Одинадцятирічна Даша Угріна пише вірші з п’яти років. Її поетичний талант відкрився випадково, коли дівчинка прогулювалася Херсоном зі своїм татом. На вулиці було похмуро, й дитина раптом видала римовані рядки про хмаринку: «Я по небу все хожу, только с тучкой не дружу, тучка, тучка уходи, уноси свои дожди!». Науковець Федір Угрін зрозумів, що у малої образне мислення і схильність до поезії, які треба розвивати. І Даша намагалася не підводити батька, час від часу підкидаючи щось новеньке. Та чи думав Федір, що дуже близький той час, коли донька напише про нього рядки, які він сам ніколи не прочитає?
На вишиванках квітнуть маки,
Вони як символи землі,
Вони як згадка про солдатів,
Неповернувшихся з війни.
Мій тато теж, як воїн Світла,
Не повернувся з тих полів,
І зла червона чорна квітка
Пробилася з його грудей.
Це уривок з вірша вже чотирикласниці Даші Угріної. Його вона присвятила своїй сім’ї, яка тепер без тата… Він всього місяць не дожив до свого сорокаріччя. Комінтернове, Волноваський район, Донеччина — так званий сектор «М». У ніч на 25 серпня 2015-го терористи «вітали» українських військових з черговою річницею Незалежності. З того боку летіли «подарунки» — міни. Одна з них розірвалася в чотирьох метрах від місця, де на варті стояв боєць першого окремого батальйону морської піхоти Федір Угрін. Полетіли численні осколки, шансів вижити у бійця не було… Така вже доля — загинути за Україну практично у день її Незалежності. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність присязі Указом Президента захисника нагороджено орденом «За мужність III ступеня». Посмертно.
Служив Федір кулеметником. Зброю до рук йому довелося брати вперше, бо в армії не був. Мирне покликання — наука, як і батьки, став викладачем. Федір Угрін працював у Херсонському аграрному університеті, кафедра землеустрою, геодезії та кадастру. Завзятого, глибоко ерудованого і дотепного, його любили і колеги, і студенти. Федір збирався захищати кандидатську, певно, захистив би її, якби не війна…
Березень 2015-го, викладача викликають до відділу кадрів — повістка до армії, четверта хвиля мобілізації. Певно, як і немало чоловіків у той час, Угрін міг всіма правдами-неправдами відхреститися від свого обов’язку. Тим більше, що його синові Єгорці тоді ще й року не було, але того робити не став. Не за характером Федора було ховатися, коли Батьківщина в небезпеці, у повістці розписався, і її забрав… Вже в серпні того ж року Верховна Рада України прийняла нові зміни до Закону «Про мобілізацію», згідно з якими педагогічних і наукових працівників вже не призиватимуть до ЗСУ, а ті, що служать, можуть звільнитися за власним бажанням. Тож Федір Угрін міг хоч наступного дня залишити зону АТО і повернутися працювати до університету, на рідну кафедру. Міг, але не зміг: залишився служити, віддавши Україні всього себе, до останку.
Сьогодні Єгорці три роки. І тата, котрий посміхається на фото у рамочці, він, на жаль, не знає. А от Даша з ним була дуже близька. Так вже склалося, що Оксана, дружина Федора, рано вийшла з декрету на роботу, і з зовсім маленькою донькою вдома сидів він. Добрий, чесний, сміливий і дуже розумний — для Дар’ї її тато назавжди залишиться взірцем справжнього чоловіка, взірцем захисника. Відтак, йому і таким, як він, присвячує свої вірші. Так буває, коли патріотизм — у крові. До речі, поезія херсонської дівчинки допомагає вистояти бійцям у зоні АТО. Римовані рядки, надруковані на звичайному принтері, захисникам передають волонтери. Сама Даша зараз працює над великою поетичною збіркою і вірить: охочі її видати обов’язково знайдуться.
Марина САВЧЕНКО, Новий день