Наприкінці лютого росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Фактично з перших його днів Херсонщина опинилася в тимчасовій окупації.Скадовчанка Стефанія (ім’я змінене з питань безпеки) разом із дітьми евакуювалася з рідного міста в Польщу наприкінці квітня. В інтерв’ю Скадовськ.City жінка розповіла про страх голоду своїх дітей в окупації, про збіг обставин, що дав змогу швидко евакуюватися, про запах війни та бажання повернутися в Україну, щоб відбудовувати рідну землю. Далі пряма мова Стефанії.
Я не хотіла жити під дулом автомата
Після окупації місто почало ніби вимирати. В людей був страх і він відчувався у повітрі.Було тяжко. Ти живеш і не знаєш, що буде далі. Не можеш ні на що надіятись, сподіватись. Ти думаєш, підуть твої діти в садочок чи ні, будуть навчатись як раніше чи їх будуть примушувати щось вчити.
Зранку встаєш і плачеш. Цілий день займаєшся домашніми справами, а ввечері знову плачеш. Це великий стрес, хоча ніхто не стріляє, не вбиває…
Містом постійно їздять машини з позначками Z. Було страшно, тож я майже не виходила з дому. Продукти, зазвичай, купував чоловік. Одного разу я наважилась зайти в магазин…і отримала стрес після того, як побачила наскільки він пустий.
Раніше в крамницях було всього вдосталь: що хотів, те і купував. Але тоді на вітрині було 5-6 пляшок кока-коли, 2 соки, 5-7 пачок чіпсів і сухарики. Я дітям ніколи такого не купувала, але тоді сказала чоловікові: «Давай їм хоча б чипсів купимо!». Відтоді з’явився страх голоду: я боялася, що мої діти не матимуть, що їсти.Тож я почала запасатися продуктами. Раніше наші бабусі насипали крупи в банки і ховали по всій хаті. Я так само зробила. Логіка була така: якщо прийдуть і будуть шукати, то хоч в якомусь сховку щось для дітей залишиться.
У квітні недалеко від міста росіяни почали запускати ракети. То була остання крапля. Того дня я вирішила - їду з міста разом із дітьми. То був чистий четвер.
Я не хотіла жити в неволі, жити під дулом автомата, робити те, що тобі накажуть.
Пошук перевізників та щасливий збіг обставин
В четвер я почала шукати машину для виїзду…і знайшла її в п’ятницю. Мені пощастило, бо за 2 тижні до цього я записалася до іншого перевізника і він сказав, що я в списку 80-та.Суботнього ранку, 23 квітня, ми виїхали. Поїздка мені обійшлася у 12 500 гривень: за себе я заплатила 5000 гривень, за двох дітей - 7500 гривень.
Скоро прийде мир. Ми вас врятуємо
Ми планували їхати до Миколаєва, а далі в Одесу. Росіяни не пропустили на блокпості біля Снігурівки і ми були вимушені зупинитися на ночівлю в селі неподалік. Зранку знову пробували проїхати, 2 години стояли в черзі, але не випустили. Нам довелось змінити маршрут - поїхати в сторону Берислава на Кривий Ріг.На блокпостах росіяни перевіряли документи, просили цигарки чи навіть щось випити. У порівнянні з іншими нашу машину майже не чіпали. Думаю тому, що моїх дітей всю дорогу закачувало, і на них навіть дивитися було страшно.
Якось на блокпості загарбник поцікавився чому ми їдемо. Водій відповів, що везе нас до родичів святкувати Пасху. Російський військовий натомість: «От я не розумію, чому ви їдете. Скоро прийде мир, все буде добре. Ми вас врятуємо».
Інші росіяни зустрічали нас зі словами «Христос Воскрес!». А на блокпості біля Берислава бачила, як батюшка з матушкою вручили корзинку російському воєнному, а потім батюшка ще й благословив і перехрестив його. Людина на чужу землю прийшла з війною, а його батюшка благословляє!
Чим ближче до Кривогу Рогу, тим більш «хальоні» стоять росіяни. В селах - виглядають як бомжі, наче взяли чоловіка зі свалки, дали автомат і послали в Україну. Я є зовсім молоді хлопці, у яких щетини та вус ще немає, навіть статура ще не чоловіча.
Поки їхали, бачили по бокам розтяжки. Я опускала голову та молилася. Були навіть із Граду лупанули, але я цього не бачила. Я так сильно молилися, що багато чого не побачила та не почула. Деякі казали, що я веду себе як відьма, шепчу собі під носа.
Мені запам’ятався запах війни - це суміш паленого металу, окислення та гниття. Ти не знаєш який він, ти його ніколи раніше не відчував. Але ти розумієш, що це він. Відчуваєш, що повітря не таке як завжди.
Пасха на підконтрольній Україні території
На першому українському блокпості нас попустило. На волі люди більше посміхаються, інакше себе поводять, обіймаються, шуткують…мають зовсім інший настрій, бо знають, що вже все позаду.Другий ми змогли проїхати через 12 годин, бо перед нами була 5-6 кілометрова черга. Наші хлопці ретельно перевіряли авто, документи, вели статистику хто приїхав і звідки.
Поряд із блокпостом є село, в якому майже перед кожною хатою стояв столик, а на ньому питна та гаряча вода, чай, кава, печиво, цигарки тощо. Можно було підійти і взяти безкоштовно. Ближче до ночі їздив невеликий тракторець і розвозив усім охочим воду.
Пасху святкували, стоячи в черзі. У мене і ще однієї жінки була паска, тож ми розламали їх і пообідали всі разом. У мене четвертинка тої паски залишилася, вона не поцвіла - просто засохла.
Прийде час, ми повернемося додому і я обов’язково дам частинки цієї паски людям, які їхали зі мною зі Скадовська до Кривого Рогу. Вона - символ волі. А чужій країні наче мій оберіг, бо привезена з дому. Як ти можеш його викинути?
На блокпості ми простояли до 3-4 години ранку. Вочевидь вночі були бої, бо десь вдалині виблискувало небо. У Кривому Розі нас зустріли та розселили волонтери.
Виїзд за кордон і побут на новому місці
В середу, 27 квітня, я з дітьми прибула до Польщі. На автовокзалі міста працював волонтерський центр - тут і нагодують, нададуть медичну та інформаційну допомогу, пограють з дітьми. Коли ми вийшли з автовокзалу, то були ще більше вражені - все було прикрашено українськими прапорами.Після життя в окупації у мене з’явився страх, що мої діти будуть голодними. Тож приїхавши у Польщу я одразу пішла в перший ліпший магазин і накупила продуктів.
Нас безкоштовно поселили в хостелі, безкоштовно годують. Все необхідне (дитяче харчування, підгузки, жіночі гігієнічні засоби тощо) можна взяти у Червоному Хресті.
Дітей взяли у приватний дитсадок. Для українців плата є символічною - 1 злотий у місяць (близько 7 гривень - Скадовськ.City). Проте завідуючий садку просить виходити на роботу, бо в нього була можливість приймати безкоштовно українських дітей протягом трьох місяців, наразі його ресурси майже вичерпані.
Є виплати на дітей (500 злотих на кожну дитину) та одноразова для дорослих (300 злотих на одного). Цього достатньо для скромного життя, проте я збираюся виходити на роботу. Варіанти працевлаштування вже є.
Найкраще - вдома
Коли закінчиться війна, вип’ю пляшку шампанського та поїду додому. Я не буду чекати, поки щось відбудують, я поїду та буду допомагати відбудовувати.Після війни будуть важкі часи, але все одно треба повертатися. Бо замість нас ніхто не відновить Україну.
Я вважаю, що кожен українець за кордоном, має знайти роботу. Це потрібно, щоб мати можливість допомогати своїй країні. Наприклад, перераховувати кошти Сергію Притулі або іншому волонтеру. Нашим солдатам конче потрібна техніка та захист!
Та й найкраще - вдома. Бо вдома чоловік, вдома все рідне. Як би мені Польща та поляки не подобались.
У Скадовську можна біля моря походити, поласувати смачною рибою та креветкою насолодитись чистим повітрям. Я плавати не вмію, але люблю Скадовськ його за повітря. В нас так круто! А тут машини, яке тут повітря?
Що змінилося з переїздом
Після переїзду в Польшу я переосмислила цінності і зрозуміла, що нині ми маємо ставитися один до одного по-іншому.Якось зайшла в лікарню. Дивлюсь у вікно: якась трава, дерева ростуть, абрикоси, кульбаби. Дивлюсь і наче вдома. А потім вдивляюсь: а тут ремонт хороший, не такий як у Скадовській лікарні.
Живучи тут, розумію, що в наших людей є всі шанси жити так само. Україна переможе!
