Яким є життя під контролем армії РФ? Як окупаційна влада схиляє жителів захоплених регіонів до співпраці та що вчиняла у випадку незгоди, українка розповіла в інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя».
– Нас окупували одразу (24 лютого 2022 року – ред.). О 7-й годині ранку вже зайшли перші колони російської військової техніки. Одразу, як окупували, почали українську символіку зривати, на свій бік переманювати. Говорили, що вони прийшли назавжди, що буде нове життя, нова влада.
У магазинах нічого не було, продуктів в місті не було майже до кінця травня [2022 року]. Потім почалося сильне мародерство – машини забирали, в будинки вламувались, колаборанти «здавали» заможні будинки. Місто розділилося на проукраїнських і на проросійських. На їхній (окупантів) бік перейшли ті, про кого навіть і подумати не міг.
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.
Мародерство, залякування, тюремні строки
За словами співрозмовниці, мародерство було щоразу, як відбувалася ротація збройних сил РФ.– Забирали все. В мене навіть перелізли через паркан і забрали мокру білизну. Це просто дикість. От, як казали про те, що навіть чайники забирають – це не анекдот, це так і є... Буває зранку виходиш, а біля смітника свіжі шкури тварин. Це психологічно дуже важко.
Регулярними були й масові облави та залякування, розповідає жінка. Часто після затримання окупантами місцеві жителі дуже швидко отримували так звані «вироки» – по 20 років суворого режиму.
– Просто ні за що. Вони [колаборанти] просто наговорювали, а там ніхто не розбирався. Одразу забирали до Скадовська, а звідти до Криму, а потім вже пішов етап по Росії.
Залякували, змушували дітей віддавати в російські школи. За це вони платили гроші – за те, що ти ведеш дитину в їхню школу, або відправляєш нібито в санаторії. За школу знаю точно давали 40 тисяч рублів. І батьки радісно віддавали своїх дітей з документами на «відпочинок», за це вони теж отримували гроші. Ми розуміли, що це таке. Тепер багатьох [дітей] не можуть повернути.
«Російська рулетка»
За словами жительки Олешок, окупанти часто звинувачували в обстрілах Лівобережжя Збройні сили України, хоча місцеві жителі на власні очі бачать зовсім інше.– Коли в нас почалися обстріли – це називалося «російська рулетка». В будь-який час під будинки під’їжджає чи «Град», чи мінометна група, стають і починають гатити на Херсон. Відгатили по Херсону, розверталися і починали «російську рулетку» по місту – стріляли, куди влучить. У них [окупантів] улюблена фраза: «З нами Бог». Але це просто безбожники.
На Великдень вони якось стали в центрі на перехресті, знаючи, що люди пішли до церкви, відстрілялися по Херсону, повернулися і почали гатити по місту. Звісно, людей повбивало, доми погоріли. І одразу знімається кіно, що, мовляв, «ЗСУ своїх же обстріляли».
Російські військові регулярно з різних видів озброєння – ударними БПЛА, ракетами, КАБами, РСЗВ – атакують українські регіони.
Керівництво Росії заперечує, що російська армія під час повномасштабної війни завдає цілеспрямованих ударів по цивільній інфраструктурі міст і сіл України, убиваючи цивільне населення і руйнуючи лікарні, школи, дитячі садочки, об’єкти енергетики та водозабезпечення.
Українська влада і міжнародні організації кваліфікують ці удари як воєнні злочини Російської Федерації і наголошують, що вони носять цілеспрямований характер.
Особливо жорстоким було ставлення окупантів до місцевих жителів, яких підозрювали в проукраїнських поглядах, зауважила жінка. Таких людей окупаційні сили нібито відправляли на правий берег Херсонщини, але, за свідченнями очевидців, живими туди не потрапляли.
– Мого знайомого убило при мінометному обстрілі, шматочки від нього лишилися. Його жінка збирала сама ті шматочки в пакетик, щоб його поховати. Окупанти навіть це забрали й відвезли в Каховку, нібито на експертизу і майже два-три тижні не віддавали. За цю експертизу треба було заплатити шалені гроші – 30–40 тисяч рублів.
Потім всі [місцеві жителі] збирали гроші, щоб вона заплатила, і все одно їй ці останки не віддали. Її примушували підписати папірець, що це ЗСУ вдарили з танка. Вона не хотіла підписувати, але вони просто знущалися – не віддавали останки чоловіка, поки вона не підписала цей документ.
«Запах крові та нелюдські крики»
Жителька Олешок розповідає, що неодноразово опинялася «на підвалах» та пережила тортури струмом через відмову співпрацювати з окупантами.– Чотири людини порадили мене як гарного спеціаліста. Мені пропонували на окупантів працювати – дуже велика зарплата, привілеї. Розумієте, в них настільки багато інформації було про нас, вони дуже багато знали. І коли я від першої посади відмовилась, почалися побиття. Прикладом били. І в обличчя, і по спині, і по ключиці. Вони відмови не розуміють. Хоча я і намагалася обійти оці гострі кути, бо я знала, що їм слова «ні» не можна казати.
Тортури окупантів чергувалися з допитами, каже українка.
– Вони вдягнули на мене великий залізний браслет, чимось облили – і я почула тріск і звук набирання швидкості. Почалися катування струмом. Розумієте, це не просто піднесли й прибрали. Струмом вони катували до того, поки я знепритомніла. Пізніше на підлозі я й прокинулася. Вони за шкірку мене підняли, і почався допит.
Після пережитої контузії жінка почала заїкатися, а наслідками тортур стали декілька операцій. Вона каже, що пропозиції окупантів по співпраці звучали повторно, але знов отримали відмову. Тож тортури тривали.
– Вони знали, що у мене пластина залізна є. Знали й просто знущалися. Я якось прокинулася, як я зрозуміла тоді, на конюшні, тому що було чути тварин і коней. Це, звичайно, було жахіття – запах крові, нелюдські крики.
«Від смерті врятувало радянське минуле дідуся»
Від смерті жительку Херсонщини врятувала згадка про дідуся, який був військовим радянської армії й свого часу отримав грамоту за службу, розповіла жінка.
– Почула, як він [окупант] іншому каже: «Давай її за кут і пішли їсти». І тут поруч чоловічий голос простогнав: «За кут – розстрілювати». Він мені дав знак. І тут я зрозуміла, що у мене просто останні хвилини. У мене, звісно, все пробігло [перед очима], на кого ж залишаться мої батьки, моя дитина. Тут в мене з’являється думка, що окупанти ж всі повернуті на СРСР. А мій дідусь був військовим – в нього медалі, грамоти від Конєва (Конєв Іван Степанович, радянський воєначальник – ред.).
Я ледве розмовляла, але сказала: «Як вам не соромно? Мій дід воював, йому сам Конєв грамоту вручав на Красній площі, у нього медаль в архіві». І видно, що старшого [з-поміж тих окупантів, які утримували в застінках жінку] це зачепило.
Жінка назвала прізвище свого діда, після чого один із тих, хто її утримував в катівні, пішов, а коли повернувся наказав її відпустити.
– Я не знаю, скільки часу минуло, тому що там кожна хвилина тягнулася довго. Він повернувся і дав команду: «Ніякого кутка, відвезти її й біля поліції висадити». Мене затягли в машину, привезли й викинули, навіть мішка з голови не зняли й скотч з рук не зрізали.
Повінь, загроза фільтрації, евакуація
Евакуюватися з Олешок вдалося після руйнації греблі Каховської ГЕС та через тиждень після того, як окупанти «на підвал» забрали неповнолітню дочку, розповідає жителька Лівобережжя.– Було чотири доноси від сусідів похилого віку. За те, що ми не пішли в російську школу, хоча ми її [дочку] переховували й на дачі, і в підвалах, і у сусідів переховували, на вулицю ми її не випускали. Після того, як я потрапила під обстріл і в мене була контузія, моя сімʼя подумала, що я загинула. І в дитини через стрес сталися проблеми з серцем.
За словами жінки, виїхати легально змоги не було, адже для цього був потрібен російський паспорт. У сімʼї не було російських документів, і вони не оформлювали гуманітарну допомогу від окупантів, адже знали, що в такому разі їхні дані одразу підуть на паспортизацію.
– Після затоплення ми намагалися вивезти дитину, але в нас нічого не виходило, бо випускали тільки з паспортами. І останній раз, коли ми спробували з сусідами виїхати, приїхали військові. Вони окремо забирали людей похилого віку й окремо дітей. А нас, решту сімʼї, забирали на фільтрацію. Куди на фільтрацію – ми так і не дізналися. Ми після цього втекли. Ми тікали, щоб нас не роз'єднали й не забрали.
Люди потім розказували, що забирали на фільтрацію в Залізний Порт, когось в Скадовськ, і вони були закриті там приблизно півтора-два місяці. Ходили чутки, що їх там тримали як живий щит, якщо раптом після затоплення (внаслідок руйнації Каховської ГЕС – ред.) почнеться контрнаступ.
Жителька Олешок пригадує, що перед катастрофою на Каховській ГЕС окупанти розстріляли звичайні та моторні човни, які були у місцевих. Найкращий водний транспорт службовці РФ забирали собі.
– За дві хвилини накривало хвилею до четвертого поверху включно. Дуже багато людей загинуло. Наші хлопці, хто зміг заховати звичайний човен – випливали й рятували, кого могли. Також збивали плоти з дощок – і теж, кого могли, знаходили й пливли до суші. Щоб ви зрозуміли, це просто пливеш як по морю, ні берегів, нічого не видно. Десь за два дні ми познаходили й поховали близько 600-700 людей.
Є такий пустир (в Олешках) і там окупанти вирили великий котлован і всіх скидали туди. І тварин, і людей – всі в тому котловані. Також вони вивозили загиблих десь біля Радинського, там теж – велика братська могила. Вивозили всіх грейдером чи трактором. Ми знаємо, що там точно є дві братські могили.
На світанку 6 червня 2023 року стало відомо про часткове руйнування греблі Каховської ГЕС. Українська влада звинуватила у підриві греблі російські окупаційні сили, які захопили, замінували і контролювали гідроелектростанцію від 24 лютого 2022 року. Російська окупаційна адміністрація натомість стверджувала, що це ЗСУ вночі обстріляли і пошкодили греблю Каховської ГЕС. Численні експерти заявляли, що руйнування греблі відбулося, найімовірніше, через закладення великої кількості вибухівки на ГЕС, яку контролювали війська РФ.
Зараз, каже співрозмовниця, її рідні Олешки на 90% розбомблені, там немає, ні води, ні світла, ні газу. Її два будинки так само зруйновані. Після всього пережитого, жінка більше не складає далекоглядних планів на життя, адже поки триває війна, воно стоїть на паузі.
Дарина Довгопʼята
