«Та що я можу до них відчувати, ці ж сволоти мою маму вбили. Дві ракети просто в хату прилетіли. У мене до них багато претензій», — каже чоловік у військовій формі, замовкаючи та на мить торкаючись очей, щоб зупинити сльози.
Це Михайло Балюк. Він командує ротою у Херсонському батальйоні 124-ї бригади, яка зараз на Харківщині. Війна для нього, ветерана АТО, почалася далеко не у лютому цього року, але саме цієї зими вона прийшла на його малу батьківщину — Херсонщину.
«МІНА ВПАЛА ЗА 25 МЕТРІВ. ДИВОМ НІКОГО НЕ ЗАЧЕПИЛО»
Бої за Антонівський міст, постійний потік поранених і вбитих, дефіцит боєкомплекту та усвідомлення, що ворог ось-ось зайде у місто. Такі спогади лишив по собі перший тиждень повномасштабної війни з Росією для Михайла та його побратимів.«1-го числа (березня — ред.), коли ми вже зрозуміли, що росіяни будуть заходити, ми висунулися чотирма ротами по всіх напрямках, що заходять у Херсон, і там прийняли бій. Моя рота прийняла бій у районі розважального центру «Фабрика». Я за цей час встиг перекрити дороги блоками. Дуже вдячний хлопцям з «Епіцентру» — вони дали мені погрузчик, щоб перекрити дорогу бетонними блоками, також завалили там два дерева», — згадує Михайло.
Михайло розповів журналістам «Слідства.Інфо», що росіяни побачили, що на цьому відтинку хтось є, тому спершу відійшли, коли українські військові почали чинити опір.
«Але вони почали потім з міномета по нас працювати. Найближче міна впала десь за 25 метрів. І це диво, що нікого не зачепило. Я сам здивувався. Уже набої закінчилися у нас всіх. Залишилися одні протипіхотні гранати, я дав команду виходити, виводити підрозділ», — згадує він.
Після того бійці закопали свою зброю та документи і розійшлися по місту. Уже тоді було відомо — росіяни мають списки усіх учасників територіальної оборони з іменами та адресами.
Командир Херсонського батальйону 124-ї бригади Ігор Ліхнов розповів журналістам «Слідства.Інфо», що до списків потрапили усі кадрові військові, мобілізованих у переліку не було.
«І вони (росіяни — ред.), звичайно що, відразу пішли по домах, квартирах, шукали нас усіх. Люди почали думати, як вийти з Херсона. Десь протягом двох місяців наш підрозділ виходив. Я у середині березня вийшов з Херсона, примкнув до іншої військової частини в Миколаївській області та почав уже всіх своїх бійців збирати: тих, хто раніше вийшов, хто залишився в Херсоні. Я почав, скажімо так, шукати кожного, хто і де перебуває, бо на той момент багато хто вже був в полоні», — пояснює Ігор.
Командир Херсонського батальйону 124-ї бригади Ігор ЛіхновОБРАЗ БЕЗХАТЬКА ДЛЯ ВІДВЕДЕННЯ ПІДОЗРИ
Доки Ігор Ліхнов на Миколаївщині шукав своїх та доукомплектовував підрозділ, аби знову стати до оборони країни, частина його побратимів залишилися в окупованому Херсоні. Вони збирали інформацію про скупчення техніки та місця дислокації російських військових.«Постійно з командиром були на контакті, скільки я був в окупації, — розповідає Михайло. — Ми ж координували, не сиділи склавши руки — шукали техніку, спілкувалися з тими, хто ще залишився, хто не перейшов на бік росіян. Ми коригували, давали точки, де більше техніки. На всій території від Олександрівки до Чорнобаївки я знав все: пересування техніки, де, що, скільки, у яких ангарах. Надсилали точки на комбата, а він вже, зрозуміло, передав кудись далі, бо були такі моменти, що «приходи» були у ті точки, що ми кидали».
Військовий згадує, що усе доводилося перевіряти самостійно, аби не підвести побратимів. Для того, щоб росіяни не запідозрили та не спіймали, він вирішив переодягатися у безхатька, бо, за його словами, до таких «персонажів»менше уваги.
«Я жив у сім’ї свого покійного меншого брата, а їхній зять був дуже високий, здоровий хлопець, тобто коли я його курточку беру, то вона мені сильно велика. Ми порвали її, обмазали брудом. Ходив як бомж. А раз довелося лежати майже добу в Комишанах, прослідковувати дорогу, як вони йшли з Чорнобаївки. І встати неможливо, піти неможливо, бо побачать. Довелося лежати так майже добу в траві. Ми знали, на що ми йдемо, в принципі. У мене поняття страху я вже не знаю навіть чи є. Я не боявся. Знав, що можу не повернутися, але йшов», — розповідає Михайло.
Михайло щодня відслідковував, шукав, передавав інформацію, попри ризик бути викритим. За словами військового, щораз добувати важливі дані ставало складніше, бо росіяни були вже не такі хаотичні у своїх діях, як на початку, а людей, яким можна довіряти, ставало все менше: хтось виїхав, хтось пішов на співпрацю з росіянами.
Михайло Балюк, командир роти у Херсонському батальйоні 124-ї бригадиСКАЖИ «СЛАВА УКРАИНЕ В СОСТАВЕ РОССИИ»
Михайло разом із побратимом Іваном вирішили вийти з окупованого міста. Спершу планували дістатися Кінбурнської коси — звідти ніби ще ходив пором до Одеси чи Очакова. Вирішили — вирушили. Та вони ще не знали, що ця територія вже контролюється солдатами РФ. Дорогою їх затримали та з мішками на голові кудись відвезли. Згодом вони дізналися, що знаходяться у підвалі однієї з будівель села Рибальче, де росіяни утримували та катували місцевих.«В основному били оце по спині і по нозі, по обличчю практично не били. Потім коли він сказав: «Скажи «Слава Украине в составе России», то я так подумав, якщо б?ють просто так, то реально вже вранці не буду живий. Ну я взяв його і послав нахєр: «Пошел ты нахєр со своей Россией». І все. І він мені ще раз в ухо дав, аж коронка вилетіла», — згадує Михайло.
Наступну ніч чоловіки без паспортів та телефонів просиділи у камері чекали на вирок.
«Опів на восьму ранку «щьолк». Оце оцей «щьолк» цього замка-засова я пам?ятаю досі, — продовжує Михайло. — Заходить. Я так зрозумів, що офіцер. Бачу: тримає телефони і паспорти. І тут так ніби трохи від душі відлягло. Ну, думаю, якщо приніс, значить все має бути нормально. А чого я переживав, бо був у базі, нас же все ТрО «злили», ще коли заходили. Я думав, що якщо вони по базі цій проб?ють, то все, я вже не вийду звідти ніколи».
Михайло Балюк, командир роти у Херсонському батальйоні 124-ї бригадиВИХІД БІЙЦІВ З ОКУПОВАНОГО МІСТА
Росіяни за списками з бази даних чоловіків, судячи з усього, не перевірили. На ранок обох відпустили. «За тиждень, коли синці дещо зійшли, а ходити стало не так боляче, — каже Михайло, — спробували виїхати знову». Цього разу шлях допомагали організувати «старі знайомі».«Під’їжджаємо до Мелітополя. Блокпост. Стоять дагестанці, красиві, форма видно хороша, бо раніше чмирі стояли, скільки ми їхали, а тут зовсім інші, воно відразу в очі кидається. І кажуть: “Усі мужики, давайте паспорта, будемо пробивати по базі». І тут я знову думаю: «Ну все». Я виходити, а ноги затерпли щось, бо ж так сиділи там скромненько. Ваня вискакує і подає мені руку, а я тримаюсь, виходжу і хромаю. Цей дагестанець мені: «Эй мужик, иди нахуй, иди нахуй, дед». Я такий довольний був, що він мене послав. (Сміється). І я стрибнув назад у ту маршрутку. Ось так і доїхали. А так на кожному блокпосту переважно чоловіків роздягали, перевіряли», — згадує Михайло.
Михайло з товаришем подолали 39 блокпостів, перш ніж виїхали в Миколаївську область. Там зідзвонилися з командиром і примкнули до свого рідного батальйону.
Відтоді бійці вже були на Донеччині та згодом брали участь у контрнаступі на Харківщині. Зараз їхній підрозділ служить за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. «Вільного часу, — каже Михайло, — мало, і ворожі ДРГ (диверсійно розвідувальні групи — ред.) не дають розслабитися». Та, попри це, кожну вільну хвилину — читає та дивиться новини з херсонського напрямку.
«Дуже вже хочемо туди. Я ж там місцевість знаю, як зараз пам’ятаю, де і як зброю свою закопував… Але поки тут. Нова зброя є, нові автомати. Та й ті ми скоро заберемо!», — впевнено каже Михайло.
Слідство.Інфо
