Трагедія спільного: Лазурне не стане справжнім курортом, поки люди не платитимуть податків

Молодий селищний голова, який після Майдану й АТО вирішив змінювати Лазурне, вже розчарувався через недалекоглядність односельців. У Лазурному час міряють не роками, а сезонами. У сезон місцеві таксисти сваряться за пасажирів, а на зиму, коли ділити нічого, миряться. Понад таксистами тут хіба що автобусні перевізники: ось власник маршруту стоїть перед дверима бусика «Херсон – Лазурне» й продає квитки по 125 гривень (у касі 80). У сезон тут практично не йдуть дощі, тож лазурненці поливають городину водою з-під крана, а потім дивляться у платіжки й міркують, чи вартувало воно праці. Утім, живуть тут не з городини, а з туристів. Тут кожен навчився заробляти сам для себе, але селище від того не багатіє. Більшість підприємців працюють у тіні і не платять туристичного збору

Таксисти й темношкірі молодики

Побиті дороги – це перше, що розповість про те, що Лазурному ще є куди рости до розвиненого курорту. На вулиці від автостанції до відпочинкових баз хаотичний рух: ходять люди, сигналять машини, продають кавуни. За десяток-другий метрів з’являється тротуар, вимощений новенькою бруківкою. Він, щоправда, лише з одного боку дороги.

Меткі таксисти зарадять цій проблемі. З їхньої кількості у центрі зрозуміло, хто тут господарює: засмаглі чоловіки у шортах і шльопанцях всілися на лавочці й пильнують, коли надійде наступний автобус. Вони заробляють не тільки перевезеннями. Якщо якийсь розгублений турист не забронював собі місця для ночівлі, таксист зорієнтує, де можна спинитися. За це отримає відсоток від господаря помешкання. Реклама про оренду кімнат також є і на їхніх автівках.

Лише профспілкових баз відпочинку та дитячих таборів тут 75. Приватні підрахувати важче – більш ніж половина з них не мають навіть статусу підприємця. Який має платити лише 5% податків з доходу і близько 300 гривень у місяць єдиного соціального внеску, що йдуть на виплати пенсій. У цьому і головна проблема, про що розповімо далі.

У червні, кажуть власники пансіонатів, для них така собі розминка порівняно з напливом туристів, який припадає на липень-серпень. Тоді тритисячне селище стає людним гамірним курортом. Туристи приїжджають з різних куточків країни, на вулицях чутно багато української мови. Але не видно, щоб цей грошовий потік зустрічала нормальна інфраструктура і сервіс.

Два банкомати «Приватбанку» на все селище (інших банків просто нема). В одній такій черзі я простояла півгодини. Дехто займає чергу до банкомату і біжить скуповуватися. Ціни в кафе дотягують до київських, але персонал не особливо приязний. Можливість розрахуватися карткою у таких закладах – радше виняток, аніж правило, тож явище черг зрозуміле.

Біля автостанції, просто під палючим херсонським сонцем, жінка продає булочки й піцу, змащену майонезом. Запевняє, що все «свіженьке, щойно спечене». Туристи не перебирають, охоче купують – усе одно швидко перекусити перед дорогою більше ніде.

Попри будівельний бум, навіть у туристичному центрі селища є напіврозвалені хати. А на парканах – напівстерті шрифти ще, здається, радянської реклами з закликами не смітити й берегти воду.

Пляж чистий, піщаний. Море мілке, зручно для сімей із дітьми. Розваги та їжа на пляжі є на різний смак і ціну. 100 гривень із людини за годину їзди на катамарані, 250 гривень за зачіску з африканських косичок, 20 гривень за качан кукурудзи, 25 – за порцію креветок.

Є й геть екзотика. Пляжем походжають двоє темношкірих молодиків, з одягу на них – пов’язки на стегнах. Пропонують сфотографуватися з ними за 50 гривень. Диво, але ця атракція – одна з найпопулярніших, до хлопців шикується черга. «Дай-но я тебе торкнуся, чи ти хоч справжній», – сміється повнотіла жінка.

Улітку тут кожен залучає свій підприємницький хист, фантазію і навіть природні дані. Заробляють усі: від власників пансіонатів до місцевих, які здають кімнати в оренди. Після окупації Криму туристична індустрія дістала шанс, але сповна ним не скористалася. У Лазурному творяться історії успіху окремих підприємців, але не селища загалом.

Туристи не поспішали їхати

Олена Кузик із Тернополя, релігійна молода жінка, спершу здивувалася з життєвого устрою у Лазурному. Якось у церкві її вразило, що прихожанин під час сповіді сміє відволікатися на телефонний дзвінок. «Нема ніякої святості», – обурилася жінка. Різниця між мешканцями півдня і заходу спочатку видавалася критичною.

Та зрештою виявилося, що бізнес-інтереси можуть значити більше, ніж культурні відмінності. Восьмий рік, як Лазурне стало для Олени та її мами Валентини літнім домом. Вони приїжджають сюди наприкінці травня, щоб встигнути приготуватися до сезону, а їдуть уже наприкінці вересня.

У Тернополі Олена 17 років тримає перукарню, Валентина викладає в економічному університеті. Якось подруга Валентини з Кривого Рогу розповіла про можливість придбати у Лазурному земельну ділянку й будинок для відпочивальників на один поверх. Одне тамтешнє подружжя розлучалося і ділило майно. Жінки вклали в покупку власні заощадження, підсобила сестра Валентини, яка живе в Лондоні. Був 2010 рік.

Їхній пансіонат розташований у престижній частині селища, названій Аеродромом (колись тут було летовище). До моря звідси – 10 хвилин пішки. Нині ділянка на 15 сотих тут вартує 15 тисяч доларів. Вілли ростуть одна за одною.

Але тоді, згадує Олена, не мали особливого бізнес-плану й мети заробляти. Вже вели один надійний бізнес у Тернополі. Тож думали: навіть якщо нічого не вийде, матимуть дачу для себе, приїжджатимуть на літо подихати морським повітрям.

Та найняли майстрів – тоді ще кримських, які добре зналися на курортних пансіонатах. За кілька місяців ті добудували два поверхи з балконами і терасою, звели літню кухню. Жінки засадили виноград, щоб плівся і розростався.

Коли Олена виходила на новозведену терасу, то бачила море. Мине чотири роки – і замість моря звідси виднітимуться інші новобудови. Але поки що для тернополян перший курортний сезон, і його важко назвати успішним. Пансіонат «Ванесса» міг прийняти 100 осіб у стандартних та люкс-номерах, але туристи не поспішали їхати.

«Олена телефонувала додому і просила розклеювати оголошення на стовпах. Я сказав, що це минуле століття. Вирішили створити сайт», – згадує Оленчин тато Володимир.

Наступного сезону людей побільшало, та все одно це не був ажіотаж. Їхали з сусідніх областей, із Білорусі. Але більшість потенційних туристів оминали Лазурне дорогою до Криму.

У таких умовах, згадує Олена, ще не йшлося про конкуренцію всередині селища. На території пансіонату господарі поставили пивний намет із пластиковими столиками всередині – цього вистачило на заробіток. Літо 2013-го виявилося для них останнім спокійним сезоном.

Ажіотаж після Криму

Улітку наступного року Олена схаменулася: раптом виявилося, що їхня вілла єдина з навколишніх стоїть без українського прапора. Лазурне, як уміло, демонструвало патріотизм. Після окупації Криму сюди ринули відпочивальники.

«Ажіотаж виявився шаленим. Навіть невигідно стало брати завдаток із туристів. Удвічі дорожче здавали номери. Кімната коштувала 150 гривень, але відпочивальники на місці погоджувалися платити за неї 280», – згадує жінка.

Відповідно, належало подбати про переваги, завдяки яким туристи вибиратимуть їхній пансіонат. Замість пивного намету з’явилася альтанка, мангал для шашликів, фонтанчик на подвір’ї. Пансіонат «Ванесса» – не з тих, що хвалиться зірками. Натомість Олена та Валентина зробили ставку на умови «як удома».

За окрему плату для туристів і мешканців сусідніх пансіонатів готують їсти. Ціна комплексного обіду – 80 гривень. Приблизно стільки ж коштуватиме обід у місцевому кафе, але Валентина переконує: все з домашніх продуктів, як для себе. Щоранку вона варить супи й борщі у трьох каструлях, витрачає на день мішок картоплі.

Нині всі 20 номерів (на 2, 3, 4 особи) у «Ваннесі» заповнені, люди бронюють місця ще з травня. Багато гостей із Дніпра, Києва, Кривого Рогу, навідуються кримські відпочивальники. З заходу України їдуть менше. З іноземців – хіба білоруси. Їдуть здебільшого сім’ями, не надто шумне Лазурне годиться для родинного відпочинку. Навідуються ті, хто вже відпочивав раніше, ті, хто чув відгуки знайомих. Завдяки «сарафанному радіо» напрацювали собі постійних клієнтів. Співпрацюють із тернопільською туристичною фірмою – кожні п’ять днів ті привозять нових туристів на базу.

Троє жінок впоруються з тим, щоб утримувати пансіонат. Крім власниць, тут є ще наймана працівниця: прибиральниця Алла з Черкащини.

Якщо в перші сезони туристи були невибагливі, то тепер Олена окидає оком сусідні пансіонати й думає, що поліпшити у своєму. Коли взимку відпочиває десь у Єгипті, оцінює тамтешні умови й міркує, що можна перейняти.

Без кам’яних облич і з податками

Взагалі-то Олена, випускниця економічного університету, банкір за спеціальністю, мріяла про наукову кар’єру в університеті. Навчалася в аспірантурі, писала дисертацію, та якоїсь миті все довелося покинути.

Їй і сьогодні шкода, що наукою багато не заробиш. Зате Олена на практиці реалізувала свою історію успіху. Може виділити два її секрети. Перший, людський, – у своєму бізнесі треба уникати того, що не подобається в чужому. Кам’яні обличчя бізнесменів – це те, що має лишитися в минулому. Варто пам’ятати, коли діти твоїх клієнтів пішли до школи, цікавитися їхніми успіхами.

По-друге, бізнес має бути легальним.

Плацдарм для заробітку

Попри історії успіху окремих підприємців, Лазурне не розвивається завдяки туризму, стверджує голова селищної ради Сергій Бєлік. Більше того, він вважає, що від частини бізнесменів більше збитків, аніж користі. За підрахунками голови, близько 60 відсотків із них не зареєструвалися приватними підприємцями. Мало того, що працюють у тіні й не сплачують податків, – навіть не мають укладених договорів на вивезення сміття. Відтак – забруднюють територію.

Бюджет селищної ради мав би наповнюватися завдяки туристичному збору. Але в Лазурному з цим багато «але», пояснює Сергій Бєлік.

27-річний чоловік прийшов головувати після того, як побував на Майдані і в АТО. Каже, в приморському Лазурному завжди точилися війни за бізнес та землю. Після одного такого корупційного скандалу (попередній голова вимагав у підприємця 90 тисяч доларів за земельні ділянки) Сергій і сів в крісло голови, перемігши на позачергових виборах. Привів із собою таких самих молодих – скажімо, новий юрисконсульт у раді ще навчається в магістратурі.

Сергій побачив, як багаторічні війни за землю і вплив породили недовіру до влади – як місцевих, так і приїжджих підприємців.

«Люди не вірять, що їхні податки можуть іти не комусь у кишеню, а на розвиток селища. Скептичні щодо того, що може щось змінитися. А без ресурсів і не зміниться», – таке ось замкнене коло.

Не платять податків як місцеві, так і нетутешні.

«Для приїжджих Лазурне – плацдарм для заробітку. Вони переважно і зводять бази відпочинку. Їхнє завдання – витиснути максимум у сезон. Їх не цікавить, що відбувається з селищем після того, як вони поїдуть», – каже голова.

Лазурненці на це дивляться – і теж не поспішають виявляти патріотизм. Мовляв, якщо власник пансіонату на сто людей не платить податків, то чому це має робити він зі своїми кімнатами на десяток відпочивальників.

Та й навіть до тієї свідомої меншості, яка оформила статус підприємців, у голови є питання. Якщо порівняти кількість баз і суму сплачених податків, стає зрозуміло, що їх надходить менше, ніж належало б. Та й підприємці вже згодом, восени, звітують податковій про кількість прийнятих за літо туристів. Перевірити, скільки відпочивальників жило насправді, неможливо. Єдина людина, в бухгалтерію якої Бєліку вдається зазирнути, – це його мама, яка теж здає кімнати в оренду.

Спершу голова гадав, що змін можна досягнути тим, що він називає «інформаційною боротьбою». Тобто, розповідати людям: те, що ви віддасте, повернеться відремонтованими дорогами, облаштованою інфраструктурою. Приїдуть більш грошовиті туристи, витрачатимуть більше, зможете запропонувати їм дорожчі послуги. Як приклад, наводить село Щасливцеве у Генічеському районі, де підприємці легалізовані і сплачують податки. Отримують кілька мільйонів прибутку і є туристичними лідерами в регіоні.

Така тактика виправдала себе лише частково. Якщо у 2016-му від туристичного збору надійшло 36 тисяч гривень, то торік удвічі більше: 74 тисячі гривень. Усе одно це мізер для селища.

Інше потенційне джерело доходу – акцизні податки на алкоголь і сигарети. Та і з цим негусто: торік зібрали 200 тисяч гривень зі всіх магазинів.

«Цього вистачає, хіба щоб замостити ями на одній вулиці. Враховуючи, скільки тут у сезон випивається і викурюється, сума має бути мінімум у десять разів більшою. Але в магазині товар пропускають поза касою», – нарікає голова.

Тож Бєлік вирішив не лише словами привчати підприємців до порядку. Інспектор із благоустрою перевіряє, чи всі вивозять сміття, чи викошують бур’яни навколо своєї ділянки. Але зміни відбуваються так повільно і вони настільки малопомітні для стороннього ока, що в селищного голови вже вичахає ентузіазм. Сергій уже сумнівається, чи подаватися йому на наступну каденцію.

«Селище почне змінюватися лише тоді, коли цього захочуть самі люди. Без їхньої участі і відповідальності залишатимемось напівлегальним курортом із розбитими дорогами», – каже Бєлік.

Ярослава Тимощук, texty.org.ua