Починаючи з 2014 року, Росія вивозить на свою територію та намагається асимілювати українських дітей. З лютого 2022 року – депортація та примусове переміщення українців набули масового характеру. В РФ навіть змінили законодавство, щоб українських дітей було простіше позбавляти батьківщини та національної ідентичності.Попри визнання такого переміщення воєнним злочином на міжнародному рівні, російська влада максимально перешкоджає поверненню дітей, приховує їхнє місцеперебування, змінює їхні прізвища та імена. Тож повернення дітей стає справжнім випробуванням для батьків та опікунів через необхідність надавати величезну кількість документів, а також тривале перебування на території РФ.
При цьому батьки часто не звертаються по допомогу із поверненням дітей до української влади через острах бути звинуваченими у колабораційної діяльності, за яку передбачена кримінальна відповідальність.
Таких висновків дійшли експерти Української Гельсінської спілки з прав людині. В межах свого дослідження вони опитали 10 батьків та інших законних представників дітей, яких вдалося повернути з території РФ або тимчасово окупованих територій України, а також представників неурядових організацій, за сприяння яких здійснюється повернення дітей.
Переповідаємо основні результати дослідження “Повернення депортованих українських дітей батьками: чи існують ризики звинувачення у колабораційній діяльності?”, яке організація презентувала 13 вересня.
Псевдооздоровлення під примусом
Після деокупації певних територій Херсонської та Харківської областей стало зрозуміло, що наймасштабнішим переміщенням дітей в цих регіонах було вивезення їх на так зване оздоровлення, зазначають автори дослідження.У переважній більшості випадків (8 із 10) батьки надавали свою згоду на переміщення дітей на оздоровлення. Утім, обставини надання згоди були різними: хтось із батьків свідомо йшов на цей крок заради порятунку дитини (Харківська область), а когось поставили перед фактом необхідності вивезення дитини (Херсонська область).
Так, у Харківській області батьки були виснажені обстрілами, нападами на цивільне населення, безробіттям, нестачею харчів, щоб нагодувати дітей, і шукали можливості врятувати дитину навіть через таке оздоровлення.
Наприклад, мати 11-річного Богдана із Балаклеї Харківської області розповіла, що з червня 2022 року по всьому місту в публічних місцях окупаційна влада розмістила оголошення про можливість оздоровлення дітей. Водночас, починаючи з серпня, місто потерпало від інтенсивних обстрілів. Тож, переживаючи за безпеку дитини, вона сама пішла в місцеву адміністрацію, щоб дізнатися, як можна відправити сина на оздоровлення і подала заяву. 27 серпня 2022 року її дитина у групі інших дітей виїхала до Анапи. Згодом хлопчика перевезли до Єйська, а потім до Воронежа Російської Федерації.
Жінка сподівалась, що після деокупації Харківської області дітей організовано довезуть до кордону з Україною і передадуть батькам. Проте повернути Богдана вдалося лише у березні 2023 року завдяки волонтерам та неурядовій організації. Весь цей час мати підтримувала зв’язок із дитиною за допомогою месенджера Viber.
Мати каже, що не зверталася по допомогу із поверненням до українських органів, оскільки одразу після деокупації міста почала отримувати прямі погрози щодо позбавлення її батьківських прав від представників місцевої влади.
Вона також боялась обвинувачення у колабораційній діяльності через чутки, що батьків, які відправили дітей на оздоровлення до РФ, притягатимуть до відповідальності.
Натомість батьки дітей із Херсонської області повідомили, що відправлення дітей на оздоровлення до окупованого Криму мало, скоріше, примусовий, ніж добровільний характер. Переміщення дітей відбувалося 6–7 жовтня 2022 року. Усі опитані батьки наголошували на тому, що по суті вони не мали вибору у прийнятті рішення.
“Батьків з Херсонської області поставили перед фактом щодо необхідності відправити дітей на таке оздоровлення. Тоді просто вчителі або директори шкіл викликали, називали дату, коли дитина має з речами прибути до навчального закладу. Вже були завчасно підготовлені згоди, які мали заповнити батьки формально, і йшла відправка дітей. Батькам говорили, що це виключно на два тижні”, – каже одна із авторок дослідження, заступниця керівника аналітичного відділу Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина.
Авторки дослідження Аксана Філіпішина та Наталія Мезенцова. Скриншорт з відео презентаціїОднак час показав, що подорож від такого оздоровлення до повернення додому складала щонайменше 6 місяців замість оголошених 2 тижнів.
Майже всі опитані дослідниками батьки зіштовхнулись з тим, що їм потрібно було самотужки займатись поверненням дітей. Четверо опікунів повідомили про те, що зверталися до українських правоохоронних органів. Однак такі контакти з органами влади (як місцевого, так і центрального рівнів) супроводжувалися докорами, що батьки самі винні у ситуації щодо дітей.
“В деяких випадках батьки чули звинувачення в тому, що це був їхній вибір, і тепер вони самі мають повертати дітей, як хочуть. І побоювання стосовно можливих наслідків рішення про згоду на переміщення дитини та затягування ситуації з поверненням призводили до того, що батьки не зверталися відкрито далі ланцюгом державної системи”, – каже Філіпішина.
Водночас батьки потребували допомоги у розробці логістики подорожі, фінансової підтримки, оформленні документів у відповідності до вимог російської сторони тощо.
У звіті дослідники наводять свідчення матері трьох дітей 14, 11 та 10 років з Херсонської області. Вона розповіла, що, коли прийшла до поліції аби написати заяву про повернення дітей, почула, що вона начебто продала своїх дітей і більше їх не побачить. Отже, заяву вона подавати не стала.
Також мати чула погрози від соціальних служб, що її дітей можуть відібрати. Тож через побоювання бути покараною, вирішила не звертатися до українських органів влади вищого рівня. Дітей вдалось повернути додому завдяки представникам неурядових організацій.
Опитані представники неурядових організацій здебільшого наголошували, що на державному рівні відсутня координація зусиль у вирішенні питань повернення дітей та відсутній єдиний механізм розв’язання проблеми депортації дітей до Російської Федерації чи в межах окупованих територій.
Побутове розуміння колабораційної діяльності
Автори звіту вважають, що описані вище осуд та закиди у бік батьків депортованих дітей та їхній власний острах стати об’єктами звинувачень у кримінальних злочинах є наслідком спрощеного побутового розуміння колабораційної діяльності серед населення. При цьому і депортовані діти, і їхні батьки є потерпілими від воєнних злочинів та злочинів проти людяності, які вчиняє Росія, нехтуючи нормами міжнародного гуманітарного права.Адвокатка та співавторка дослідження Наталія Мезенцева на презентації назвала основні побоювання батьків, дітей яких примусово вивезли росіяни:
“Перше – це згода на вивезення дітей. Тому що через це відбувається суспільний осуд. Типу, раз ви погодились, значить, ви колаборанти. Другий страх – виїзд та перебування на території Російської Федерації. Знову, раз ви були у РФ, – ви колаборант. І третє – контакти з громадянами РФ і особливо контакти з органами російської влади. На побутовому рівні у суспільстві також вважається проявом колабораційної діяльності”.
Наталія Мезенцева. Джерело: скриншот з відео презентаціїВодночас колабораційна діяльність була віднесена до кримінальних правопорушень внаслідок внесення змін до Кримінального кодексу України 15 березня 2022 року. Тоді до ККУ додали статтю 111-1, яка містить перелік діянь, які підпадають під ознаки колабораційної діяльності і за які може наступати кримінальна відповідальність. Згідно з цією статтею, ні згода на вивезення дітей до так званих оздоровчих таборів, ні перебування у РФ чи контакти батьків із окупаційною владою з метою повернення своїх дітей не є колабораційною діяльністю і не підпадають під кримінальне переслідування.Перебування в окупації неможливе без періодичних контактів із окупаційною владою, а інколи громадяни України вимушені безпосередньо звертатися до окупаційної влади для захисту своїх прав чи прав дітей, оскільки інші варіанти відсутні, зауважують правозахисники.
Водночас повернення дітей з “оздоровчих” таборів стало справжнім випробуванням для батьків через штучно створені російською стороною перепони для возз’єднання сім’ї – особисто приїхати на територію Росії та привезти безліч документів. При цьому супутніми труднощами є необхідність проходження фільтраційних процедур, тривале перебування на території держави-окупанта, вступ у відносини із російською владою.
Згідно зі звітом, найчастіше згода батьків була надана за обставин, коли вони не могли передбачити наслідки свого рішення.
Сім’ї вже певний час прожили в умовах воєнних дій та зазнали психологічної травми, тому здатність проаналізувати ситуацію, об’єктивно оцінювати обставини та висловити свою дійсну згоду ставиться під сумнів. До того ж наявні свідчення, коли окупаційна влада на відмови батьків натякала їм на те, що такі дії є недбалим ставленням до дитини, за що можуть позбавити їх батьківських прав та забрати дитину.
Крім того, кажуть дослідники, первинно надана згода завжди може бути відкликана, тому що право на возз’єднання сім’ї не може бути свавільно обмежено.
Як пропаганда й мілітаризація міняють дітей
Автори звіту також піднімають важливе питання впливу депортації на психологічний стан дітей та їхнє світосприйняття.Адже діти, які перебували на території Росії або у межах окупованих територій України тривалий час, зазнавали руйнівного впливу російської пропаганди. Дітей залякували тим, що вони ніколи не побачать своїх батьків, що їхні батьки або загинули, або відмовились від них і в цьому винна українська сторона.
Частина дітей, яким вдалося повернутися, стверджують про примусове перевиховання та навіть військову підготовку. Такі дії російської сторони є порушенням прав дитини, закріплених на міжнародному рівні, наголошують правозахисники.
На презентації звіту Ксенія, яка забрала свого брата вже з російської прийомної родини, розповіла, що він став замкнутим й недовірливим.
“На початку війни я знаходилась в місті Вовчанськ, це прикордонне селище до Шибекіно, тобто до Росії. Коли почалась війна, я знаходилась в Вовчанську весь період до окупації. Наша прийомна мати дала згоду, щоб мого молодшого 12-річного брата вивезли на це псевдооздоровлення, а мене на навчання”, – розповіла дівчина.
Ксенія не хотіла лишатись у Росії й хотіла забрати свого брата, якого на той час вже влаштували до прийомної родини. Весь цей час дівчина спілкувалась з братом, і він хотів повернутись додому. Вони домовилися, що дівчина їде по нього, і все було добре.
Але через три дні, коли Ксенія за ним приїхала, хлопець відмовився до неї виходити. Вона вважає, що на нього вплинули прийомні батьки. Однак дівчині вдалось вмовити його повернутись разом з нею до України.
Зараз з хлопцем, за словами Аксани Філіпішиної, працюють психологи:
“За ті 9 місяців, що дитина провела на території РФ, поведінка його змінилася з точки зору відкритості, ставлення до друзів, набуття цих нових друзів, пристосування до середовища”.
Інший приклад зміни в поведінці дитини навела юристка Благодійного фонду Save Ukraine Мирослава Харченко. Вона розповіла історію Дениса Костіва, який опинився на тимчасово окупованій території Херсонської області.
“Він зв’язався з родичами, просив допомогти йому вернутись. Він хотів до України, його хрещена мама поїхала за ним. Однак, на жаль, вона не змогла його забрати”, – каже Харченко.
Мирослава Харченко й Ксенія. Джерело: скриншот з відео презентаціїДізнавшись, що за Денисом їдуть, росіяни запустили маховик своєї пропагандистської машини й буквально за три дні хлопець перестав виходити на зв’язок, каже представниця Save Ukraine. Пізніше він надсилав повідомлення з погрозами дітям, які були в тому ж закладі, що й він, та повернулись в Україну.
“Мені було моторошно від того, що він їм говорив, що він з ними збирається зробити за те, що вони повернулися до України”, – каже юристка.
Зараз Денис, за її словами, перебуває в юнармії. Він готується до служби у справжній армії. І у соцмережі розказує, як він прийде в Україну й кого буде вбивати.
“Денис тут жертва. Він не злочинець. Він, на жаль, опинився в таких обставинах, в яких піддався пропаганді”, – говорить Мирослава Харченко.
Автори звіту наголошують: якщо після повернення діти починають висловлювати російські наративи та підтримувати Росію, то це не завжди свідчить про їхнє свідоме та умисне рішення, зважаючи на умови, в яких вони перебували, насадження їм російських ідей та застосування до них психологічного примусу.
У групі ризику діти, яким вже виповнилося 16 років та які вже є суб’єктом злочину. На етапі повернення таких дітей українська сторона повинна усвідомлювати, що тривалий час українські діти зазнавали руйнівного психологічного впливу. Навіть за певних проявів наслідків перевиховання повинні бути створені умови для відновлення психологічного стану дітей та їхньої реабілітації.
Домашнє завдання для уряду, суспільства та міжнародних організацій
У висновках до свого дослідження фахівці УГСПЛ надають рекомендації українському уряду, парламенту та міжнародним організаціям.Перш за все, на думку правозахисників, потрібно на державному рівні виробити ефективний механізм повернення депортованих дітей, а також залучити до цього процесу міжнародні організації та треті держави у відповідності до Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни.
“Мова йде про застосування такого механізму, як залучення держави-покровительки, зокрема. Також ми пропонуємо надати рекомендації безпосередньо вже уряду щодо посилення зусиль у розшуку дітей, які могли бути депортовані. Це домашнє завдання саме уряду”, – каже Аксана Філіпішина.
Аксана Філіпішина. Джерело: стоп-кадр з відео презентаціїТакож правозахисники вважають, що уряд має запровадити програми психологічної підтримки дітей та їхніх сімей для подолання наслідків отриманої психологічної травми дитини та батьків, спричиненої обставинами депортації чи незаконного переміщення дитини.
Так само органи державної влади і самоврядування мають проводити інформаційну та роз’яснювальну роботи з питань, які стосуються колабораційної діяльності, щоб мінімізувати побоювання і чутки серед населення.
“Важливо проводити серед батьків й населення інформаційно-роз’яснювальну роботу: пояснювати, що таке колабораційна діяльність, розвінчувати міфи, страхи тощо, щоб мінімізувати чутки серед населення”, – каже Філіпішина.
zmina.info
На обкладинці скриншот з відео Save Ukraine.
