…В очах сум та біль втрати…Не дають спокою спогади,які ночами приходять уві сні страшними кошмарами. Ці болючі спомини змушують колишніх в’язнів розповідати пережите. Адже , можливо, завдяки цим розповідям ми зрозуміємо,як і за яких обставин загинули мільйони людей…Шевченко Ніна Ісаківна - одна з тих, хто вижив і повернувся на Батьківщину з «жіночого пекла». Саме так в народі називали «Равенсбрюк»,концентраційний табір Третього рейху. Знаходився він на північному - сході Німеччини, в 90 км від Берліна. Це був один з найкрупніших концлагерів рейху . Кількість зареєстрованих в’язнів за весь час його існування становить більше 130 тис. чоловік. З числа цих в’язнів і наша героїня.
Після закінчення Вознесенського медичного коледжу, її, зовсім молоду та юну 17-ти літню дівчину,відправили на фронт лікувати радянських солдат. Спочатку Ніна опинилася в місті Одеса, далі їхній медичний загін пере-направили до АР Крим . Саме тут і стався переломний момент в житті багатьох дівчат, а саме 536 медпрацівників та зв’язківців ,які в 1943 потрапили до полону… Спочатку на їхньому шляху був табір під містом Славута. На даному етапі в’язням запропонували працювати на німецьких заводах з виготовлення воєнної техніки, але, як каже сама Ніна Ісаківна: «Ми відхилили їхню пропозицію, ми не хотіли робити смерть нашим солдатам , нашим людям, нашій Батьківщині… і за це нас відправили в смертний табір. Але перед цим над нами жорстоко знущалися. Ми декілька днів ходили колом на відстані пів метра один від одного, при цьому нам не давали ні поїсти, ні попити. Після цих каторг, кожного, поодинці викликали і робили повторну пропозицію. Але, я ж кажу, ми, усі, усі , хто був – 536 жінок -відмовились». Далі Ніна Ісаківна продовжує розповідь про новий розділ свого життя, життя в концтаборі :«Ми потрапили в дуже страшне місце і була я в цьому пеклі два роки і два місяці. Як тільки нас завели на територію «Равенсбрюку» , зразу ж почався поділ в’язнів: стали формувати робочі загони. Так сталось, що потрапила я до закрійного цеху.» . Після цих слів в очах старенької бабусі з’явилося ще більше сліз, які так і виривалися з її блакитних сумних очей… Боляче дивитися та слухати цю страшну сповідь бранки… «Одного разу, під час роботи я порізала палець , здавалося б поріз був не досить страшний, але старша по нашому цеху повела мене до медпункту, де як раз, на той момент, знаходилися усі штатні лікарі. Спочатку медпрацівники оглянули мій палець… і зненацька на мене одягли маску, поклали на операційний стіл і почали вводити наркоз (ред. С 1 серпня 1942 року в таборі почали проводити медичні експерименти над в’язнями). Той наркоз був винайдений саме лікарями «Равенсбрюка» , і саме на мені його дослідили. Знаю, що після приходу до тями вела себе досить агресивно, кидалася на людей,билася, був агресивний стан, взагалі, жах.» Молода медсестра вже потім дізналася, що то були за ліки. Річ в тому ,що на території табору працювала українська лікарка, саме вона розповіла про експеримент фашистів Ніні Ісаківні.
Годували полонених жалюгідно: черпак кави (якщо її можна так назвати) на сніданок,на обід-баланда з бурякової гички, а у вечері-скибка хліба невідомо з чого…
Чим більше заглиблюєшся в долю цієї жінки , тим болючіше стає на душі…
Колишня ув’язнена далі розповідає про спеціальні паради ( ред. В кінці 1944 року, після візиту Гіммлера до «Равенсбрюка» ,влада табору отримала наказ про ліквідацію усіх старих, хворих і недієздатних в’язнів). До «жіночого пекла» прибула експертна комісія по винищенню, серед якої був унтерштурмфюрер СС Іоганн Шварцгубер– начальник табору «Освенцим-Біркенау» . Саме після того, як нога цих нелюдів ступила на землю «Равенсбрюка», почалась масова організація ліквідації всіх, хто вважався недієздатним до евакуації. Таких вибирали на спеціальних парадах ( цю жахливу картину можна спостерігати в кінофільмі Спілберга «Список Шиндлера» -ред.) . Недієздатним видавались розові ідентифікаційні картки з літерами «V. V.»( табір смерті, вбити). «В одному з таких «парадів» приймала участь і я… На жаль, тоді у мене була сильно спухша нога і цей « танок смерті» виявився для мене страшно нервовим і болючим». Але поряд були ті, завдяки кому і «станцювала» свій «танок» дівчина. Чешки,полячки допомогли їй: під час підходу до «експерта» вони прикривали ноги Ніни, саме таким чином їй вдалося уникнути «кінця». «Під час наближення до цих звірів ( експертної комісії) на душі ставало пусто, моторошно-тебе ось-ось можуть забрати і все…»
«Восени у нас побудували крематорій, це був неабиякий жах. День і ніч з труб йшов дим, там ніколи не зупинялася робота. Іноді, підходиш туди, а там залишки частин тіла лежать просто неба.» Все це потім снилося Ніні Ісаківні. Часто вона прокидалась і продовжує прокидатися в холодному поті. « Цей жах ніколи аніяк не забути…»
А далі «марш смерті» ... 27 квітня 1945 року почалася евакуація табору. За виключенням 3500 залишених на місці недієздатних і дітей, близько 20 000 в’язнів погнали в західному напрямку. 28 квітня марш досягнув комуни «Ретцов» , тут знаходився зовнішній табір «Равенсбрюка». Це був перший пункт відпочинку для колон. Наступною станцією і харчовим пунктом для в’язнів та охорони став також зовнішній табір «Равенсбрюка»- «Мальхов». Саме тут багато хто отримав гарячі харчі . А для більшості з полонених «Равенсбрюка» цей табір став кінцевим пунктом «маршу смерті». Охорона СС заперла ворота табору та бараки. Та вже увечері «Мальхов» був повністю вільний від фашистів. Вони накивали п’ятами , бо недалеко вже рвалися снаряди нашої армії. Наступного дня концтабір був врятований Радянськими військами. «Побачивши наші танки, наших хлопців, ми усі почали бігти, їм назустріч, ми цілували їх ,ми плакали від щастя… Це був кінець «кінця» і початок «початку» ... Знову вологі очі…Тиша…А в голові…спогади…»
Після звільнення Ніна Ісаківна залишилася в Німеччині, щоб лікувати солдат. Медсестра пробула на чужій землі аж до переможного кінця.
Повернення на Батьківщину молодій, але вже досить понівеченій душі далося вкрай болюче. Пережите значно сказалося на психічному стані жінки. Тільки після тривалого лікування вона повернулася до буденного життя. Продовжила кар’єру медика,знайшла своє кохання – героя соціалістичної праці Володимира Григоровича Шевченка,з яким прожила все своє життя.
І до сьогодні наша героїня підтримує зв’язки з колишніми в’язнями. Серед її подруг є чешка Гелена, яка в 70-ті роки разом з чоловіком приїжджала до України. Але,на жаль, сьогодні інформація про неї відсутня. Інші ж живуть на просторах колишнього СРСР. Хто в Москві, хто в Одесі, а хто в 5-ти кілометрах від Шевченко Н.І., в сусідньому місті.
Нелегка доля в цієї стомленої життям жінки. Бог спочатку подарував,а потім забрав обох синів…Страшна самотня старість після скількох страждань…
Доля не завжди справедлива з нами ,з кимось вона несправедлива усе життя…