Херсонець Павло Висоцький повернувся в Україну у межах обміну перед Великоднем. Він три роки перебував у російському полоні. Потрапив туди 12 квітня 2022 року, коли у складі 1-го окремого батальйону морської піхоти обороняв Маріуполь.
Повернення
"Зараз почуваю себе набагато краще, але ще треба реабілітуватися. Покращити психологічний стан", — говорить Павло.Згадує, коли почув, що їде на обмін, було дуже багато емоцій.
"А коли я вже приїхав, то те, що я вдома, усвідомив напевно на другий чи на третій день", — каже хлопець.
Вдома на нього чекали мама Тетяна, брат Дмитро, дружина Світлана та п’ятирічний син Денис. Його рідних попередньо повідомили, що він повернеться.
"Найважливішим у перші хвилини, як повернувся додому було те, щоб не дізнатись поганих новин. Дуже боявся почути щось погане, що хтось із рідних помер чи здоров’я підвело", — розповів Павло.
Оборона Маріуполя
Павло Висоцький приєднався до лав Збройних Сил України у 2021 році. 3 грудня 2021 року він із побратимами поїхав до Павлопілля Сартанської селищної громади на Донеччині."Нам нічого не сказали. Що почнеться війна, ніхто навіть не міг подумати. Казали, що буде можливо тактичний відхід. Думали, що якісь навчання, бо ще з 16 грудня мали бути, але нічого не відбувалося", — згадує хлопець.
24-го лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення, всі стояли в наряді дві доби, безперервно. Навіть спали по черзі на позиції. Потім відступили до села Дачне.
"Ми повинні були відступити на Маріуполь, але треба було перекрити відхід інших військовослужбовців. Ми відійшли. І тільки мій товариш, командир відділення, подзвонив своїй мамі й сказав, що з ним все добре і ми прориваємося, нас накрили касетними снарядами. Він стрибнув у окоп і туди прилетіло. Йому не відірвало ногу, її викрутило в іншу сторону. Легені пробило, уламки в тілі були", — розповів Павло.
Щоб сховатись від обстрілів, доводилось відкопувати старі з 2014 року бункери Їжі та воли у Дачному не було – доводилося їсти сніг. На очах Павла гинули побратими – комусь не встигали надати допомогу, когось не могли евакуювати через щільний вогонь. Сам він отримав поранення під час бою на дорозі Маріуполь-Волноваха, недалеко від металургійного комбінату, коли снаряд прилетів майже впритул до окопу.
"Я допомагав затягувати турнікет товаришу, а потім помітив ще кров. Дивлюсь, а то моя. Нас евакуювали до госпіталю. Там були сотні поранених, операції проводили просто в палатах, бо місць не було. Мені зробили рентген, показали, що уламок недалеко від ока. Також були поранені нога та рука", — згадує морпіх.
Російський полон
Після боїв у Маріуполі підрозділ Павла потрапив у кільце, стояли на металургійному комбінаті. Прорватися не вдалося – шлях був перекритий. Треба було обирати чи намагатися виходити, ризикуючи життям, чи здаватися, щоб зберегти тих, хто залишився. 12 квітня Павло з побратимами потрапили в полон.«Спочатку нас ніхто не чіпав. Забрали амуніцію, відвезли в ангар у Сартану. Потім нас перевезли в Оленівку. Там "приймали" – це коли російська гвардія та тюремні наглядачі стають у "коридор". Ти забігаєш у нього, називаєш свої дані та звання, біжиш і тебе б’ють ногами, кийками, електрошокерами. Потім заходиш на локальний сектор, і там тебе оточують в коло та добивають. Чим вище звання – тим більше били. Деяких просто забивали до смерті", — згадує хлопець.
У бараці не було нічого — ні ліжка, ні матрацу, тільки голий асфальт. Потім, коли зона поповнилась військовополоненими, стало дуже мало місця. Хлопців почали перевозити на територію Росії.
"17 чи 18 березня мене повезли в Ростов. Там був такий самий "прийом". У камерах змушували тільки стояти. Щоранку – співати гімн Росії та чекати на перезмінку. Коли вона відбувалась, ми мали вибігати в коридор, ставали "на розтяжку" — максимально широко ноги, руки по сторонам, і тебе обшукували. Били по ногах, руках, ребрах гумовими палицями. Потім ми забігали у камери та чекали на обід, вечерю. Перевірки такі були постійно", — розповідає Павло.
Полонених допитували співробітники ФСБ, цікавились де склади зі зброєю.
"Я говорив, що я простий матрос й мені таке не довірять. Але їх то не хвилювало. Називали нас фашистами й нацистами та казали, що прийшли нас звільняти. То Бандерою мене називали, то питали, де я був під час Майдану. Я відповідав, що ходив у сьомий клас. А вони не вірили, навіть не дивилися, що я 2002 року народження", — згадує Павло.
Хлопців примушували підписувати документи, і не дозволяли дивитися, що й де підписували – за це лупцювали.
30 травня Павла перевезли у Камишин Волгоградської області. Він говорить, що там було найжорсткіше. Полонених били електрошокерами на повну потужність, змушували присідати по три-чотири тисячі разів за один підхід. Все знімали на відео.
І били не в камерах, каже хлопець, де все знімали на відео, а заводили в приміщення, де стояли віники. Їсти давали по 3-4 ложки каші в день. Водили полонених у баню.
"Били не в камерах, заводити у приміщення, де стояли віники. Їсти давали по дві-три ложки каші в день. Водили в "баню". Це тільки слово таке. Ти приходиш, роздягаєшся, тебе забивають шокерами, заново питають звання, посаду, потім ти купаєшся півтори хвилини, виходиш мокрий вже і тебе заново забивають електрошокерами, вже на повністю голе тіло", – розповідає Павло.
Наступним місцем його утримання був Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там, згадує хлопець, їжу не приносили в камери, а водили в столову. Примушували полонених співати пісні періоду Другої світової війни.
«Забігаєш у столову, береш їжу, а тебе кваплять та б’ють струмом. А якщо ще впустиш щось, починають забивати, бо їжа впала і тебе обвинувачують у тому, що не поважаєш Російську Федерацію. Я просто тримався за думку, що вдома чекають рідні. Мені ще треба ростити сина, знаєте. Це допомагало не зламатися", — говорить Павло.
Зустріч з батьком та обмін
Далі Павла перевезли у "ДНР", у Горлівку. Вже не "приймали" й умови були трохи кращі, навіть дозволяли палити. Так хлопець зустрів свого батька Віктора, якого викрали в Херсоні та утримують в полоні з червня 2022 року.Після Горлівки частину хлопців перевезли у Росію, інших, серед них і Павла з татом – у Кіровське. Там полонених майже не чіпали. Давали мило, зубні пасти, дезодоранти.
"І ось знову почали говорити, що полонених повезуть в Росію, а туди ніхто не хотів їхати, бо всі знали, що то таке. Мене викликала ФСБ, запитали, чи нормально мене годують, чи не б’ють. Я сказав, що не б’ють і годують нормально. Згодом я дізнався, що мене обміняють", — говорить хлопець.
Павло попрощався з батьком та вирушив додому через Білорусь. Зараз він перебуває на реабілітації.
"Хочу нарешті побути зі своєю сім’єю", – каже хлопець.
suspilne.media
