Від початку революції і аж до сьогодні громадський діяч Ілля Кива знаходиться у найгарячіших точках країни: пліч-о-пліч з Ярошем на Майдані, у зоні АТО, на блокадних кордонах, а нині розгорнув боротьбу із наркомафією, очоливши відповідний департамент.
У розмові з кореспондентом ІНФОРМАТОРа Ілля Кива виклав понад три роки свого життя.
– Моя воєнна кар’єра почалася із Майдану. На Майдані я познайомився із Дмитром Ярошем і став активним членом Правого Сектору, очолив політичне крило Східного блоку із Харківської, Полтавської, Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей. У середині березня було ухвалено рішення про перенесення штабу Правого Сектору у Дніпропетровськ, бо на той час це був форпост нашої держави. Ми з Ярошем і ще 450 членами організації сформували у Дніпропетровську базу і почали формування перших бойових груп для протистояння російській агресії. До червня ми перебували на базі між Дніпропетровською і Донецькою областю, де здійснювали бойові завдання, зокрема оборону блокпостів і напади на позиції сепаратистів. Пізніше у Новосілках ми заснували ще одну базу. Також одним з перших добровольчих батальйонів був Дніпро-1, який ми формували у Дніпропетровську. Пізніше він побував в Іловайському котлі.
У липні було ухвалено рішення про формування ще одного бойового підрозділу у Полтавській області. Це була тилова область, де можна було підготувати батальйон і за короткий проміжок часу добратись до передової. Я з 60 соратниками на базі структури МВС під Полтавою почали цю роботу.
На той момент це була єдина можливість отримати легальну зброю, інакше доводилось аби забирати в бою, або відбирати у маргіналів. Ми організували роту "Мирний”, це був доволі боєздатний підрозділ із бійців, які вже пройшли бойове хрещення. Коли формування завершилось, ми запропонували роту як ще одну структуру МВС. У липні Арсен Аваков заслухав мою пропозицію і ухвалив рішення про формування єдиного підрозділу – батальйону "Полтавщина”, який об’єднав батальйон "Полтава” і роту "Мирний”.
Батальйон "Полтавщина” був створений 9 вересня, і з цього й починається історія мого воєнного шляху. Ми вирушили у сектор М. Було багато людей, які прийшли просто відсидітись чи відновитись. Це, зокрема, ті мусора, яких вигнали, і для них це було єдиною можливістю повернутись у правоохоронну систему. Адже кожен мусор мріє повернути собі "корочку” – інакше він жити не вміє. Одна із темних плям добробату – це якраз створення майданчика для повернення цих перевертнів у погонах. Проте, коли іде війна, часу на перебирання немає.
На той час сектор М був одним із найнебезпечніших: була ймовірність оточення Маріуполя. Ми осіли під Володарському і почали формувати лінію оборони під Волновахою на бердянському напрямку. Ми зуміли підготувати і розгорнути правильні позиції, і це стало ще одним внеском у те, що Маріуполь так і не оточили.
Ми стали першим підрозділом, якому ЗСУ дали танки, протитанкові розрахунки і артилерію.
У грудні мені запропонували місце, як називали у народі, заступника начальника по АТО у донецькому главку. Моє завдання полягало у координації дій ЗСУ та структур МВС та контролюванні блокпостів. Я обійняв цю посаду і почав працювати над формуванням другої лінії оборони Донецької області. У кінці січня зі штабу АТО мені надійшла пропозиція стати заступником начальника координаційного центру при штабі АТО. Я увійшов у штаб АТО і продовжив свою роботу уже не тільки в Донецькій, а і в Луганській області.
Тоді різко постали питання про контрабанду. Передовсім мова йшла про вугільні каравани із Антрациту. Ми розуміли, що кожен кілограм вугілля – це додаткове фінансове забезпечення ворога. Під Дебальцевим потоки транспорту були зупинені, в Антрациті ж контрабандисти завантажувались, доїжджали до сірої зони, міняли документи на документи українських фірм і уже тут переїздили буцім із української території. Завдання полягало в тому, щоб впіймати їх у сірій зоні. На той момент ми припинили весь автомобільний трафік вугілля. Так, воно поїхало залізницею: туди у нас руки не діставали.
У середині січня почалися дебальцівські бої. Вуглегірськ, Горлівка, Дебальцеве. Я без втрат вивів 72-х бійців із батальйону "Світязь” та ЗСУ, які під час наступу були заблоковані у Вуглегірську. Серед них був і Олександр Фацевич (заступник Голови Національної поліції України, – ред.). Це була доволі успішна операція, проведена під моїм керівництвом.
Дуже гостро постало питання про евакуацію населення. Донецька адміністрація для цього не робила нічого. Знаєте, хто робив? МНС. Волонтери були. Забирали людей із Артемівська, зі Світлодарська. Я, з боку МВС, взяв у Артемівську десять автобусів, в які ми вантажили людей. Допомагало те, що завдання мені надходили прямо зі штабу, а напохваті був міський відділ МВС Дебальцевого. Пізніше були екстрені вивезення, коли доводилося забирати і лежачих, і практично силою забирати людей, які не хотіли виїжджати. Загалом ми вивезли близько півтори тисячі людей.
Останні міліціонери виходили з Дебальцевого днів через 5 після оголошення про успішний відхід.
В Артемівську ситуація була складна. Армія деморалізована і розбита. Треба було робити все, щоб 2 тисячі людей, які вийшли, не перетворились на стадо, яке зноситиме все на своєму шляху. Ворог стояв за 15-18 кілометрів, і ми не знали, чи ітимуть вони далі.
Парадоксально, що Укрзалізниця пізніше відремонтувала Дебальцівський залізничний вузол, який ми підривали, для потреб ДНР і ЛНР. Коли ми просили рельси для "їжаків”, на відповіли, що вони всі залучені для ремонту розв’язки в Дебальцевому. Такі ситуації перевертають свідомість і ти перестаєш розуміти, за що готуєшся померти.
Ми почали будувати третю лінію оборони перед Артемівськом. Залучили людей, почали копати окопи, шукати матеріали і будувати бліндажі.
Після цього Арсен Борисович Аваков ухвалив рішення відправити мене у Херсонську область. Тоді в області, яка межувала з Кримом, не існувало жодної лінії оборони. Там не було жодної одиниці бронетехніки. Якби ворог почав наступ, його ніхто не зупинив би до Запоріжжя. Моїм завданням було навести лад, вибудувати конструктивні стосунки між патріотичними силами і сформувати другу лінію оборони за 10-15 кілометрів від кордону. За червень-жовтень нам вдалося сформувати лінію оборони. Ми розробили систему мобільних блокпостів, які допомагали обороняти КПП.
Ми зуміли сформувати блокаду Криму і попередити плани російських спецслужб про бунти водіїв вантажних автомобілів.
На війні я познайомився з Дмитром Олександровичем Корчинським. Мабуть, це один з найбільш гідних для мене людей, якого я люблю як брата. Він багато чому мене навчив і ще, мабуть, навчить. Присутність цієї людини в моєму житті дуже сильно змінила мене як особистість. А ще нас пов’язує віра в Господа – у цьому ми з ним єдині.
У жовтні я отримав посаду начальника управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. Це було найбільш брудне і корумповане місце в правоохоронній системі. Потрібно було повне перезавантаження системи і зміна концепції. Адже впіймати 10 осіб з коноплею в кишені або з кубом "ширки” чи виявити крупні нарколабораторії – це зовсім різні результати. Сьогодні ми зуміли перебудувати свою структуру, і нас залишилось 390 чоловік по всій Україні. Ми знищили уже 100 нарколабораторій. Нехай нас буде менше, але ми будемо один в одному впевнені. Одна лабораторія готова платити співробітникам мого департаменту більше мільйона гривень на місяць.
Однак, ми не зможемо змінити ситуацію в країні без підтримки суспільства. Адже існує ще й фармакологічна наркозлочинність, а це – державне лобі з необмеженими можливостями. Заради "відкатів” у тисячі доларів депутати готові закрити очі на смерті тисяч людей і калічити українську націю.
МВС на сьогодні єдина структура, що виступила проти їх засилля. МОЗ і депутати ходять із закритими очима і вухами, але тільки сліпий не побачить гори блістерів у дворах і під аптеками, які їдять наші діти. Тому боротьба із цим фармакологічним спрутом – один з основних напрямків моєї роботи. Безстрашність і безкарність приводять до вседозволеності.
Але за гроші можна купити не всіх. Війна змінює людину, змінюються принципи. Кожному чоловіку я б рекомендував поїхати на війну, щоб зрозуміти, чого варте людське життя, для чого воно тобі дане і чи заради правильних цінностей ти живеш. Гроші придумані для того, щоб тобою керувати. Якщо ти зможеш позбавитися від цього, ти будеш непереможним. А для цього тобі треба просто повірити в Бога. І повіриш ти в нього тоді, коли зіткнешся зі смертю. На війні ж ти з нею стикаєшся кожен день, кожну хвилину.
Ми підняли питання про створення всеукраїнського громадянського антинаркотичного руху: народ повинен сам захистити своє майбутнє. Наркоторговці повинні знати, що на кожному кроці їх чекає небезпека: громадяни, які не дадуть їм убивати своїх дітей. І це стосується не тільки фармакологічної мафії, а й наркоторгівлі загалом. Адже ми говоримо про боротьбу добра зі злом, про майбутнє наших дітей і нашої нації. Антинаркотичний рух, я переконаний, охопить всі регіони нашої країни. Якщо ж я знищу спрут кодеїнових наркотиків, то вважатиму, що своє завдання виконав.
Анастасія Чебрець