Декому вдалося повернутись на підконтрольну Україні територію, а хтось так і лишається у тимчасово окупованих населених пунктах. Тому людям часто досить тяжко не лише ділитися своїми розповідями, але й просто називати свої імена.
Такою стала й наступна історія жителів Херсона, які лишаються жити в окупації попри складнощі, але з відчайдушною вірою в серці.
На зв‘язку межа Херсонщини та Запоріжжя! Хоча, звісно, з перебоями. Буквально ще трохи — й Енергодар з атомною станцією. Тож наступна історія з окупації, — пише Тетяна Висоцька.
Жителька одного з населених пунктів Херсонщини розповідає, що про початок повномасштабної війни дізналась рано-вранці. Їй тоді зателефонувала старша донька і, попри всю свою інтелігентність шкільної вчительки, яскраво схарактеризувала Путіна та повідомила страшну новину.
Дівчина й досі не прагне ані добирати слів, ані йти на найменші поступки. Досі лишається жити в окупації та відмовляється викладати за російською програмою у себе в школі.
Каже, я себе поважати не буду. А більшість, каже, погоджуються. Ситуація напружена.
Перші російські окупанти та їх погроми
Становище в області дійсно складне. З перших днів повномасштабного вторгнення росіяни робили все, що їм заманеться. Шляхи з окупованого Криму були не прикриті, а Верхньорогачицька громада, у якій живе жінка, опинилась на шляху до Мелітополя та Енергодару.Вибухи нам ледь чутно, але яких тільки видів військової техніки та обладнання ми не надивилися за цей час!
Перші окупанти, які зайшли у населений пункт, почали громити та грабувати все, що траплялось їм на шляху. У приміщенні селищної ради вибили двері, повиламували замки, викрали оргтехніку та навіть автомобіль. Машини крали й у місцевих, просто катались, розбивали та лишали там, де автівка більше не могла зрушити з місця.
Непросто було й відділенням ПриватБанку, пошти та Пенсійного фонду. Вони також потрапили у поле зору окупантів, а тому теж були розбиті та розграбовані вщент. Російські загарбники не розминулись ні з чим, що могло коштувати грошей.
Не життя, а виживання
Перші місяці окупації були дуже важкими у плані виживання. Магазини та аптеки не працювали, у лікарні був мінімальний запас медикаментів.
Жінка розповідає трохи з сумом, що місцева влада не мала підтримки ні від районного, ні від обласного керівництва. Однак продовжує робити усе можливе для людей.
Люди теж не чекають, поки проблеми самі вирішаться, та самотужки намагаються подолати складнощі життя в окупації. Жінка разом з волонтерами допомагала пенсіонерам, багатодітним сім’ям, а також мешканцям Ушкальського психоневрологічного пансіонату для чоловіків.
Своєю чергою, влада змогла закупити борошно та дріжджі для пекарні, яку побудував місцевий фермер за кілька років до повномасштабного вторгнення. Це допомогло випікати хліб, який має невисоку ціну. Особливо це важливо, порівнюючи з місцевими цінами.
З часом магазини та аптеки потихеньку відкрилися. З’явилися товари з Криму, але є й українські. Ціни, щоправда, значно вищі, ніж на підконтрольних територіях.
Тому зараз найбільше допомагають людям городи, які вдалось посадити навесні.
Однак тим, чия робота напряму залежала від садівництва, тепер живеться ще складніше. Окупанти не гребують крадіжками або ж у найкращому випадку змушують місцевих фермерів продавати минулорічний врожай за півціни.
Бо не віддаси за пропоновану ціну — заберуть безкоштовно. Віджимають також сільгосптехніку, не розминаються ні з чим.
Буденні радощі та вічні болі
Відсутність зв’язку — чи не найболючіша тема. Добре, що хоч який інтернет, але дає змогу подати звісточку рідним, які далеко від окупації.
Далеко від жахів зустрічі з ворогом віч-на-віч перебуває й молодша донька жінки. Їй вдалось поїхати з маленьким сином до Німеччини.
Хоч така маленька радість заспокоює жінку. Вони з чоловіком — пенсіонери та намагаються триматися заради своїх близьких.
Заспокоїтись добре допомагає надія, що скоро Херсонщину деокупують і люди зможуть помалу повертатися до звичного колись життя.
Сусіди й більшість мешканців селища з нетерпінням чекають деокупації. Про виїзд не думаємо, оскільки у нас старенькі батьки, яких немає на кого залишити. Тож сподіваємося на краще, з вірою у перемогу.
Однак від жорстокості потерпають не лише українці, але й ті, хто щиро любить Україну. Читай, як іспанець Маріо з українською позицією потрапив у полон.
vikna.tv