У перший день Великої війни 25-річний боєць підірвав Генічеський міст разом із собою, щоб дати побратимам час організувати оборонуСапер окремої 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського Віталій Скакун загинув 24 лютого 2022 року під час підриву мосту, щоб зупинити просування танкової колони російських військ.
«…Одним із найважчих місць на мапі України став Кримський перешийок, де зустрів ворога окремий батальйон морської піхоти. Щоб зупинити просування танкової колони, було прийнято рішення на підрив Генічеського автомобільного мосту. Виконати цю задачу визвався Віталій Скакун. Міст було заміновано, але відійти він не встиг. За словами побратимів, Віталій вийшов на зв’язок і повідомив, що підриває міст», – йшлося у повідомленні Генштабу.
Віталій народився 19 серпня 1996 року у Бережанах на Тернопільщині. Як пригадувала мама Орися Олексіївна: «Велика родина увесь день до вечора з нетерпінням чекала біля пологового. І увечері, коли народила, тітка, побачивши у вікні породіллю з немовлям, сповістила родину: «Козак, козак народився!».У юності Віталій дуже любив читати, особливо пригодницькі та історичні романи. Бабуся часто сварила його, заставши із книгою в руках серед ночі. Ще мав улюблене хобі – колекціонування маленьких моделей автівок.
Після закінчення у 2013 році Бережанської загальноосвітньої школи №3 з поглибленим вивченням англійської мови хлопець вступив до вищого професійного училища № 20 у Львові, де здобув спеціальність електрозварювальника. Під час навчання Віталій активно займався армспортом – у сімнадцять років був справжнім бійцем.
А потім юнак поїхав до Польщі на роботу, рік працював за спеціальністю. Згодом повернувся, бо хотів жити в Україні, деякий час працював за фахом у Львові, але коли дізнався, що його товариш пішов служити у морську піхоту, то вирішив пов’язати свою долю з військом.До лав ЗСУ Віталій став 29 листопада 2019 року. Служити за контрактом хлопець пішов до 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. У бригаді його розподілили до інженерно-саперного підрозділу й відправили на навчання до Кам’янця-Подільського. На початку 2020 року був зарахований до складу інженерно-саперного відділення й уже невдовзі прийняв бойове хрещення на Сході.
«Він ніколи не казав мені зайвого, і тим більше не розповідав, що перебуває в районі ООС, – говорить Орися Олексіївна. – Одного разу Віталій каже: «Мамо, подивись на цю медаль». Я читаю – «Заслуга за бойові дії». Кажу: «А звідки вона в тебе?». Тоді я дізналася, що він був вісім місяців в АТО».Одружуватись під час війни Віталій не мав наміру, бо вважав, що не зможе обманювати майбутню дружину про те, що відбувається на війні, а розповісти всього теж не міг би.
«Дружина – то найближча людина, яку не можна обманювати, а розповідати їй про війну я не зможу й не схочу...», – казав він мамі.
Трохи більше ніж за рік до Великої війни він втратив батька, після поховання повернувся до частини. Востаннє мама й сестра бачили Віталія наприкінці грудня 2021 року.
«Він завжди був за мене… ну такий брат, брат у найкращому розумінні цього слова, такий найрідніший», – згадує Наталія Гураль, сестра Віталія.Остання розмова з мамою була 23 лютого: «Перед війною ввечері я дзвонила до нього. Ми вже чули, що щось буде. Це було о 21:30, він був після наряду. Я кажу йому: «Дивися, сину, щось погане буде. Але кажуть, що нам із закордону допоможуть». А він: «Мама, нам ніхто не допоможе. Маємо відбиватися самі», – згадує пані Орися.
Вранці 24 лютого сапер Віталій Скакун одним із перших дав відсіч ворогу.
Олександр Ткач, побратим і вірний друг Віталія: «Двадцять четвертого нас підняли о четвертій годині ночі, сказали, що почалося, і ми з "Батончиком" ("Батон" – позивний Віталія, – ред.) поїхали мінувати Генічеський автомобільний міст… Вибухівки було багато… КразАМи привезли. Ми її заклали, розтягнули котушки «полівки», підготували до підриву. То був світанок – година шоста чи сьома…».
На мосту побратими були удвох. Підготувавши все, вони відійшли на безпечну відстань, 500 метрів, та чекали наказу. Невдовзі надійшла команда: «Міст підірвати!».
«Натиснули – і нічого, – згадує Олександр. – Як так могло статися… Напевно, машини, які на той час ще їхали мостом, зачепили «полівку».
Часу на роздуми не було – танкова колона ворога стрімко просувалася з Криму. До мосту, який з’єднує Арабатську стрілку з Генічеськом, їм залишалося не більше п’яти кілометрів. Тоді Віталій і вирішив: повернутися на міст і підривати його на місці…
«"Батон" мені ще перед цим сказав, що, якщо щось не так піде, мовляв, ти іди, а я повернусь, підірву міст і себе. Тоді я не повірив… Ми підійшли вже майже під самий міст – були метрів за 30 від нього, – говорить побратим. – Доповіли командирові, що не виходить, і отримали наказ відходити. Та Віталік кинув мені: «Саня, відходь, я все зроблю!», взяв капеемку (КПМ – конденсаторна підривна машинка, – ред.) і побіг до мосту. Ще обернувся до мене, посміхнувся й побіг далі. А секунд за п’ять пролунав вибух»…
Танки росіян зупинились. Українське командування виграло дорогоцінний час для передислокування підрозділів та організації оборони.
Про те, що Віталій підірвав Генічеський міст ціною власного життя, сестра Наталія дізналася з новин: «Спершу в мене навіть злість. «Та в тебе ж є родина, тебе страшно люблять… в тебе є мама, є сестра, є племінники, баба… ти ж знаєш, що тебе люблять так сильно!». Не знаю, лише за пів року я прийняла те, що він зробив… Ми з ним ще побачимося колись».
Поховали Віталія Скакуна другого березня на кладовищі в Бережанах. Труну привезли закритою. Мати запитала у людей, що її привезли: а в ній щось є від Віталія? Відповіли: «Там є земля, на якій він загинув»…
«Прекрасна дитина, хороший учень, всім цікавився, мені дуже важко про нього говорити саме зараз і саме так, в минулому часі», – каже директор Бережанської школи №3 Володимир Гринкевич.Вже на третій день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, указом Президента України Віталію Скакуну присвоєно звання Героя України (посмертно). Нагороду брата з рук Президента отримала сестра Наталія.
Нині його ім’ям названі вулиці в Києві, Мукачевому, Бережанах, Костянтинівці на Донеччині, селищі Антонівка на Херсонщині. У Празі на його честь назвали міст.
Полеглий герой є почесним громадянином у рідних Бережанах та у польському місті Лешно.
Меморіальні дошки є у Вищому професійному училищі № 20 м. Львова та на Аскольдовій могилі в Києві.Укрінформ
