Щоразу, окупуючи нові міста і села України, росіяни застосовують практику насильницьких викрадень цивільних. Згідно з дослідженням Центру прав людини ZMINA, найуразливішими категоріями для таких затримань є громадські активісти, волонтери, журналісти, а також посадовці та представники місцевого самоврядування. Зокрема, з початку повномасштабного вторгнення росіяни викрали 132 посадовців. Більшість із них була звільнена через певний час після утримання, але щонайменше 14 досі перебувають у полоні, а про долю 16 людей наразі нічого невідомо.Від викрадених посадовців окупанти намагаються отримати інформацію про місцеве населення, списки військових, ветеранів, активістів та власників зброї. Пропонуючи місцевим урядовцям співпрацю, росіяни хочуть впливати на їхні громади та ефективно їх контролювати. А в разі відмови деяких з них ув’язнюють, катують і обвинувачують у шпигунстві чи тероризмі, щоб потім судити на території Росії.
Понад половину випадків викрадень посадовців сталися на Херсонщині.
ZMINA вже писала про трьох старост, які були викрадені, зазнали тиску та зрештою залишилися на волі. У цьому матеріалі читайте історії чотирьох посадовців – Романа Третьякова, Олександра Слісаренка, Олександра Зарівного та Оксани Федорової, які досі перебувають у полоні росіян. Трьом з них уже висунули обвинувачення, а доля одного – невідома.
Експосадовця міськради викрали, катували та звинуватили в “незаконному обігу зброї”
Роман Третьяков незадовго до початку повномасштабної війни обіймав посаду в одному з управлінь Херсонської міської ради. Виїхати під час окупації не міг, оскільки служив у морському спецпідрозділі та мав на плечі відповідне татуювання. Тож експосадовець вимушений був переховуватися в різних місцях і ніде не затримувався надовго.Однак, за словами матері Романа Катерини Малашкевич росіяни почали розшукувати її сина одразу після початку окупації. Так, вони обшукували помешкання його брата, тещі, батька та її власне.
Фото із сімейного архіву: Роман Третьяков та Катерина Малашкевич
“Коли я виїхала з окупованої території, ми з Ромою постійно спілкувалися телефоном. Одного разу він мені сказав, що в них були “гості”. Потім мені зателефонували мої знайомі, які розповіли про військових, що приходили до мене додому. Вони не змогли зайти до оселі через вхідні двері, а потрапили всередину через двері в лоджії. Окупанти все перевернули в помешканні”, – пригадує жінка.
Катерина одразу ж зателефонувала синові та попередила про те, що його розшукують. Під час їхньої розмови Роман розповів, що, коли він ішов на зустріч зі знайомим, у його машину хтось стріляв. Саме після цього він зрозумів, що через зрадників він не може нікому довіряти.
За словами Катерини, росіяни затримали Романа Третьякова біля будинку його дружини 4 серпня 2022 року. Того ж дня окупанти привезли Романа в дім до батька, який залишився в Херсоні. Син був одягнений у брудну футболку з дивними плямами, на голові в нього була шапка, а руки були скуті за спиною кайданками. Роман кульгав на одну ногу. Росіяни постійно його питали: “Де ховаєш зброю?” Але під час обшуку вогнепальної зброї не знайшли.
Згодом Катерина дізналася, що її сина утримують у Херсонському ІТТ на вулиці Теплоенергетиків.
“Напроти цього ІТТ розташовані приватні будинки, і люди, які там живуть, постійно чули страшні крики звідти. Три тижні мого сина там катували, а потім, 23 вересня, коли окупанти тікали з Херсона, перевезли до в’язниці на Перекопську. Там колись тримали ув’язнених, які хворіли на туберкульоз. Тоді разом з моїм сином вивезли 59 людей”, – пригадує Катерина Малашкевич.
За її словами, через якийсь час дружині Романа розповіли, що він живий і що його утримують у Сімферополі. Інший свідок, який був з Романом в одній камері в Херсонському ІТТ, повідомив, що їх били, прикладали до геніталій та вух електроди, лили воду на обличчя, яке попередньо обгортали ганчіркою. Ув’язнені спали на підлозі, до душу не ходили, харчувалися погано. Свідок також стверджував, що Роман не міг нормально пересуватися.
29 липня 2023 року Романа, за словами матері, перевезли до СІЗО №2 на Чонгарі. Звідти його возять до Генічеська, де вже відбулося два судових засідання. Чоловіка звинувачують за статтею 222 Кримінального кодексу РФ (“незаконний обіг зброї”). Наразі відбуваються досудові слідчі дії. Наступні суди проходитимуть у Скадовську.
“Окупанти кажуть, що він “скоїв тяжкий злочин проти суспільної безпеки”. Вони приїхали до нас на танках, убивають та викрадають наших людей. А потім ще влаштовують незаконні судилища над ними”, – обурюється мати полоненого.
Вона додала, що перед затриманням Романа росіяни заарештували брата його колишньої дружини. Вони обидва проходять в одній справі, і їм обом загрожує до восьми років ув’язнення.
Жінка наголошує на тому, що попри розпочаті судові засідання РФ досі не підтвердила Міжнародному комітету Червоного Хреста, що її син перебуває в них.
За звільнення директора Горностаївського терцентру вимагали 1000 доларів, але його місце утримання невідоме
Олександр Слісаренко працював директором Горностаївської комунальної установи “Терцентр”. Із 2014 року Олександр активно волонтерив, постачаючи на передову продукти, запчастини до машин та УАЗи. Крім цього, він був представником громадської організації “Горностаївський курінь Війська Запорізького”.Дружина Олександра Людмила пригадує, що він не хотів виїжджати з окупованого селища. Адже, як директор територіального центру обслуговування людей похилого віку, не міг кинути підопічних напризволяще. Попри війну він продовжував ними опікуватися, привозив їм продукти та необхідні речі.
Олександр Слісаренко. Фото із сімейного архівуОскільки Людмила Слісаренко разом із сином виїхала з окупованої Горностаївки, про викрадення чоловіка вона знає лише зі слів свідків. Вони розповіли, що зранку 3 серпня 2022 року будинок подружжя оточили російські військові й чекали, поки Олександр вийде з помешкання.
“Свідки чули, як його три години катували. Росіяни поставили мого чоловіка на коліна та нещадно били, особливо по голові. Від нестерпного болю він постійно кричав: “Боляче!!!” – пригадує жінка.
Потім, як дізналася Людмила, Олександра вивели з подвір’я в спідньому та з мішком на голові. Чоловік ледве рухався та був у вкрай важкому стані через побиття. Його посадили до машини та вивезли в невідомому напрямку. Селищем ходили чутки, що Олександр нібито лежав у лікарні, але підтвердити це не вдалося.
Під час обшуку будинку Слісаренків росіяни шукали зброю. Вони все перевернули, розбивши водночас побутову техніку, але нічого не знайшли.
Після викрадення чоловіка з Людмилою зв’язався так званий “представник штабу військовополонених ДНР”. Себе він називав Андрієм Володимировичем. Пізніше до їхнього листування у вайбері приєдналися ще двоє деенерівців. За звільнення чоловіка вони вимагали 500 доларів. За це обіцяли надіслати фотографію списку на обмін, де буде прізвище Олександра. Щоб його відпустили за два дні, вона мала перерахувати деенерівцям ще 500 доларів. Коли ж жінка зажадала доказів (фото паспорта або світлину із СІЗО), деенерівці заявили, що документів чоловіка в них немає.
“Вони тиждень нас тероризували, поки ми їм не сказали, що грошей у нас немає”, – розповідає Людмила.
Трохи згодом вона отримала повідомлення в телеграмі. Чоловік, що назвався Сергієм Васильовичем, написав: “Людо, я в Криму, це довірене лице”. Але коли Людмила почала ставити йому уточнювальні запитання, він не зміг відповісти на жодне з них. Натомість він написав, що її чоловік сидить біля нього в камері. Проте коли Людмила запитала про татуювання чоловіка, співрозмовник видалився з бесіди.
Після цього жінці надіслали на телеграм фото з підписом: “Ваш?” У чоловіка на світлині була забинтована голова, опухле вухо та підбите око. Оскільки були сумніви, що на фото саме Олександр, син Людмили спробував самостійно визначити його особу. Так, на одному з телеграм-каналів, він знайшов фотографію того ж чоловіка, але у військовій формі. Порівнявши її зі світлинами батька, він остаточно переконався в тому, що це не він.
“На фотографії людина була худорлявою. У мене ж чоловік важив 120 кілограмів. Навіть якби він схуд, він так не мав би такий вигляд. Вони з різних шматків “зліпили” фотографію. Поєднали цивільний одяг з обличчям військового, водночас у нього зникла шия. Та й ще домалювали брови. Коли ми про це їм написали, вони зникли”, – зазначає Людмила.
Знайомі Людмили ходили до так званої “поліції”, щоб дізнатися, де утримують Олександра. Там їм заявили: “Ми нічого не знаємо. У нас відбулася ротація”. Дехто питав у росіян, чи можна передати одяг чоловікові. Відповідь була короткою: “Слісаренкові це вже не потрібно”. Усі спроби знайти Олександра були невдалими, тож родина і досі нічого не знає про його місце перебування. Наразі відомо лише про те, що в будинку подружжя мешкають росіяни.
У херсонського освітянина Олександра Зарівного стався серцевий напад у в’язниці
До початку повномасштабної війни Олександр Зарівний працював начальником управління гуманітарної політики Херсонської РДА. Ще раніше він обіймав посади директора Олешківського дитячого будинку та керівника районного відділу освіти в Олешках.Олешки окупували 24 лютого 2022 року. Це відбулося так швидко, оскільки поруч з населеним пунктом проходить кримська траса, якою росіяни перекидали свою військову техніку.
Олександр Зарівний. Фото з відкритих джерел
За відсутності поліції Олександр разом з іншими чоловіками організував патрулювання містом. Також вони допомагали ремонтувати будинки, пошкоджені через обстріли.
17 березня 2022 року до будинку подружжя Зарівних під’їхали два мікроавтобуси та БТР. У двері їхньої квартири постукали шестеро озброєних військових у балаклавах та з російським прапором на шевронах. Зайшовши всередину, вони наказали Олександру: “Поїдеш з нами. Нам потрібно “поспілкуватись”. Чоловіка закували в кайданки, вивели на вулицю, заштовхнули до машини та вивезли в невідомому напрямку.
“У квартирі вони пробули п’ять хвилин. Обшукали нашу крихітну оселю, перевірили телефони. Мій чоловік спробував з’ясувати, навіщо вони його забирають. Але вони були небагатослівними. Лише один сказав: “Ні для чого”, – пригадує дружина Олександра Юлія Зарівна.
Пізніше вона дізналася, що чоловіка вивезли до Херсона, де протримали 10 днів. Через відсутність транспорту жінка не змогла поїхати до нього. Потім її чоловіка вивезли до Сімферопольського СІЗО №1, а восени 2022 року перевели до СІЗО №2.
“За словами свідка, Олександра лупцювали та били електрострумом. У нього була зламана кістка руки, яка довго не зросталася. Минулого літа в нього стався серцевий напад. Окупанти викликали швидку, і його врятували”, – розповідає Юлія Зарівна.
29 грудня 2022 року вона отримала інформацію, що росіяни висунули Олександру звинувачення за статтею 276 Кримінального кодексу РФ (“шпигунство”). Досудове розслідування в його справі триває вже дев’ять місяців.
Тоді ж, 29 грудня, Юлія випадково побачила в російських новинах сюжет про свого чоловіка. Журналісти не називали його прізвища, але зазначали, що він мешканець Херсонщини. Попри заблюрене обличчя дружина впізнала його голос. На відео чоловіка допитували та звинувачували в переданні СБУ координат російської військової техніки.
Деякий час Юлія листувалася з Олександром через російський пенітенціарний застосунок “Зонателеком”. Він писав, що в нього хворе серце, аритмія та підвищений тиск, що у в’язниці йому дають якісь ліки та періодично обстежують. Дружина також передавала йому необхідні речі.
“Попри серйозні проблеми із серцем він тримається. Колись йому пропонували зробити операцію шунтування, але він її відклав”, – пригадує Юлія.
У неї досі немає підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста, що її чоловіка затримали й порушили проти нього карну справу. Однак вона отримала відповідь від військової прокуратури Чорноморського флоту РФ та кримської ФСБ, що Олександра утримують на півострові. На жаль, українська влада не визнає цих документів.
Юлія побоюється, що Олександру дадуть “вирок”, а потім вивезуть до Росії для відбуття покарання. Вона сподівається, що українській владі все ж таки вдасться домовитися з росіянами про обмін цивільними.
“У мене дуже погіршилося здоров’я за цей рік. Я не думала, що настільки погано почуватимуся. Тепер я щодня приймаю ліки проти тиску, хоча до цього в мене таких проблем не було”, – скаржиться жінка.
Соцпрацівницю Оксану Федорову вивезли до Лефортова й звинуватили в “шпигунстві”
51-річна Оксана Федорова до повномасштабного вторгнення працювала соцпрацівницею в Центрі інтегрованих соціальних служб у Новотроїцькому на Херсонщині. Її донька Карина, яка давно проживає окремо від матері, розповідає, що через погіршення мобільного зв’язку після окупації вони з матір’ю щодня підтримували зв’язок через соцмережі.
Оксана Федорова. Фото із сімейного архіву
“Мама мешкала в приватному будинку разом з моєю бабусею, за якою вона доглядала”, – розповідає Карина.
15 листопада 2022 року вона отримала повідомлення від матері, у якому та писала про якісь побутові проблеми. Через зайнятість донька не змогла відповісти вчасно. Написала лише ввечері, але так і не дочекалася відповіді. Наступного дня дівчина зателефонувала матері, але та не відповіла.
“Ми завжди виходили на зв’язок вчасно. Я хвилювалася за маму, а вона за мене. А тут цілий день тиша. Я ні до кого не могла додзвонитися, навіть до її знайомих”, – додає дівчина.
Через тиждень Карині зателефонували мамині колеги з Польщі. Вони повідомили, що 15 листопада Оксану Федорову викрали з власного будинку троє озброєних військових. Потримавши жінку три години в невідомому місці, росіяни привезли її додому, щоб вона зібрала свої речі та документи. Своїй матері Федорова сказала, що їде на курси підвищення кваліфікації. Попрощавшись, жінка додала: “Все буде добре, я скоро повернуся”.
Наприкінці грудня бабуся зателефонувала Карині й розповіла, що росіяни знову привозили Оксану додому. Вони хотіли, щоб вона взяла із собою теплі речі. На тілі жінки не було слідів побоїв і вона не видавалася виснаженою. Оксана навіть устигла кілька хвилин поспілкуватися з матір’ю. На прощання вона сказала: “Все буде добре. У грудні все закінчиться”. Поки жінка збирала речі, за нею постійно стежили російські військові. Федорову привозили до її оселі ще кілька разів. Пізніше родичі забрали її матір до себе.
“Я нарешті заспокоїлась. Бо до цього думала, що з нею могли щось зробити. Мені навіть сказали, що мою маму нібито утримували десь в області”, – поділилася донька.
Кілька разів Карина спілкувалася з матір’ю через телеграм, водночас там номер Оксани мав ім’я Станіслав. Оксана запевнила доньку, що з нею все гаразд. Вона розповіла, що нібито десь працює, але їй заборонено спілкуватися зі сторонніми людьми. Жінка також просила її не телефонувати на цей номер і пообіцяла виходити на зв’язок самостійно.
7 березня 2023 року (у свій день народження) Оксана поспілкувалася з Кариною через відеозв’язок. Тоді дівчина здивувалася, побачивши матір з макіяжем та пофарбованим волоссям. Вона сиділа в кабінеті, а на столі перед нею були якісь папери. За кадром було чути голоси інших людей. Мати не розповіла доньці, де вона перебуває та що робить.
“Ми так спілкувалися ще декілька разів. Зокрема, на мій день народження – 28 березня. 24 квітня 2023 року акаунт “Станіслав”, під яким писала мама, раптово зник. А замість нього з’явився інший – “Кедр”. Водночас мені почали надходити повідомлення про те, що її телефон з’явився в мережі”, – ділиться спогадами дівчина.
Пізніше Карина дізналася від рідних іншої цивільної бранки Кремля, Яніни Акулової з Мелітополя, що Оксану Федорову вивезли до Москви в Лефортово. Там вона перебуває в одній камері з викраденою в жовтні минулого року Яніною Акуловою, яку росіяни звинувачують у спробі теракту в Москві. Самій же Оксані висунули звинувачення за статтею 276 КК РФ (“шпигунство”). Під час судового засідання їй продовжили термін утримання під вартою ще на декілька місяців. Наразі триває досудове розслідування.
Якось доньці дозволили поспілкуватися з мамою дві хвилини. Під час розмови Федорова сказала, що в неї загострилася серцева хвороба та німіють кінцівки.
“У моєї мами завжди був поганий кровообіг, тому в неї часто німіли ноги та руки. Особливо гостро вона реагувала на стрес. Щоб хоч якось допомогти, я передаю їй ліки, продукти та речі першої потреби”, – каже Карина.
Найбільше донька боїться судового вироку та етапування матері до колонії. Дівчина досі не розуміє, що відбувається з її найріднішою людиною. У неї дуже багато питань, на які вона, на жаль, поки що не має відповідей.
Еліна Суліма