Сім’я Мітюніних жила в Херсоні під російською окупацією понад місяць. Їм вдалось евакуюватись в Чернівецьку область. Тетяна та Василь разом з двома дітьми ховалися від обстрілів та російських військових у шкільному підвалі. Суспільне поспілкувалось з подружжям, їх історію публікуємо прямою мовою.
Фото з архіву Василя Мітюніна Василь та його двоє дітей у підвалі в ХерсоніВасиль: О 6:40 я зібрався виходити за цигарками та почув вибух. Дружина ще сказала: "О, війна почалась", ми попосміхались одне одному, нібито цього не може бути. А потім вийшов і побачив чорний стовп диму над аеропортом, люди метушились.
З якогось дня містом почали їздити автомобілі з російською символікою, забирали людей з квартир. Якогось і на мене автоматом націлювались — наставили автомат і сказали: "Будь ласка, притримайте двері". Культурно, але при цьому прицілились.
Тетяна: У перший день, коли російські війська зайшли в місто, ми мали везти хворого батька до онкодиспансеру. Але того дня не їздили ні маршрутки, ні таксі, бо їздити містом не можна було — росіяни розстрілювали машини.
Ми змогли поїхати через тиждень, тоді батька помістили в лікарню. Але для нього було забагато втрачених днів — ще тиждень він полежав у лікарні та помер. Попрощатись ми змогли тільки біля моргу. Тіло тата забрали хлопці з ритуальної служби, ми не знаємо, де його поховали.
Фото з архіву Василя Мітюніна. Дідусь, якого тиждень не могли довезти в лікарнюМи спали на лавках, на матрацах. Носили з дому подушки, ковдри. З першого дня розуміли, що ми тут надовго. Я організував повністю переноски, світло, електрочайник. Навіть телевізор приніс, але через пів години у нас згасло телебачення.
Донечці подружжя пів рокуХерсонці зникали з вулиць з 16:00. Тиша. Місто вимирало. Цін піднялись на все: цукор коштував 130 гривень, яйця — 70, маленька пачка дріжджів — 150 гривень.
Якось ми їхали на таксі. Коли таксист сказав, що по місту стоять блокпости, дружина попросила їх об’їхати. А він сказав: "Та що ви боїтеся? Вони класні хлопці. Під’їжджаю то на один блокпост, то на інший. Я навіть брав гуманітарку, у них хороша тушонка, даремно ви не берете".
Якось їхали на машині поблизу облради і якраз потрапили на "мітинг". Туди привезли підставних людей з Криму і знімали картинку, ніби херсонці росіянам дуже вдячні. А коли був справжній мітинг, стріляли й гранати кидати.
У Херсоні всі налаштовані проти "руського міра", ніхто їх не чекав, ніхто не чекає, не вітає. Херсон був і буде Україна. Ми виїхали, коли я ледве знайшов бензин. У дорозі перед нами пролетіли три бойові літаки зі зброєю в бік Миколаєва. Трішки проїхали, а вони вже повертались. Це було буквально на висоті 20 метрів від нашої машини. Дороги розбиті: їздиш то полем, то дорогою, об’їжджаєш техніку. Чия техніка теж невідомо – вона вся спалена.
Сім'я евакуювалась власним авто, коли змогла знайти бензинКоли ми проїхали останній пост росіян, мали їхати вздовж каналу. Тут з автоматами вибігли хлопці, почали зупиняти машини. Я зупинився, у мене попросили паспорт, і я побачив на автоматі жовто-блакитні стрічки. Ми заплакали.
Через майже 14 годин ми приїхали в Одесу. Біля хостела був магазин, я зайшов, але нічого не купив, бо розгубився. Там було всього багато. Врешті ми знайшли прихисток в селі на Буковині, але продовжуємо шукати квартиру чи будинок.
Суспільне Буковина