Уперше українською в Херсоні я почала говорити 12 років тому. Мене вчив знайомий студент з Болгарії, який вивчав мову в місцевому університеті. І студенти з Туреччини також не були рідкістю на факультеті української філології. Вони щиро дивувались, чому ми не говоримо українською. А ми не знали, що відповідати, бо ніколи над цим не замислювалось. Головне, щоб люди були хороші, а політика нас не цікавить, казали ми. Тепер більшість моїх старих знайомих говорять українською і не замислюються про те, чому. Просто виявилось, що це природно.Пам’ятник Леніну перед обласною радою на площі Свободи в центрі Херсона – місце для комуністів та весільних фотосесій скільки себе пам’ятаю я та мої батьки.
Коли знайомий виклав у соцмережі відео про те, як в Херсоні валять пам’ятник Леніну, я щиро зраділа і написала в коментарях, що чекала на цю подію 20 років, після однієї розмови з дідусем з Луганщини. Натомість знайомий зауважив, що нічого хорошого у тому всьому немає, а валило пам’ятник «якесь бидло». Сперечатись я не стала, свої нерви треба берегти.
Пізніше, приїхавши додому зі Львова на Великдень, я дізналась, що той пам’ятник впав і за сприяння моїх старих знайомих з тусовки неформалів, які ніколи і не говорили про політику, історію чи мову, і взагалі жили повсякденним веселим життям, а коли подорослішали, взялись за роботу та сім’ї. А ще виявилось, що троє інших знайомих – два дядьки, які до сорока років невідомо чим і займались, хіба відрощували волосся, і дівчинка-горобчик – вступили до «Правого сектору», провели зиму на Майдані і планують їхати на Схід – виганяти сепаратистів.
Мама іншої моєї знайомої останні 10 років прожила у Франції. Начитавшись російських новин, вона приїхала у Херсон до доньки і дуже здивувалась українському прапору на пів кімнати та відсутністю російських штрих-кодів на продуктах та косметиці в квартирі. Звичайно, суперечки доньки та мами не допомогли переконати останню в тому, що насправді Росія – це погано і страшно. Проте допомогло степове херсонське повітря – після кількох тижнів споглядання реальності в рідному місті думка у мами знайомої змінилась сама собою. Ні, вона ще не носить жовто-блакитної стрічки і навряд чи заспіває гімн, але зміни почались.
Моя 75-річна бабуся, людина практична, оптимістична та занурена у свій город, яка свого часу боялась пускати мене до Львова, бо там бандерівці, важко зітхає, коли ми зустрічаємось та врешті переходимо до політики. «Сашо, я не розумію, у мене в голові не вкладається, як молоді освічені люди, які мають думати про майбутнє та створювати сім’ї, вивішують в наших українських містах чужі прапори. Я прожила багато років і багато бачила, але цього не розумію», – каже вона. А я не знаю, що відповісти, бо теж не розумію.
Так, у херсонських маршрутках слухають шансон, на Великдень святять у церкві разом з пасками та шинкою горілку і говорять переважно російською. Але ці ж люди горді носити жовто-блакитні стрічки, питають, як погода і справи у Львові, коли чують мою розмову з дитиною українською, вивішують українські прапори та фарбують бордюри а-ля «візитка Яроша», а головне – рішуче заявляють, що Херсон – це Україна. Й інакше бути не може.
І після висловлення цієї рішучості мені стає спокійно, я їм вірю, хоча до кордону з Кримом якихось 250-300 кілометрів.
Справа в тому, що херсонці – люди, які звикли працювати від четвертої ранку до пізньої ночі, а у вихідні – відпочивати так, щоб аж гай шумів. Такий стиль їхнього життя у степах під південним сонцем. І вони боронитимуть це своє життя – розмірене, усміхнене, працьовите, з морським вітром та засіяними полями.
А ще часом я думаю про те, що така наша національна карма – жити на кордоні з імперією зла. Мабуть, у минулих життях ми всі не змогли засвоїти певний урок, і от доля дає нам ще один шанс. І нарешті ми маємо це зробити та перейти до наступного рівня. На жаль, не всім це вдається. І нам доведеться з цим змиритись. Треба вміти відпускати людей, пам’ятники та історію. Тільки не рідну землю.
Олександра Бодняк, galnet.org