Волонтерство як спосіб життя
До війни тьотя Валя чотири місяці лежала в лікарні, оскільки перенесла два інсульти, а потім відновлювалася у доньки — у Новій Каховці. За два дні до війни приїхала до батьківської хати у Берислав, тут і залишилась. До того ж травмована чашечка коліна та артроз кісток не давали їй добре рухатися. Коли залишилася сама, почала поступово себе обслуговувати. За час війни відновила самообслуговування, а ще зайнялася волонтерством. Саме це допомагає їй тепер триматися:— Мене підтримують лікарі, волонтери, "собес". У нас дві гілки волонтерів: одна працює з благодійними фондами у Кривому Розі, інша — Одесі. Волонтери завозять продукти у Берислав. У нас обміліла свердловина, відтепер ми залишилися без води.
Залишитися, щоб допомагати
Її будинок постраждав від прильотів. Розбитий дах накрили плівкою, а вікна забили фанерою. При обшуку окупанти хотіли знайти документи на квартиру у Новій Каховці:— У мене позабирали не тільки ліки, гроші, телевізор, телефон з сімкою до пенсійної картки, а й навіть хліб на веранді. 40 хвилин тримали мене на прицілі, не дали навіть сісти, стояла на палках під сонцем, — згадує появу окупантів у себе вдома жінка.
Коли перші колони почали випускати з міста, її донька виїхала через Давидів Брід, де і застрягла на місяць з 3-річною дитиною та чоловіком. Врешті-решт їм вдалося виїхати до Львова, а потім до Польщі.
— Я не виїхала, тому що не хочу бути доньці тягарем. Вона мене до війни двічі витягнула з того світу. От коли до мене з обшуком прийшли чеченці, і я залишилася жива, ось тоді зрозуміла для чого живу – щоб допомагати. У мене тут за двором стояли дві окупантські машини, на одній я так і написала: “Уезжайте, мы хотим жить!”
За словами тьоті Валі, чеченці два дні не могли прочитати той напис, виявилося, що вони безграмотні. Зараз у Берислав постійно б'ють і часто буває повітряна тривога, місто вже зовсім розбите, водопостачання практичної немає.
— Люди в основному, повиїжджали. Зовсім мало лишилося. Магазини позакривались, а якісь напівпусті. Фактично не купити ні одягу, ні продуктів. Важко. Обналічити гроші нереально, хіба що, коли хтось до Кривого Рогу й назад з'їздить, — каже Валентина.
Польова кухня
Жінка готує українським військовим суху їжу, щоб в рюкзак можна було покласти. Пече на б/ушній духовці, яку привезла волонтерка Юля Ємець з Кривого Рога. Сім місяців і 6 днів готувала на цілий взвод — 26 осіб. Попередньо зверталася до мешканців міста про підтримку, люди донатять на продукти або їх привозять.
— Я можу приготувати запіканку, піцу, пиріжки, сосиски в тісті, салат по-французьки, борщ і компот. У нас тут жили військові, охороняли місто. Був випадок, коли помер знайомий, 42 роки було. Він розвозив хлопцям їжу, а під час одного з обстрілів з ним стався інсульт.
Жінка згадує, як в останні дні перед втечею, чеченці приїхали ранком і залишили свій броньований Урал у провулку.
— Перед тим як спалити цю машину, я витягнула рюкзак, він був величезний. Довелося його розпороти ножем. Речі акуратно поскладала у пакетах, 8 магазинів заклеїла новим скотчем. Зберегла аптечку, флягу, кинджал. Все заховала у сусідському дворі. А коли наші прийшли, то я їм віддала весь цей крам, вони були дуже задоволені.
Я знала район, бо ще землевпорядником робила. А чеченці мене так і називали – Тьотя Валя Українка. Вони мене шанували, і ще машини тут ставили. І показували мені відео своїх сімей, все розповідали, як вони живуть. І додавали: “Вы нам не нужны. Нам нужна только земля”. Вони з нами нормально поводились, — розповідає Валентина.
До неї привезли продукти ще з одного магазину, який закривається. Валентина смажить хек, пече хліб і варить кашу.
— Я тому і залишилася, бо я тут потрібна. З арти б'ють — це мій край, оце під таку музику готую, зараз нашим сухе треба. Вночі нарешті воду дали, а зараз знову світло пропало, — каже про будні в Бериславі Валентина.
І додає, що завдяки волонтерам з Кривого Рогу та благодійним організаціям було зібрано 500 тисяч гривень на антидронову гармату для Берислава.
Валентина зберегла український прапор з побажаннями від військових, які їй подарувала за гарячу їжу під час оборони Берислава. Тепер вона хоче прапор відправити до музею, як пам’ять під час захисту міста під час війни.
— Я скоро бабусею вдруге стану. Старша онука Поліна у польському садочку малює український прапор і каже: “Я не хочу вчити польську, я українка”. Вона малює для військових. Додатково малюють ще діти з Берислава, в одної дівчинки був День народження, то солдати зробили відеопривітання з малюнками, дякували їй, — з гордістю каже Валентина і з сумом додає: — У нас нещодавно вбило хлопчика 13 років і чоловіка 42 роки, каб прилетів. Так що ми живемо хвилиною, бо наступної хвилини може не бути.
novakahovka.city
