6 січня 1886 року в Херсоні в інтелігентній родині державного службовця Дмитра Алмазова святкували не лише Різдво. Його дружина Оксана (у дівоцтві Назаренко) народила сина.
Скромний хлопчина Олекса Алмазов зростав у Херсоні, населення якого на той час складало не більше 50 тисяч осіб. Батько зробив усе можливе, аби син отримав гідну освіту, тому спочатку відправив його до Тифліського реального училища, а пізніше – до Олексіївського військового училища.
Олекса
Алмазов був учасником Першої Світової, де відзначився непересічною
мужністю. Дисциплінована, але добра людина, він міг знайти спільну мову і
з підлеглими, і з старшими за званням.
Як тільки стало можливим реалізувати свої військові вміння в українській армії, він вже у 1917 році організовує та очолює окрему кінно-гірську батарею Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. Варто сказати, що він свідомо перейшов на нижчу посаду у війську, аби тільки боротися за вільну Україну.
Одразу ж стає учасником січневих боїв за Київ, баталій поблизу Гребінки, Лубнів, Полтави, Херсона, Кременчука. У бою під Бердичевом у середині лютого 1918 року був поранений у ногу, але вже у березні повернувся в стрій.
15 березня 1918 року батарея була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого Алмазов залишався до кінця Визвольних змагань (цей дивізіон у Дієвій армії УНР називався Алмазівським). На чолі цього дивізіону Олекса Алмазів у квітні 1918 року брав участь в успішному поході полковника Болбочана на Крим.
Військова людина, він не вважав припустимим займатися політикою. Тому з утвердженням Гетьманату і приходом до влади Скоропадського він продовжує служити в українському війську. Його дивізіон у той час займався обороною українського державного кордону в районі станцій Сватове — Білокуракине — Старобільська.
1919 року він уже бере участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, в боях за Кам’янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ проти більшовиків та білих.
Сотник Борис Монкевич, який нераз спостерігав дивізіон у бою, згадував: "Кінно-гірський дивізіон, яким командував полковник Алмазов, був лялькою в порівнянні з рештою частин корпусу. Найкраще зорганізований, найкраще виекіпірований і на славу вишколений, він був окрасою Запорожців”.
Пізніше Олекса Алмазів став одним із тих відчайдухів, які здійснили Перший зимовий похід армії УНР. 1920 року брав участь у боях за Могилів, Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. 3 серпня 1921 року був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.
"Кінно-гірський дивізіон — зразкова частина в групі, а може, і у всій Повстанчій армії. Командував ним полковник Алмазов, од початку зорганізування в початку 1918 р. був це досвідчений кінногарматчик, організатор, людина високої моралі та одваги.
Дивізіон складався з двох півбатарей, кулеметної команди та доброї сотні кінноти. Був тут гарний духовий оркестр коло 20 інструментів, єдиний на всі групи. Старшини за прикладом свого командира підібрались один в одного; те саме можна сказать і про козаків. Найменшої плями не впало на історію цієї частини”, – згадував про Алмазова та його бійців комендант штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР Никифор Авраменко.
За участь у Зимовому поході Алмазов був удостоєний Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої” – найвищої нагороди в Армії УНР. Скарбниця українських перемог у 1918-1920 рр. значною мірою наповнена саме алмазівцями.
Згодом, коли українське військо мусило відступати за Збруч, він, разом зі своїми вояками був інтернований та переміщений до табору колишніми союзниками – поляками. У фактичному полоні він не полишав своїх бійців, знаходив для них роботу, аби вони могли себе прогодувати. Взяв участь у переформатуванні армії навіть в умовах інтернування.
Закордоном Олекса Алмазов одружився, разом із дружиною-німкенею продовжив навчання, випускав у світ українські видання, опікувався колишніми підлеглими.
Український генерал-хорунжий помер раптово, далеко від рідного Херсона. Його серце зупинилось вранці 13 грудня 1936 року. Похорон перетворився у справжню українську маніфестацію. Луцька газета "Нова нива” так на першій шпальті описувала прощання з Алмазовим:
"Давно вже не спостерігалося такої великої єдности і солідарности. Здається, що ніхто з українців не залишився в цей день у себе в хаті, вважаючи за святий обов’язок віддати останню прислугу небіжчикові”.
Домовину українського героя, накрили державним прапором України і провезли середмістям Луцька на лафеті гармати, перед яким крокувала почесна варта 24-го полку піхоти Війська Польського з військовим оркестром. На чолі колони несли розп’яття з хоругвами, а також подушку з орденом Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої”.
За радянських часів могилу генерала-хорунжого Алмазова було зрівняно із землею, проте українським активістам вдалося приблизно визначити місце поховання та за часів незалежності встановити там хрест і пам’ятник.
Вшанування пам’яті видатного генерала стало дійсно можливим лише після Революції Гідності та декомунізації.
У 2016 році вулиці Генерала Алмазова виникли у Києві, Херсоні та Луцьку. У 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді берегової оборони ВМС України було присвоєно ім1я генерал-хорунжого Олексія Алмазова. Тому сьогодні можемо говорити, що в українському війську з’явилося нове покоління алмазівців.