Вона народилася та жила в Херсоні. На початку повномасштабного вторгнення відчула на собі окупацію і щойно вирвалась на підконтрольну територію, у квітні 2022 року – вступила до лав ЗСУ. Журналістам “Вгору” вдалося взяти інтерв’ю у військової Яни Залевської на позивний Мультик, яка вже третій рік на фронті й попри важке поранення, не втратила бойового духу й бажання виборювати свободу України.
– Яно, розкажіть про себе. Скажімо так, якусь передісторію свого бойового шляху.
– Півтора місяця жила в окупованому Херсоні. Коли ще була така можливість, виїхала до Миколаєва й у квітні 2022 року склала присягу в ЗСУ. Тоді ще нічого не вміла, але точно знала, що буду боротись за нашу свободу. Так я потрапила у 59 бригаду. Починала свій шлях з військової журналістики. Але трошки згодом відчула, що хочу більшого, й поїхала на курси бойового медика. А тоді потрапила до штурмової групи, при якій і була бойовою медикинею впродовж 8 місяців.
– А якщо не обмежуватися тільки військовим досвідом, щоб ви робили, якби не війна? Якісь захоплення, можливо, мирні плани…
– До повномасштабного вторгнення була заміжня, виховувала донечку та навчалася на масажиста. Якби не війна, найвірогідніше, поїхала б до чоловіка в Канаду та їздила б світом, відкривала для себе нові країни. Але 24 лютого 2022 року все пішло не так.
– Ваш тато служить з 2015 року. Чи його приклад мав вирішальне значення у вашому виборі піти до війська, а не займатися волонтерством чи робити щось інше, теж корисне?
– Звичайно, тато був і є для мене прикладом. Він підтримував і підтримує весь мій військовий шлях. Незадовго до служби я й займалася волонтерством і вже, ставши військовою, досі веду волонтерську діяльність. Допомагаю та підтримую як військових, так і цивільних. Допомагала херсонцям виїжджати з окупації, звʼязувала людей між собою, віддавала свої речі, давала гроші на автомобілі. Просто я це робила мовчки й зараз продовжую цим займатися.
Бути військовим – бути психологом, волонтером, воїном, другом для будь-кого. Але я точно вирішила (піти воювати – ред.) саме в окупації. Мені було страшно, я хотіла цей страх прибрати. Хотіла, аби вони мене боялись, а не я їх. До речі, ніде мене не брали, окрім 59 бригади. Всюди казали: я ще дитина або жінка й маю народжувати дітей.
Фото з навчального курсу бойових медиків
– Я можу запитати про вашу доню?
– Я не показую її, поки йде війна. Можу сказати лише, що хочу, аби вона не вчилася тому, що вмію я. Вона як і я – дитина війни. (У 2015 році, коли батько пішов на війну, Яні було 13 років – ред.) Зараз донька в безпеці, і я хочу, аби всі діти мали таку змогу рости в країні без війни й таких сусідів. Ми діти війни, які виросли й прийшли відстоювати свою свободу та право на існування. Зараз не просто війна, а саме знищення українського народу.
– А мали якісь сумніви, що батьки підтримають ваше рішення піти воювати?
– Ні. Знала, що це буде шоком для них, але вони мене будуть підтримувати. Спочатку працювала журналісткою, їздила на позиції нашої бригади та робила фото й відео їхньої роботи. Познайомилася з крутими бійцями, побачила зважену командну роботу, змогла постріляти з артилерійського комплексу та поїздити в танку. Саме відтоді й зрозуміла, що хочу долучитися до війська в прямому сенсі.
– Можете розповісти, що передувало роботі бойовою медикинею?
– Я потрапила в штурмову групу й чітко розуміла, що маю навчитись надавати першу домедичну допомогу, ставити крапельниці, робити уколи, правильно накладати турнікет та інше. Навчалась у Києві. Тут я можу подякувати своєму командиру та самій собі, що багато і наполегливо тренувалась, бо на війні все знадобилось і досі потрібно. Хоча я вже 1,5 року не займаюсь медициною взагалі, та якщо є потреба, мої руки все памʼятають.
Опанування важливих навичок
– А на якому напрямку ви тоді працювали? Ви на евакуації були?
– Так, була на евакуації на херсонському напрямку. Також, коли ми зайшли в Херсон, наша група була однією з перших розвідувально-ударних груп. Я одна з Херсона, знаю місцевість як свої 5 пальців, і це було нам на руку.
До речі, поки була в штурмовій групі, ніхто навіть не здогадувався що я несу службу в ЗСУ. Я видалила соцмережі та не вела ніякого блогу. Лише коли перевчилася на пілота, в мережі зʼявились мої перші фотографії з фронту. І то я довго не казала, хто я і чим займаюсь.
А медицина... То були важкі часи для мене. Рвані рани, крики. Хлопці іноді благають добити, а ти пояснюєш: треба трішки потерпіти й все мине. А іноді – констатувати смерть. Я не хочу те згадувати, іноді мені сняться жахи й наші бійці. Все, що можу точно сказати: бойові медики та й взагалі медики для мене надзвичайно сильні люди.
З побратимами зі штурмової бригади у звільненому Херсоні
– Скільки часу ви працювали бойовою медикинею і що було потім?
– Близько 8 місяців, до зими 2022 року. А потім командир побачив, що я стала сторонитися людей, закрилась в собі, і порадив мені перевчитися на пілота. У лютому 2023 року поїхала вчитись у Київ. Там було декілька тижнів навчання на симуляторі FPV дронів – це така компʼютерна гра, а потім вчилася літати та керувати дроном. Склала іспит однією з перших і повернулася на фронт. Тоді підбирали людей в екіпаж, бо робота FPV це не про одну людину, це ціла команда: інженер, штурман, може бути другий пілот для мавіка і пілот самого FPV. Наразі у мене є моя команда на фронті, з ними я веду бої, і є ціла команда в тилу – вони розробляють дрони та станції.
З пілотами
– А як з'явився позивний Мультик?
– Позивний дав мені командир РУГ (розвідувально-ударна група – ред.). Довго мені не лягав ніякий позивний. То називали Вікторівною, а потім командир якось сказав: будеш Мультиком, бо тобі це підходить. Так цей позивний і залишився при мені.
– Цікаво, по батькові до вас зверталися жартома, через юний вік, чи через якісь риси характеру?
– Я завжди була з характером. Завжди з мужиками на позиціях, мене в штабі не зустрінеш. З дитинства була пацанкою.
Під час навчання на пілота FPV дрона
– Пам'ятаєте свої емоції, коли тільки починали бойові вильоти чи коли вперше поцілили ворога?
– Немає емоцій. Є відчуття, що я добре попрацювала.
– А як вам вдається збиратися з духом у моменти, коли почуваєтеся менш впевнено, ніж зазвичай? Адже завжди зібраною і безстрашною бути неможливо.
– Помолюсь і це допомагає. Страх приборкується, бо є розуміння, що від моєї роботи багато може залежати. Я можу як допомогти своїм, так і нашкодити ворогу. Сидячі в бліндажі, навіть під обстрілом, якщо я вже підняла борт, то маю його донести до цілі й не впустити на своїх позиціях. А коли я хочу розвантажитись, у теплу пору року допомагають плавання або музика і дорога. Це те, що дає змогу трішки розрядитися.
– Можете розповісти про свої поранення? Без якихось подробиць, дуже загально. Щоб не зосереджуватися на цьому?
– Це перше важке поранення, отримала я його 4 серпня на донецькому напрямку. До цього було лише пару контузій і то легкі. Я думала – я везуча.
Після поранення. Фото Іллі Ларіонова
– Яно, а щоб ви зробили після перемоги? Чи мріяли колись про таке?– Зберу всю родину разом. Коли є відпустка, то я бачу лише частину своєї сім’ї. Загалом тільки по відео…
Ганна Щидловська, Вгору