У Херсоні Олександра Бахур разом з чоловіком працювала поліцейською. У подружжя двоє синів. З початку повномасштабного наступу усі спали на підлозі у коридорі, згадує жінка. Щодня боялися, що в дім прийдуть окупанти. "Ми боялися кожного шелесту. Не спали взагалі. З чоловіком чергували, весь час вікна моніторили, дивилися".
З Херсона їхали без документів, щоб безпечніше було на російських блокпостах. "Казали, що у них є списки. Виїхати – було складне рішення. Наші співробітники виїжджали на початку колоною із 12 машин. Доїхали тільки шість. Було страшно. Виїхали заради дітей".
Каже, телефон чоловіка росіяни на блокпосту перевіряли. "Там фото було малого з автоматом. Вони сказали, що це тягне на кримінал. Я сказала: звісно, він хлопець. Що йому з ляльками фотографуватися?"
На підконтрольній Україні території, говорить, плакали і чоловіки, і жінки. "Малий запитав тоді, чи можна вже співати "Червону калину"? Тому що я його просила не робити цього, нам треба було виїхати".
У Бобринці родина безкоштовно живе в гуртожитку ліцею. Разом з чоловіком працюють у Бобринецькому райвідділі поліції. "Живемо. Дах над головою є. Як казав малий: нічого страшного, головне – не бахкає".
У гуртожитку живуть десять поліцейських з сім’ями – усього 15 людей. Розрахований він на 50 мешканців, сказав директор Бобринецького ліцею Володимир Карпук. "Оскільки ми опорний навчальний заклад, під час навчання тут живуть учні із сіл. Але зараз дистанційне навчання".
Поліцейські можуть тут жити скільки потрібно, сказав керівник ліцею.