Ірина: Також вони були незгуртовані. Кожен блокпост – зовсім інша національність. Буряти, кавказці, всі різні, один одного не знають.
Володимир: Тут на Херсонщині у них були перестрілки між оцими їхніми різними групами. Це не єдина армія, а якийсь «зброд» абсолютно різних людей.
Цікаві моменти, як вони тікали. Ми бачили ці машини, забиті крамом будь-яким. Забивали газелі чим завгодно: пральними машинами, телевізорами.
Ірина: Я тепер розумію значення словосполучення «рускіє свіньї». Бо вони свині! Те, що залишали після себе і як вони там жили… Як можуть люди взагалі так жити? У смітті. І їх це влаштовувало, вони нормально себе в цьому почували. Ми ж потім знімали все те, що вони після себе лишили. Це шок.
Одне з приміщень, яке у Херсоні вже десятки років було законсервоване, вони використовували як катівню. І самі там спокійно собі жили, спали просто на підлогах, консервами обкладені, навіть не виносили за собою сміття.
У мене, власне, було напоготові питання: що таке «русскій мір», яким його побачила Херсонщина?
Ірина: П’яні свині, які живуть в смітті, які мародерять і які нам заздрять. Коли вони прийшли до магазину в Софіївці, де проживає всього 500 людей, то були шоковані, що в магазині в селі покладена плитка. І що у моїх батьків, коли вони перевіряли документи, у будинку в селі є унітаз і душова кабіна.
А ще вони тупі. У нас у кожної людини є якась своя позиція, я можу висловити свою думку. У них такого нема. Вони думають так, як їм скажуть. Оцю тупість, свинство і заздрість дуже добре було видно під час окупації.
Володимир: Картинку «русского міра» характеризує ще історія із пам’ятниками. Влітку вони розвісили по місту білборди з цитатами Пушкіна, Потьомкіна, Суворова та Катерини Другої. Намагалися розказати, що Херсон виключно звідти почався і там його коріння. А коли тікали, то забрали з собою пам’ятники Потьомкіну, Ушакову і Суворову.
Якщо ви вже почали про Потьомкіна і Катерину, то мушу запитати про гауляйтера Володимира Сальдо, який більше десяти років був мером Херсона. Він був відверто проросійським і наполегливо тягнув до міста пам'ять про «потьомкіних». У чому феномен херсонців, які голосують за проросійського Сальдо, але в час окупації виходять на проукраїнські мітинги та зі сльозами на очах зустрічають ЗСУ?
Ірина: Скажу, що він мав вплив на жінок. Це правда. Міг оцих скажених бабусь якось причарувати. Проросійські бабусі, які ностальгують за Радянським Союзом (хоча більше, напевно, за своєю молодістю), були його електоратом. В принципі вони його і зараз підтримували, допомагаючи зробити псевдореферендум.
Володимир: Розмови конкретно про «русскій мір» упродовж двадцяти років у Херсоні не було. Сюди більше тягнулася російська історія.
Це якраз якорить.
Володимир: Я розумію. Так от робилося це в такому лубочно-матрьошечному варіанті. Наприклад, саме при Сальдо День Херсона прив'язали до указу Катерини ІІ. Це все завжди подавалося дуже театралізовано, пафосно, як відродження історичної пам'яті. Проходили масові паради з уланами, гусарами і тому подібне. Херсонці були задоволені, я так розумію. Ніхто не вникав і не розумів, звідки це все.
Вже зараз ми розуміємо і було кілька журналістських розслідувань, що це фінансувалося з Росії. Пригадуєте, як ексмер Москви Лужков робив Севастополь містом російської слави? Так само виділялися гроші, але трохи менші, на «історичну пам’ять» Херсону. На початку двохтисячних про це ніхто особливо не замислювався.
Відновлення «історичної пам'яті» було навіть фішкою передвиборних програм Сальдо. Херсонці сприймали її дуже позитивно. На жаль. І це правда.
В одній зі своїх останніх заяв Сальдо говорить, що Росія відвоює Херсон, Одесу і Миколаїв до кінця цього року. Як херсонці зараз це сприймають?
Володимир: Як маячню. По-перше, тому що подолати Дніпро з підірваним Антонівським мостом дуже складно.
По-друге, Сальдо ж треба щось говорити. Він зараз оселився в Генічеську і розказує про будівництво на Арабатській Стрілці нового «урядового кварталу». Насправді все, на що вони спромоглися, це зайняти клініку професора Козявкіна і заселити туди свою «адміністрацію».
Зараз у Херсоні, може, з десяток пенсіонерів знайдеться, які ностальгують за Радянським Союзом. А прихильників Росії немає однозначно. Особливо після окупації, коли люди надивилися на справжню Росію. У місті було безліч блокпостів, ходили патрулі, постійно перевіряли документи і мобільні телефони. Не дай Бог, у телефоні знайдуть якесь не таке фото – зразу на підвал. Через підвал пройшло десятки тисяч херсонців. Комусь надавали по обличчю та через пару годин відпустили, а когось тримали місяцями і знущалися.
Нещодавно поліція брала нас на зйомки в ці катівні. Це жах! Справжні камери тортур, де людей катували струмом, одягали протигази, душили целофановими пакетами, заливали воду в горло… Херсонці це знають і пам'ятають. Тому я вам точно кажу: прихильників «русского міра» тут взагалі не залишилось.
Ще був такий персонаж Кирило Стремоусов, який чи то помер, чи ні. Якщо почитати його біографію, то там суцільні скандали, якісь бійки, рейдерські захоплення. І цей неадекват стає ледь не першою людиною, яку окупанти призначають говорити від імені окупованої Херсонщини. Чому він?
Володимир: Ми добре знаємо і навіть робили кілька сюжетів про його поїздку в Латинську Америку шляхами Че Гевари, звідти він привіз свої «революційні» ідеї. Знаємо, хто це все спонсорував.
У Херсоні він мав славу міського божевільного. Відверто заробляв гроші на протестних акціях, економічних та бізнесових розбірках. Скажімо так: рейдер наймає Стремоусова, щоб той взяв з собою ще п'ятьох-десятьох бойовиків, які б прийшли на певний об’єкт. Їм було все одно, що захоплювати – сільраду, ринок, пансіонат, автосалон чи завод. Він пропагував якісь комуністично-соціалістичні революційні ідеї. І відверто просто «стриг бабки» з тих, кому це було вигідно. Була такса, скільки він бере, наприклад, за приїзд на сесію сільської ради, щоб зірвати прийняття, скажімо, земельних питань. Здебільшого це були питання землі, забудови.
І от саме він став першою особою, яка на початку березня зібрала коло «рицарів круглого столу» – перших херсонських колаборантів. Там ще навіть був момент, що після оприлюднення запису шматочків цієї наради абсолютна більшість присутніх «віднікувались». Сальдо взагалі казав, що його примусили і ледь не з пістолетом туди привели.
А далі, думаю, росіяни, зрозуміли, що Стремоусов придатний лише на те, аби покричати, знятися в ролику і побити себе в груди. Він став одним із заступників «гауляйтера», але співпрацювати з ним так ніхто і не співпрацював навіть з місцевих колаборантів.
Він був сам по собі. Щодо його смерті, то все ж таки бачили розбитим його броньований джип. Швидше за все, його дійсно переїхав військовий Урал, зіштовхнувши в канаву.
За три дні до цього Кирило кричав, що ніякого відступу з Херсонської області не буде. Схоже на те, що його таки прибрали. Буквально через пів доби після цього ДТП оголошується офіційний відвід російських військ з правобережжя Херсонщини.
Яка ситуація на Херсонщині зараз? Ми весь час чуємо про постійні обстріли. Що зараз з гуманітарною ситуацією в селах, у тому числі тих, які ще під окупацією?
Володимир: За останній місяць кількість обстрілів збільшилася. Якщо в січні було 6-8 обстрілів Херсона, то зараз в середньому 35-45 за добу. Майже щодня є постраждалі і загиблі. Причому очевидно, що росіяни мітять вже не по інфраструктурі, а по місцях скупчення людей. Люди гинуть на великих зупинках, транспортних розв'язках, біля супермаркетів. Зараз діє продовольча програма ООН, видають сертифікати на безкоштовне придбання продуктів в супермаркетах, люди з'їжджаються скуплятися, в тому числі з передмістя – і отак нещодавно загинули біля АТБ.
Із 350 тисяч людей, які жили в Херсоні до війни, зараз тут залишилося близько 60 тисяч. На правобережжі із 150 тисяч залишилося десь 50 тисяч.
Щоб зменшити кількість обстрілів Херсона, окупантів треба відсунути хоча би на 20 кілометрів від берега на лівому березі. Дуже на це сподіваємося. У таких умовах понад пів року жив Миколаїв, де теж були щоденні обстріли. Так, зараз до Миколаєва теж інколи прилітає, але тільки ракети. Проблема в Херсоні в чому? Що на лівий берег виїжджає танк або викочують якусь пушку, роблять п'ять пострілів і від’їжджають. Б'ють прямою наводкою по місту.
На лівому березі, який досі під окупацією, значно посилилися репресії. У Скадовську, розказують нам, взагалі пройти неможливо – суцільні перевірки.
Щодо запитів про допомогу. Знаєте, коли 11 листопада звільнили Херсон, була така ейфорія. Була така модна штука приїхати в Херсон, сфотографуватися і привезти гуманітарку. Зараз цей потік значно зменшився.
Тим часом кількість запитів про гуманітарну допомогу, особливо із сіл, по яких б'ють прямою наводкою, збільшується. Чому? Тому що роботи не було і нема. Зарплат не було і нема. З нових моментів, які зараз проявилися, - відсутність інструментів. У селах, які були серйозно окуповані (Чорнобаївка, Олександрівка, Станіслав), орки забрали всі інструменти, лопати, граблі, сокири, молотки. Люди використовували їх, щоб саджати городи весною. А зараз нема навіть чим відремонтувати дахи чи забити вікна.
Нема посадкового матеріалу. Раніше його привозили з заходу України, а зараз дефіцит. Думаю, ви знаєте, у супермаркетах раніше продавались такі пакетики з різним насінням цибулі, моркви, буряків тощо. Нема цього на Херсонщині. Тому проблема голоду, на жаль, навіть на звільненій Херсонщині актуальна. Запасів нема і можливості вирощувати навіть на новий рік теж нема, тому це проблема.
Ми з Іриною уже обговорювали і прекрасно розуміємо, що запит на волонтерську роботу і допомогу людям буде ще дуже довго. Роботи волонтерами буде на багато-багато років навіть після нашої Перемоги.
Плануєте далі займатися волонтерством? Вас це не втомило за цілий рік?
Ірина: Не можна зупинятися. Поки ми з вами говоримо, люди присилають мені фотографії усміхнених дітей, які тримають наші продуктові набори. Хіба можна зупинятися? Не можна. Ви що? Навіть зараз, поки тут стріляють, наші волонтери відправляють людям допомогу.
Уся Україна згуртувалася, повірила в Херсон і те, що херсонці – теж українці. Будьмо відвертими: на початку звучали думки «нащо той Херсон нам потрібний?». Зараз у нас повірили і бачать, що ми теж вміємо говорити українською і любимо Україну. У допомозі Херсону дуже згуртувався захід України. З нами вже нарешті радяться і говорять міжнародні фонди. Тобто, навпаки, все лише починається.
Володимир: Я вам скажу не надто популярну річ. Але Україні дуже пощастило, що Херсон став першим обласним центром, який потрапив під російську навалу. Так, не поталанило Херсону. Але справа у тому, що на півдні Херсон найбільше проукраїнський, навіть якщо порівнювати з Миколаєвом чи Одесою. Проукраїнські партії і проукраїнські настрої в Херсоні завжди були набагато більші.
Херсон на сьогодні є південним форпостом України і залишатиметься ним на сто відсотків.
Підримай волонтерську команду херсонських журналістів
??Монобанк
5375 4114 1089 8816
Ірина Мєзєнцева
??Приват
5169 3600 0083 5219
Володимир Косюк
? PayPal: [email protected]
Центр політичного консалтингу