— Владислав — він хто вам? — не менше шести ефесбешників стояли на подвірʼї приватного будинку родини Сердюків (прізвище змінено з міркувань безпеки). Один із чоловіків був у цивільному. В руках він тримав папери сірого кольору — вочевидь, скопійовані списки українських військовослужбовців.
— Син, — відгукнулася 58-річна Любов. Вона відразу зрозуміла, що брехати ворожим спецслужбовцям щодо цього немає сенсу.
— Молодці, що не обманюєте, бо ми знаємо, що син, — захитали вони головами.
Росіяни розпитували далі: а чи знає вона, де саме Владислав.
— Ні, не знаю, — запевнила Любов. — Син мені сказав: “Мамо, менше знаєш — краще спиш”.
— Ну, це правильно, — погодилися чужинці.
На цьому небажаний для жінки діалог закінчився.
Це була не перша її зустріч із окупантами — і не остання. Та наступного разу росіяни вже не будуть підкреслено ввічливими. За кілька місяців військові ЗС РФ катуватимуть Любов через її сина і нібито передачу координат оборонцям України. Свою історію жінка розповіла МІПЛ.
До повномасштабного вторгнення Любов Сердюк працювала вчителькою української мови і директоркою школи. Жила разом із чоловіком Володимиром у селі Олександрівка Херсонської області. Обоє їхніх дітей — син і донька — військові.
Любов Сердюк (прізвище змінено з міркувань безпеки). Фото з особистого архіву героїніО 4:45 24 лютого 2022 року сина Владислава викликали до військової частини. Щойно Любов провела сина, в селі пролунало кілька вибухів.
— Ми злякалися, тому що це було дуже близько, — згадує жінка. — Нам до військової частини йти пішки через город всього пʼять хвилин. Тож я швидко зателефонувала сину і він сказав, що тільки-но приїхав і сам ще нічого не розуміє. Пізніше Владислав перетелефонував батькам і порадив вивезти онуків до бабусі, яка жила за 50 км в Старій Збурʼївці. Сердюки так і зробили, а самі того ж дня повернулися додому.
В Олександрівці було дві військові частини, армійці з яких швидко зібралися і виїхали.
— Та частина, де служив син, мала дістатися Покровки [село в Миколаївській області, розташоване на Кінбурнському півострові], — розповідає Любов. — Але вони не змогли. Тож просто сховали зброю і техніку в лісі, а самі вночі повернулися в село, оскільки отримали такий наказ.
Пʼятнадцятого березня до населеного пункту почали наближатися окупанти. Залишатися в Олександрівці українським військовим було небезпечно. Бійці отримали наказ виїжджати через Іванівський ліс на Покровку, де їх мав забрати десантний корабель.
— Вони ледь встигли, — згадує Любов події тих днів. — По них вже йшли [росіяни], на них буквально полювали.
Тоді українським захисникам пощастило. Дорогою вони навіть встигли забрати з собою зброю, сховану в лісі.
Корабель із військовими на борту рушив у бік Одеси, а батьки Владислава так і залишилися вдома.
Вісімнадцятого березня по будинкам окупованої Олександрівки почали ходити росіяни.
— Кого ви шукаєте? — спитала Любов у військових ЗС РФ — на її подвірʼї стояло їх 12 — 15 людей.
— Нацистів, — буркнули ті.
— Де ви тут бачите нацистів? — обурилась жінка. — Тут живе нормальна сім’я з дітьми.
— Повірте, ми вже багатьох знайшли, — пролунало у відповідь.
У Сердюків перевірили документи, обшукали сарай і пішли.
Наступного разу до них завітали у червні. Любов до того вже чула, що росіяни цілеспрямовано розшукують українських військових і спілкуються з їхніми родинами.
Ефесбешники перевірили телефони Сердюків, спитали про сина. Після того як Любов запевнила, що нічого не знає про його місце перебування, сказали:
— Будете з ним звʼязуватися, скажіть, щоб повертався, ми йому знайдемо тут роботу, нікого карати не будемо.
Жінка промовчала.
Катування
Восени 2022-го подружжя Сердюків збиралося виїхати з окупованого села, на 30 вересня замовили перевізника. Єдиний можливий шлях на підконтрольну Україні територію залишався через Василівку Запорізької області. Однак 28 вересня росіяни закрили цей блокпост і родина не встигла виїхати. Їхні зібрані речі так і стояли в будинку.Першого жовтня, в суботу, в Олександрівці стався приліт біля військової частини. А о другій годині дня до подвірʼя Серлюків підʼїхала автівка.
Любов була в будинку, через вікно побачила, що до дверей іде російський військовий. Не встигла вона вийти, як він був у кімнаті, наставив на неї автомат:
— Лягай, с…ко, швидко на підлогу!
Розгублена жінка спитала, що сталося, але замість відповіді отримала важкий удар прикладом у щелепу. Упала
— Кажи, с…ко бандерівська, кому здавала позиції? — гарчав на неї окупант.— Вас, бандерівців, треба було стріляти на Майдані. Шкода, що я вас там не всіх постріляв. Мало ми вас знищували на Майдані, мало ми вас там стріляли! — визвірявся кривдник.
— Які позиції? Нікому я нічого не здавала!
— Кому передавала координати? Де син? — не вгавав військовий.
— Не знаю, де син. І координатів я не передавала, — намагалася протестувати Сердюк.
Росіянин почав перевіряти ноутбук Сердюків. Але перед запланованим відʼїздом жінка все ретельно почистила — видалила додатки, листування, фотографії. Любов знала, як прискіпливо окупанти перевіряють гаджети на блокпостах, тож не хотіла ризикувати.
Олександрівка на карті— Чому тут нічого немає? — кричав він. — Чого ти все видалила?
— Я вчителька, у мене було багато фотографій дітей у вишиванках. Та й в мене були привітання від друзів українською мовою. Я все видалила, тому що боялася! — Любов вирішила казати правду.
— Розмовляй російською, с…ко, — не вгавав окупант, — я не збираюся у голові перекладати твою маячню.
Сердюк намагалася розмовляти з ним на його мові, але в якийсь момент щось сказала українською — і відразу отримала удар кулаком.
Поки один росіянин розмовляв із нею, інший рився в шафах, решта військових була на вулиці, з її чоловіком.
Один із окупантів сказав жінці:
— Зараз я стрілятиму в твого чоловіка, щоб у тебе язик розвʼязався.
Любов злякалася, почала благати:
— Не чіпайте чоловіка, у нього взимку був інсульт, в нього серце хворе!
Українку продовжували звинувачувати в тому, що вона передала координати ЗСУ.
Військовий, який погрожував розстріляти Володимира, повернувся в будинок.
— Я твого чоловіка на шмаття порізав, — звернувся до жінки. Потім дістав військовий ніж і почав длубати її вістрям в плече.
Любов заплакала.
— Що ви від мене хочете? — крізь сльози запитала вона в своїх катів.
— Де син? Кажи, кому координати передавала, — вимагали окупанти. — Якщо ти не передавала, то кажи, хто передавав.
Не дочекавшись потрібної відповіді, росіяни наказали жінці збиратися. Вона встигла лише схопити толстовку, яка лежала на стільці.
Вже на вулиці Любов побачила Володимира. Той лежав на землі. Над ним скупчились військові.
Сердюк посадили в автівку, натягнули на голову целофановий пакет і повезли геть.
— Їхали ми довго, десь полями, — згадує жінка в розмові з МІПЛ. — Потім мене пересадили в іншу машину.
Тоді ж пакет на її голові замінили брезентовим мішком. Дорогою вона змогла його привідкрити і побачила трасу. Здогадалася, що везуть не в Голу Пристань, а кудись далі.
Табір “Слава”
Коли машина зупинилася, Любов із мішком на голові провели в приміщення, посадили на стілець, прикували наручником і пішли. Швидко зʼясувалося, що в кімнаті вона не сама, там було ще три людини.— Як тебе звуть? — почула вона жіночий голос.
— Люба.
— А звідки ти?
— З Олександрівки.
— О, землячка! — зраділа незнайомка.
Вона порадила Любові спробувати витягнути руку з наручника. І тій дійсно вдалося. Сердюк припідняла мішок на голові і побачила решту бранців. Любов дізналася, що їх замкнули в пральні дитячого спортивного оздоровчого табору “Слава” у місті Скадовськ на березі Джарилгацької затоки.
Дитячий табір “Слава” у Скадовську. Фото з відкритих джерелЛюбов забрали на допит на другий день перебування на російській базі. Допитували в гаражі поруч. Знову питали про сина.
— Ми знаємо, що він у Миколаєві, обстрілює нас, — сказали на допиті Любові.
Жінка заперечила, мовляв, син ніколи не був у Миколаєві, все життя прослужив в одній військовій частині.
З розмови жінка зрозуміла, що окупанти не знають ані посади її сина, ані його звання. Тож вона сказала, що він молодший сержант і дизеліст.
Жінку допитували двоє росіян, на час розмови з неї зняли мішок, тож вона розгледіла чоловіків. Першому — Саші (один до одного вони зверталися на імʼя) — на вигляд не виповнилося й 30 років; він був у балаклаві, тільки очі видно, але його вік легко зчитувався. Другий — Сергій Іванович — був старший, до 50 років, короткострижений. Обидва були у російській військовій формі.
Питання їй ставив здебільшого Саша, а Сергій Іванович, вочевидь, відповідав за катування: бив її по голові пластиковою пляшкою з водою і кийком у ліве плече — так сильно, що воно все посиніло.
Потім молодший приніс пістолета і приставив його дулом до коліна Любові.
— Будеш інвалідом на все життя, — гарчав на неї, — тебе тут покладу, тут і подохнеш.
Потім націлився їй в обличчя і вистрілив поруч.
— Я не знаю, чим саме він вистрілив, можливо, якимось газом, — припускає Любов, — бо я втратила свідомість. Отямилася від того, що вони поливають мене водою.
Сердюк була в літніх брюках, відразу промокла і змерзла. Тим часом її кривдники покликали лікаря, той поміряв тиск, дав пігулку.
Жінці також погрожували відрізати вухо і “надіслати його поштою синові”.
В окупантів був мобільний телефон Любові, тож вона боялася, що ті зателефонують її синові. Пізніше, вже після звільнення, вона дізнається, що про її викрадення росіянами дітям повідомили одразу.
— Син і його командування знали, що можна всього очікувати, — розповідає вона МІПЛ, — знали, що в мене забрали телефон. Тому вони були готові і до дзвінків, і до провокацій. Але я, звичайно, тоді хвилювалася.
На другому допиті були ті ж самі військові, знову питали про Владислава.
— Ну що, надумала казати правду? — росіянин вичікувально дивився на неї. — Бо інакше ми відвеземо тебе в Крим і там із тобою панькатимуться, додому вже не повернешся.
Цього разу її питали і про доньку. Любов сказала, що та виїхала в Польщу на заробітки ще до повномасштабного вторгнення.
Розмова була недовгою, після цього жінку знову повернули в пральну до решти, на допити вже не кликали.
Пʼятого жовтня її вивели, посадили у військову машину, повезли геть. У селі Гладківка її залишили на ночівлю. Ввечері жінці стало зле, їй викликали лікаря — знову підскочив тиск.
На ніч Любов привели в якийсь сарай, де стояла деревʼяна лавка. Мішок із голови не знімали, але коли росіяни пішли, жінка сама його позбулася. Пізніші їй принесли вечерю — макарони з сосискою. До цього Любов у полоні жодного разу не годували.
Попри голод, жінка їсти не могла.
Коли стемніло, до сараю знову завітав охоронець.
— Любове Геннадіївно, чому ви не їсте? — побачив повну тарілку.
— Вибачте, я не хочу, — ввічливо відповіла жінка.
Після цього росіянин спитав, чи може по неї хтось приїхати з рідних чи знайомих, щоб забрати її додому.
— Та хто ж по мене приїде! — здивувалася Сердюк. — Тим більше ввечері, вже комендантська година, хто ж захоче?
— Тоді доведеться заночувати, а вранці ми вас відвеземо, — пообіцяв окупант.
Він також приніс їй ковдру і подушку.
А чому даху немає?
Вранці Любов посадили в легкову машину і знову повезли. Коли заїхали в Олександрівку і зупинилися біля подвірʼя, той самий росіянин, що спілкувався з нею ввечері, здивовано запитав:— Це що — ваш будинок?
Але Любов нічого не бачила, її голова була щільно замотана в каптур.
— А чому даху немає? — вів далі окупант.
— Як немає? — охнула жінка.
— Та ви можете зняти каптура, — дозволив він.
Тільки тоді Любов побачила, що від її будинку майже нічого не залишилося — самі згорілі стіни й попел.
Зруйноване село Олександрівка після деокупації. Фото: МостЖінка обійшла руїни колом, та в голові їй гупало лише одне питання: де чоловік?
— Я думала, що його тут спалили разом із хатою, — зізнається вона МІПЛ.
Окупант тим часом запитав, чи їй є до кого піти.
— У мене тут кума через дві хати живе, — відгукнулася шокована Любов.
До куми вона йшла в супроводі росіян.
— Де Володя? — першим ділом спитала жінка.
— Так тут, у Владика, — кума хитнула головою в бік будинка сина Сердюків.
Коли подружжя нарешті зустрілося, росіяни, що супроводжували Любов, ще порозпитували Володимира про те, що сталося з їхнім будинком. Лише після цього нарешті залишили Сердюків самих і поїхали.
Володимир виглядав нормально, але зʼясувалося, що росіяни ножом добряче поштрикали йому спину, також били прикладом.
Того дня, коли Любов забрали, росіяни знову прийшли до будинку Сердюків пізно ввечері.
— Виходьте, — сказали Володимиру. — У вас є де переночувати?
— А що таке? — напружився він.
— Ми тут влаштуємо засаду. До вас гості приїжджають, ми будемо очікувати на них.
— Та хто до нас приїжджає? — пробував протестувати чоловік. Але то було марно.
Зараз Любов думає, що хтось у селі навів на них, і не просто розказав про сина-військовослужбовця, а ще й прибрехав про якихось “гостей”.
Володимир тоді пішов ночувати до кумів. А вже вночі почув, як щось тріщить, потім пролунав вибух.
— Може, знову приліт? — подумав собі й побіг на двір подивитися.
Але то горіла їхня хата, яку росіяни спочатку підпалили, а потім ще пальнули по будинку з важкої техніки, так що винесли ворота.
Володимир намагався загасити пожежу, однак не вдалося. Чоловік заночував у сараї, а вранці побачив, як на подвірʼя прийшло двоє росіян, які сфотографували згорілі руїни.
Уже на другий день після повернення Любові додому подружжя виїхало з Олександрівки. Подружки принесли жінці чистий одяг, бо в неї нічого не залишилось. Спочатку заїхали до матері Любові в Стару Збурʼївку. Врешті діти знайшли перевізника і 20 жовтня родина виїхала через Росію за кордон, а потім повернулася на підконтрольну Україні територію.
Коли перетнули кордон із РФ, жінка перепитала в іноземної прикордонниці, чи це вже Латвія.
— І коли вона сказала “так”, я їм [росіянам] вже дуль натикала, — сміється Любов.
Авторка: Євгенія Корольова, Медійна ініціатива за права людини
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.