У Білозерці, яка сьогодні мало не щодня потерпає від ворожих обстрілів, у громадському секторі працюють молоді дівчата, які вирішили не шукати безпечного прихистку далеко від дому.Чомусь з війною в українців склалася така думка: у населених пунктах, наближених до фронту, зазвичай залишаються люди старшого віку, які особливо прив’язані до своєї хати. А молоді їдуть – якщо не за кордон, то на захід України.
Та ні. Насправді у кожного тут своя, унікальна історія. Хтось навіть під час окупації не покидав свою оселю та рідних, а хтось виїхав, та окрилений визволенням рідної Херсонщини, повернувся сюди назавжди.
Серед таких – мешканки Білозерки, волонтерки-фасилітаторки громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку” Діана Селецька та Вікторія Морозенко.
Дівчата не лише залишаються вдома, але й, долаючи небезпеку, дістаються у села громади і проводять там різноманітні активності та рефлексії, таким чином допомагаючи людям пережити воєнне лихоліття.
Отож, знайомимося з фахівчинями центру ближче та розпитуємо двох подруг про те, де черпають натхнення працювати для тутешніх людей.
Дівчинка з котом
Початок війни для обох дівчат став разючою несподіванкою.Діана Селецька вже була студенткою факультету культури та мистецтв (спеціальність – хореографія) Херсонського національного університету. Тож примчала додому, взяла свого кота та побігла з рідними до укриття. З тваринкою в підвалі тоді вона була лише одна. Потім приходила в укриття знову, тож там і познайомилася з психологинею ГО Інною Корміленко.
“Інна мене так і назвала – “дівчинка з котом”, адже більше ніхто не приносив до укриття тварин. А я свого Семена залишити вдома не могла. Він у нас знаєте який… не просто член сім’ї, а король!” – усміхаючись, розповідає Діана.
Тим часом дівчина не могла виїхати з Білозерки. Росіяни окупували селище швидко, та й тут залишалися найрідніші люди – мама і бабуся. Із перших днів війни Діана шукала, як може допомогти іншим. Разом з активними мешканками селища взялася готувати обіди, які вони розвозили людям. Щоправда, згодом довелося робити усе, аби не зустрічатися з ворогом. Тож майже не виходила з дому, важко переживаючи час окупації.
Отож, стала членкинею, а згодом головою Молодіжної ради при Білозерській селищній раді, виграла грант, взяла в оренду залу, набрала групу і почала працювати фітнес-тренером. Пілатес, табата, танці – цей активний відпочинок так сподобався білозерчанкам, що у Діани з’явилася мрія – розвиватися у хореографії далі та урізноманітнити заняття спортом. При цьому дівчина не закинула волонтерство – разом з іншими мешканками селища наполегливо плела сітки для фронту.
Але безпекова ситуація у Білозерці погіршувалася з кожним днем. З часом залу довелося закрити. Інна Корміленко запросила Діану працювати до громадської організації.
“Якщо я не маю можливості танцювати, буду працювати з людьми!” – вирішила активна дівчина і погодилася на пропозицію.
“Дуже люблю подорожувати. Можу швидко зібрати речі і зірватися з місця. Тож супроводжувала дітей у літньому таборі, беручи участь у проєкті Save the Childrents. Спочатку це був контракт на декілька місяців, а потім я продовжила працювати в громадській організації і стала її членкинею”, – розповідає Діана.
“Мені тоді було 19. Пам’ятаю, як у складі мобільної бригади приїхала у Благодатне і почала проводити сесію про усвідомлене батьківство. Виступаю, а навпроти мене такі досвідчені жінки – мами, бабусі… Тоді я щиро зізналася їм, що новенька і не маю досвіду батьківства. Але дуже хочу, аби вони поділилися своїми історіями. А знаєте… конект відбувся! Слово за слово, і я відчула від людей таке наповнення! І як же добре, що поруч була Інна Корміленко!” – зворушливо каже дівчина.
Тепер фасилітаторка уже має неабиякий досвід у спілкуванні і з дітьми, і з старшими людьми. У складі мобільної групи вона їздить у Надеждівку, Благодатне, Правдине, Киселівку. Звісно, небезпека всюди, дрони наздоганяють фахівців ГО дорогою, гучно буває й у населених пунктах. Але у кожному з цих сіл живуть близько 100 дітей, які з нетерпінням чекають на розваги та активності.
“Ми працюємо з дітками від 6 до 17 років. У нас є сталі програми. Наприклад: Team Up – це естафети і руханки, Heart – творчі майстер-класи, Life Skills – опанування навичок життєстійкості у підлітків. І окремий напрямок – Safe Families, коли ми проводимо зустрічі окремо з батьками, окремо з дітьми, а потім збираємося усі разом”, – із захопленням говорить про справу волонтерка.
Дівчина щиро розповідає, як чекають на них діти. Каже, що днями буквально потонули з Вікторією в обіймах малечі, коли приїхали до них у Благодатне. Пригадує також про неймовірну групу в Киселівці, коли в рамках проєкту Safe Families люди збиралися сім’ями. Це була розмова про позитивне безпечне батьківство, і 50– 60-тирічні мешканці села щиро розповідали свої бентежні історії війни.
Втім, Діана каже, що так буває не завжди і не всюди. Мешканці модульних будиночків, які втратили своє власні оселі, важко йдуть на контакт та часто не сприймають волонтерські заходи. Дехто з них навіть говорить: “Всюди війна, а вони скачуть!”
Разом з членкинями ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” Діана залюбки побувала на тренінгах у Миколаєві, Києві, Львові, Трускавці, де й для самих волонтерок організовують потужні майстер-класи, навчання та рефлексії.
Крок до кохання
Вікторії – 19. Коли почалася війна, вона була 11-класницею і готувалася до іспитів. Разом з батьками, сестрою, яка в окупації народила крихітну дівчинку, Вікторії довелося виїхати до Польщі. Однак Віка не відмовилася від бажання вступити до Херсонського державного університету. Успішно пройшла співбесіду та НМТ у Варшаві, і стала студенткою ХДУ за спеціальністю “Вчитель початкових класів”.
Вікторію кликало на Херсонщину кохання. Її хлопець Ігор після закінчення навчання у Харкові повернувся до рідного Херсону, де почав працювати поліцейським. Одразу після визволення Херсонщини й Віка повернулася до Білозерки.
“Уявляєте, я взагалі не знала, що у нас є така ГО! А коли занурилася у перший проєкт, мені стало так цікаво! Тепер я маю можливість займатися справою, спорідненою з моєю майбутньою спеціальністю. Люблю працювати з дітками, та й зі старшими… Не уявляю себе ні у чому іншому. Звісно, адаптуватися мені допомогла Діанка. Вона зробила усе, аби мені було легше сконтактувати з людьми. І я заспокоїлася та видихнула, а тепер ми вже працюємо як партнери”, – каже дівчина.
“Коли та жінка розповідала про своє життя, ми всі до одного плакали. І молоді, і старші. Це було непросте заглиблення… У такі моменти розумієш, що працюєш недарма, бо люди, які дуже багато пережили, розкриваються, діляться болями, а значить – лікують душі! Або дітки з Правдиного… Спочатку проходили повз, не хотіли наших активностей, а тепер вже чекають, сподіваються, що привеземо щось цікаве і новеньке”, – ділиться зворушливими моментами фахівчиня ГО.
Вона щиро розповідає новини про те, що наразі проходить дуже багато різних тренінгів щодо роботи в ГО. А ще працює разом з подругою у Молодіжній раді: Діана – головою, а Віка – її заступницею.
Час від часу дівчина відвідує своїх рідних у Польщі, але завжди повертається додому. Каже, що її доля тут – в Україні. Найдужче хоче велику родину і багато подорожувати.
Ірина Квітка, Білозерка Інфо
