Трохи передісторії. Дніпровські плавні, насправді, почали активно заселяти херсонські партизани та підпільники взимку 1941-42 років, так само як і зараз – ховаючись від окупантів. Саме тоді на островах з’явилися перші курені та землянки, які вже після війни перетворилися на будиночки. Частина колишніх партизан не захотіла повертатися в місто й так і залишилася жити на Великому Потьомкінському острові та на островах, де перетинаються річки Чайка та Конка. Саме на цих місцях у 60-х роках минулого століття з’явилися перші дачні кооперативи.
Минулі роки тут життя вирувало. Чимало херсонців на все літо переїжджали на дачі. Особливо пенсіонери – доглядали за городами, робили закрутки. Цього літа на дачі навідуються до 10% господарів. По-перше, більшість просто виїхали з Херсона. По-друге, проблеми з водним транспортом – у квітні не було палива, а потім окупанти почали взагалі забороняти пересування водою. Моторні човни й баркаси ходили ледь не підпільно. Знаю, баркас із сусіднього причалу кілька разів потрапляв під обстріли, добре, що вони погані стрілки – стріляли з автоматів з берега, далеченько, тому й не попали», – розповідає Геннадій.
Логістика Дніпром без Антонівського мосту стала ще складнішою
Відсутність, а точніше руйнування Антонівського мосту у липні відчули на собі усі херсонці – ціни на продукти харчування підвищилися вдвічі, особливо подорожчали овочі. Дачники зітхнули з полегшенням, бо овочі у них свої. Подорожчала й вартість водної переправи. Але це знову не стосується тих, хто живе на дачі.Рішення переїжджати на дачу сім’я телевізійників ухвалила ще в березні, бо розуміли – рано чи пізно за ними прийдуть. Тож готувалися ретельно: купили пічку-буржуйку, переносна, на ній і готувати можна, і кімнати зігріти; і горить у ній все, що завгодно – гілля, щепа, навіть сміття.
Найскладніше перевозити було продовольчі запаси, – згадує Геннадій. – У травні окупанти поставили постійний блок-пост із бурятів перед мостом на Острів (мікрорайон «Корабел» в Херсоні – авт.). Завантажив я машину – олія, вся, яка була, по мішку пшеничної та перлової крупи, дві великі сітки картоплі та два 50-кілограмових мішка борошна. Думаю, проїду – мішки ж не відбиратимуть. Під’їжджаю до блок-посту, а там затор – машин 20 стоять і всіх ретельно перевіряють. Переді мною – мікроавтобус. Буряти відкривають задні двері, а там ящики з першою полуницею. Так вони навіть автомати покидали – ящики хапають й до себе тягнуть, штук 6 забрали, мабуть третину того, що віз чоловік. І що ти їм скажеш – АсвАбАдітелі – прийшли звільняти нас від полуниці… Наступним відкривають мій багажник, один хапає мішок і кричить напарнику: «САХАР! Забіраєм!» А на руках від мішка – борошно. Він навіть його на смак з руки спробував, думав може цукрова пудра. Розчаровано кинув мішок назад: «Єзжайтє!» Я сів, завів машину й подумав: «С…, це йому цукру до нашої полуниці захотілося».
Нова професія – доглядач за дачами
На відміну від довоєнних часів Геннадій з людьми спілкується мало, каже, бувають дні, коли у дачному кооперативі взагалі жодної людини не зустрінеш. А по суботах-неділях приїжджають люди нової професії, які доглядають за дачами. У такої людини з десяток ключів від будиночків, а його робота – відкрити, перевірити, чи все в порядку, десь полити квіти та дерева, десь повідкривати вікна та провітрити приміщення.
Розговорився я з одним таким пенсіонером. У нього самого дачі ніколи не було, а зараз їх аж вісім. Усі сусіди з багатоповерхівки, що виїхали, доручили йому доглядати за будиночками. Так найбільше враження діда Василя від плавнів: у вас тут хоч є чим дихати. Бо в Херсоні і вдень, і вночі – сморід. Навколо Херсона всі поля, всі лісосмуги згоріли. А ще весь час сміттєзвалище на Північному горить. У кар’єрі біля селища Геологів – крематорій, орки палять трупи. Чиї? Невідомо. Мабуть, і своїх спалюють, аби приховати реальні втрати, і наших закатованих херсонців теж. Бо дуже багато зникло людей в місті і про них вже по кілька місяців нічого не чути, – переказує свою розмову з дідом Василем Геннадій. – Запитую його: а чому впевнені, що крематорій. А він мені каже, що раніше працював на м’ясокомбінаті, що у нас на Шуменському (мікрорайон Херсона – авт.). Там доводилося спалювати хвору худобу, тому сморід від згорілих костей та м’яса ні з чим не сплутає».
«Дуже не хочеться в окупації зимувати»…
Все літо на дачі триває підготовка до зими. Геннадій разом із молодшим сином-школярем збирають хмиз, рубають, пиляють та зносять під навіс сухі дерева. А дружина Оксана вже почала робити закрутки.Господарі дачі тут ніколи особливо нічого не вирощували – тільки дерева та квіти. Ми вперше цього року перекопали весь город, посадили картоплю, томати, огірки, баклажани, багато зелені – кріп, петрушку, базилік, кінзу. Одразу відзначу два позитивних моменти: немає шкідників, навіть колорадського жука. Бо їм тут ніколи не було чого їсти. Плюс земля не виснажена, навіть без добрив дуже пристойний врожай. Ось моя Оксана вже закатала чимало огірків, – з гордістю говорить Геннадій. – Тож ми до зими готуємося, ще багато закатаємо! Але знаєте, про що я мрію? Щоб усі ці хрусткі огірки та солоненькі помідорчики відвести до Херсона та пригостити наших визволителів. Ми б для ЗСУ й картопельки насмажили, кілька десятків хлопців нагодували б… Дуже не хочеться в окупації зимувати»…
Дорога назад на баркасі з дачі Геннадія до окупованого Херсона зайняла близько години. Розмови серед дачників – різні: про дорогі продукти, про високі ціни на перевезення, про відсутність мостів. Мовляв, Херсон опинився відрізаний як на острові – з одного боку широченний Дніпро, а з іншого – лінія фронту. І всі бояться зими, холодної, голодної… «Бо Херсон зиму в окупації не переживе», – підсумував один з пенсіонерів-дачників.
Херсон плюс
