Про цю потребу кажуть бійці на Чонгарі, що не мають електрики, лазні, а донедавна жили у ямах, накритих тим, що потрапило під руки.До блокпоста на Сивашській дамбі – 14 кілометрів по бездоріжжю. Одні ділянки нагадують переораний мокрий зяб, інші – в’язке чорне болото. Але “УАЗик” з натугою долає лорогу. Водій Валерій Коблюк називає свій всюдихід бойовою машиною піхоти. Бо добре йде по багнюці, та ще й через задні двері доводиться вистрибувати – передні заклинило.
Валерій Коблюк – депутат Чонгарської сільради, підприємець і відомий у Генічеському районі волонтер. Він почав допомагати нашим військовим, тільки-но вони з’явилися на берегах Сиваша. Ось і зараз везе все, що вони попросили, та ще й журналіста.
Спочатку заїжджаємо до куми Валерія Коблюка – Ніни Котяж. Жінка вже кілька місяців поспіль безкоштовно дає солдатам молоко. Ось і зараз виносить 5 літрів. Фотографуватися відмовляється категорично. Не для слави ж допомагає. Разом з молоком солдати попросили Валерія Васильовича привезти мінеральну воду, каву і рацію. Волонтер додав у цей “набір” м’ясо ...
– Уявляєте, солдати живуть зовсім без світла, – вирулюючи (машину заносить у різні боки), говорить водій. – Це ж ганьба для влади! Чиновники повинні знати про проблеми наших захисників, а вони ніколи сюди навіть не заїжджали.
Наші солдати на Сивашській дамбі охороняють не тільки кордон, а й високовольтну лінію, що подає електроенергію у... Крим, а у самих світла немає. Вартові стоять прямо під лінією і втрачають здоров’я. Адже електромагнітне поле настільки сильне, що вони навіть жартують: під дротами мобілки заряджати можна.
– А електроенергію провести сюди проблем не складе, – продовжує Валерій Коблюк. – Поряд напівзруйнована кошара, до якої підведене світло. Протягнути дроти, думаю, можна. Була б на те воля керівництва району.
Метрів за триста від блокпоста “УАЗ” зупиняється. Валерій вистрибує і махає бійцям рукою. Ті опускають автомати. Нас зустрічають командир в пісочному камуфляжі і боєць у зеленому.
– Як Вас називати? – запитую командира.
– Віктором. Позивний “Зубр”. Це ще з армійських часів...
Віктор говорить тихо, але впевнено. У квітні йому буде 47. Призивався з Олександрійського району Кіровоградщини. Працює там у сільській школі вчителем фізкультури. Вислуга – 24 роки. Ще в першу хвилю мобілізації просився на фронт. Не взяли через вік.
– Коли із зони АТО “двохсотим” привезли близького родича, зрозумів, що вдома сидіти вже не буду.
Живуть бійці в будиночку, який їм зробив все той же Валерій Коблюк. Будинок об’єднали з бочкою, подарованою попереднім керівництвом району.
– Проходьте, – запрошує Віктор.
У будиночку тепло і затишно.
“Зубра” викликають по рації –щось сталося на дамбі. Він вибачається і йде. Я тим часом знайомлюся з тутешнім “старожилом” – бійцем Олексієм, або Льохою, як називає його Валерій Коблюк. Льосі – 35 років. Він з райцентру Житомирської області. Працює там сантехніком. Залишив удома дружину, 12-річного сина і 2-річну доньку. “Коли отримав повістку, дружина не хотіла відпускати, – зізнається боєць. – Але я твердо сказав, що піду. Зараз, коли телефонує, каже, що все вже зрозуміла і буде чекати, скільки треба”.
На цьому блокпосту Льоха з 3 травня минулого року. Трохи менше за нього тут “рядовий Сем”. Так солдати називають кота. Влітку вони попросили волонтерів привезти їм кошеня. Так і з’явився Сем.
– Усіх мишей виловив, – хвалить сплячого в кутку біля автомата пухнастого хижака Льоха.
На двоярусних дерев’яних ліжках після нічного чергування відпочивають і побратими житомирянина.
– Олексію, проблеми маєте?
– Немає світла, нам потрібні хоч а б два генератори. У прикордонників поруч є один. Але його не вистачає. Тим більше, що на добу їм виділяють всього 10 літрів солярки. Якщо увімкнути всі ліхтарі, цього не вистачить. Потрібен нам і “далекобійний” ліхтар. Волонтери привезли нам, але він далі 250 метрів не світить. Дуже добре, щоб був тепловізор. Але, знаю, це річ дорога.
– А з їжею є проблеми?
– Зараз немає. Волонтери допомагають. І тутешні, і мої.
Своїми Льоха називає житомирян. Вони привезли овочеві консерви, картоплю, сало, олію, маргарин, крупи, макарони, тушонку. Разом з їжею земляки передали дитячі малюнки, листи, і обереги. Олексій показує нам все це, коли в будиночок знову заходить “Зубр”.
– Як можна за таких от дітей не воювати? – запитує упівголоса. І дістає з шухлядки складений у кілька разів листок із зошита в клітинку, розгортає і дає мені. На ньому старанним дитячим почерком написано: “Мені начхати, де там та Росія, Болгарія, Німеччина, Руминь! Мені потрібна лише Україна, рідненька ненька запорізьких козаків!... ”
Автор – 12-річна учениця Токмацької школи № 2 Вероніка Третяк. Вірш привіз солдатам її батько-волонтер. Вірші, малюнки обереги солдати носять в нагрудних кишенях. Вони допомагають їм вірити в перемогу, в краще життя ...
– Вікторе, а в школу до дітей не тягне?
– А як думаєте?
– Я тут питав Олексія, чим жителі району і області можуть допомогти.
– Нам багато не треба, по мінімуму. Ми ж не в зоні АТО. Моє особисте прохання – прапор повітрянодесантних військ. Росіяни і так здогадуються, хто тут стоїть, але прапор все-таки треба. Треба нагадувати. Бінокль би сильніший також потрібен. Проблеми у нас із водою. Вона привізна. Дровами якщо хто допоможе, теж добре.
– А сигарети?
– З сигаретами теж тяжко..
До цього блокпоста “Зубр” виконував військовий обов’язок на Азові. Донецькі, каже, дуже відрізняються. Відсотків 30 виступають за Росію, чомусь плутаючи її з Радянським Союзом. Думають, якщо РФ прийде, то хліб знову буде по 16 копійок...
– Що ж це я? – каже Віктор. – Пригостити ж вас треба солдатською їжею. Сам варив.
Макарони з солдатською тушонкою йдуть на “ура”. Подякувавши, прощаємося. У рукостисканнях, розмові, поведінці і поглядах бійців відчувається, що вони справжні чоловіки. Стовідсоткові мужики!
– Проблеми подолаємо! – каже “Зубр” на прощання. – Головне, що дух є.
Він передає нам посилку для земляків на Чонгарському пункті прикордонного контролю.
– Зібрав кіровоградцям поїсти. Вони щойно приїхали…
Передавши хлопцям торбину, їдемо на інший блокпост, поблизу села Веснянка. Це також земля Чонгарської сільської ради. Нас зустрічає боєць Сергій, інтелігентного вигляду чоловік в окулярах. Також, як і Льоха, житомирянин. Працював вантажником. З автоматом напереваги запрошує до “господи”.
– Сергію, маєте проблеми?
– Та ніби ніяких. Хіба що несправедливим вважаю, що хліб за свої гроші купуємо.
– Як то?!
– А ще з лазнею проблема, – вступає у розмову Роман з Чернівців, у мирному житті – охоронник.
Рома показує, де миються бійці. Це три тоненькі стіни, огороджують кран, що подає у канал воду. Бійці вмикають кран. Вода б’є фонтаном вверх. Так і купаються.
– Але ж вода холодна! – кажу.
– Звикли…
Про себе думаю, що у хлопців на дамбі і такого “фонтану” немає.
Неподалік розмістились танкісти. Хлопців періодично міняють. Один з екіпажів, що недавно стояв на чонгарських землях, вже загинув у боях під Дебальцевим. Але живим треба допомогти налагодити хоча б мінімальні побутові умови. Так, на блокпост біля Веснянки провели світло після репортажу нашої землячки, журналістки “1+1” Ганни Боки. Сподіваюсь, що і ми допоможемо нашим захисникам. Щиро сподіваюсь.
Андрій Бейник, "Вгору".
