Село окупували російські вояки. Місцеві жителі змушені були покинути свої домівки. Так Ольга із двома дітьми переїхала на Вінниччину. Жінка розповідає, що селище заснували козаки і там дійсно сила і дух козацького роду.
«Я чула, що в нашому селищі козаки будували три кам’яні фортеці і десь посеред цього великого трикутника було пізніше збудовано козацьку церкву Пресвятої Покрови. Це місце містичне. І мабуть, душі козаків досі нас оберігають. В школі існує музей історії нашого селища. Є великий аеропорт, який уже став символічним місцем відправки окупантів у пекло. У нас також почали облаштовувати стадіон, але війна завадила звершити ремонт. Було два дитячих садочки, різноманітні гуртки для дітей. Мій син Олександр ходив на гурток боротьби. Селище розвивалось. Загалом в нас проживало 9000 осіб, а зараз важко повірити, що майже нікого не залишилось», - говорить жінка.
Ольга Рибалка – мама двох діток. Меншу Валерію тримає на руках і погладжує по голівці. До війни працювала в супермаркеті у Херсоні. Потім пішла декретну відпустку.
Діти уже розрізняли, де стріляє бук, град, а де автомат. Ми вдень вибігали лишень, щоб швидко помитися і зварити суп чи борщ. В підвал знесли іграшки, посуд. Потім почалися проблеми із електрикою. Ми вмикали обігрівач, щоб дітям не було холодно, а потім уже просто вкутувались у зимовий одяг. Окупанти забрали молочну ферму. Виростити щось не дають. Я мала сад, алею троянд і все це нині в спогадах», - розповідає про пережите Ольга.
Виїхати їй запропонували родичі. Жінка не довго думаючи, одягла дітей, зібрала основні речі із сестрою та іншими односельцями сіли в автомобілі і рушили.
«Ми виїхали о 6 ранку. Зеленого коридору не було. Було важко. Минули біля десятка ворожих блокпостів. На одному із блок – постів малеча почала вередувати і кричати: «геть москаль!». Я її вже заспокоювала як могла. О 14-й годині дня ми дісталися до Миколаєва. Однак, в мирний час ми доїжджали за 2 – 3 години. Забрали з собою нашу сусідку, а вона родом із Вапнярки. Вона нам найшла нам прихисток і так із 13 квітня проживаємо тут».
Ольга вдячна вінничанам за допомогу, особливо за дах над головою та їжу. На майбутнє плани не загадує, живе сьогоднішнім днем, і займається вихованням малечі.
А от Вероніка в свої майже три роки радує співом українських пісень.
«Вона вивчила «Червону калину» і вірші швидко вчить на пам'ять. Єдине, боїться тут звуків сирен, і тягне за руку в підвал. Ми дуже сумуємо за домівкою і віримо, що нашу Чорнобаївку визволять і ми всі повернемося до нашого звичного мирного життя», - говорить Ольга.
Вінниця.info