Без пандусів і ліфтів: як війна відкрила проблему недоступності для переселенців з Херсонщини

Зображення: Вгору

Мешканці Херсонщини, які через війну були змушені покинути рідні домівки та шукати прихистку в інших містах України, стикаються з гострою проблемою недоступності міського середовища. Навіть базові потреби, як відвідування магазину чи доступ до пляжу, стають справжнім випробуванням для людей, що користуються милицями чи колісними кріслами.

Боротьба за доступ до моря в Одесі

Одного вересневого дня 2024 року авторка матеріалу, яка евакуювалася з Херсонщини, приїхала на пляж Ланжерон в Одесі. Це місце було одним з небагатьох, де вона могла легко дістатися до моря без складних сходинок завдяки можливості близько припаркуватися. Восени 2022 року, після обстрілів рідного села, вона вперше відвідала Ланжерон, шукаючи душевного спокою біля моря.

Однак цього разу дорогу до пляжу перегородив бетонний блок і перекопаний пісок. Це було біля літнього майданчика нової кафешки, чиї господарі, імовірно, змінили ландшафт. Для людини на милицях подолати таку перешкоду було неможливо. Щоб дістатися до води, авторці довелося опуститися на брудний бетон, а потім з великими зусиллями сповзти на пісок, про що вона розповіла з гіркотою:

• “Маю сказати, жінки не так собі уявляють ефектну появу на пляжі. Але мені не було соромно. Лише гірко. В країні, де вже стількох людей травмувала війна, де стільком людям доводиться вчитися жити наново і користуватися протезами, колісними кріслами чи милицями, суспільство досі недоступне. Глухе і сліпе до їхніх елементарних потреб.”

У 2022 році одеські пляжі були порожні, що створювало певну камерність. Але вже за рік набережні знову заполонили відпочивальники. У 2024 році Ланжерон також був переповнений людьми, музикою та жвавими розмовами.

Обіцянки і реальність інклюзії

Авторка пригадала розмову зі своєю подругою-письменницею у перший рік повномасштабного вторгнення. Подруга висловила надію, що велика кількість військових, які повертаються з фронту з інвалідністю, змусить державу активно зайнятися інклюзією. Однак авторка була більш скептичною:

• “Я була більш скептична, оскільки багато разів спостерігала, що про доступність люблять красиво говорити, а коли доходить до діла, то часто обмежуються підготовкою натхненних сюжетів про людей з інвалідністю. Надихати ми маємо певною мірою вимушено, бо доводиться вдаватися до різних фокусів організації, докладати часом неймовірних зусиль, аби дістатися пляжів, магазинів, а іноді – і лікарень. Аби просто жити там, де для цього занадто мало умов.”

Цей випадок на пляжі, де вона боролася за доступ до моря, не мав на меті нікого надихати чи викликати жалість. Жінка бажала лише рівних прав та можливостей.

Виклики у новому місті: Одеса та Миколаїв

У рідному Херсоні авторка добре знала, які лікарні мають безперешкодний доступ, де є ліфти, і де можна зручно припаркуватися. В Одесі їй довелося все починати з нуля: шукати лікарів, реабілітацію, магазини та відділення банку. Іноді виникали труднощі з паркуванням, оскільки деякі паркувальники відмовлялися допомагати, бо місце для людей з інвалідністю є безкоштовним і не дає їм заробітку. Подібні випадки траплялися і в Одесі. Коли авторка знаходила місце для паркування в районі Грецької площі, до неї підходив паркувальник з вимогою оплати, незважаючи на те, що вона пересувалася на милицях.

Більшість людей, однак, виявляли готовність допомогти: подати руку на сходах, відчинити двері або покликати продавця. Проте авторка згадала випадок, коли допомога сторонніх мала негативні наслідки. Її приятель, який користується колісним кріслом, попросив перехожого підштовхнути його на надто гострий пандус. Чоловік так поспішав допомогти, що перекинув крісло разом з приятелем.

Ця ситуація підкреслює важливість особистого простору та безпеки. Не всі люди з інвалідністю хочуть, щоб сторонні втручалися в їхній особистий простір, особливо коли йдеться про хитке здоров’я.

Миколаїв: ще складніша ситуація з доступністю

Рік тому авторка знову зіткнулася з необхідністю адаптуватися до нового міста, коли повернулася на Херсонщину. Проте через щоденні обстріли Херсона росіянами вирішувати повсякденні справи там стало неможливо. Найближче велике місто, Миколаїв, виявилося ще менш пристосованим для людей з інвалідністю, ніж Одеса.

У Миколаєві авторка вперше побачила банкомати, вбудовані у стіни так високо, що до них потрібно підніматися сходами. Вона виявила лікарняні кабінети з інклюзивним обладнанням, розташовані на другому поверсі без ліфта. Також з’ясувалося, що деякі торговельні центри, наприклад миколаївський «Сіті Центр», мають на Google-картах позначку «доступність», але насправді не є такими, оскільки ескалатор не забезпечує повної доступності.

Нещодавно, прямуючи до магазину одягу, який на Google-картах був позначений як інклюзивний, авторка зіткнулася з черговим розчаруванням. На вході були сходинки та пандус без поручнів, який був менш зручний, ніж сходи. Всередині, щоб потрапити до торговельної зали, потрібно було подолати ще кілька сходинок без поручнів. Коли жінка запитала працівницю магазину про інклюзивний вхід, та відповіла, що нічого про це не чула. Це знову залишило її в ситуації, коли доводиться «надихати» оточуючих своєю впертістю та винахідливістю.

За матеріалами: Вгору