Початок квітня видався дуже трагічним у Херсоні. Інтенсивність ворожих обстрілів та кількість жертв приголомшує. Соцмережі переповнені кадрами кривавих наслідків одразу з місць подій. Серед херсонців, зокрема громадських діячів, волонтерів і місцевих медійників, зростає обурення через те, що блогери створюють хайп на трагедії.
Тільки за 7 квітня, за офіційними даними, унаслідок російських обстрілів 4 людей загинуло та 21 поранено, серед постраждалих – дитина й 5 медпрацівників… В цей день масованих обстрілів зазнав Шуменський мікрорайон Херсона та селище Степанівка.
Страшні кадри із загиблими одразу з’явилися в соцмережах. Це сталося задовго до оприлюднення офіційної інформації з місць подій від ХОВА, ХМВА та Нацполіції.
Журналісти, які працюють в Херсоні, добре знають про безпекові обмеження: відповідальні медіа (наголошуємо, що «Гривна» вважає себе відповідальним медіа) ніколи не оприлюднюють свіжі, гарячі кадри – зазвичай очікують кілька годин, поки на місці прильоту відпрацюють медики, рятувальники, поліція, соцпрацівники, комунальники. Адже завжди залишається ризик повторного обстрілу. Фото та відео з місць обстрілу відповідальні херсонські журналісти оприлюднюють лише після офіційних повідомлень.
Але так роблять не всі.
Хайп на трагедії
У соцмережах доволі часто можна побачити оперативні кадри одразу після прильотів, які знімають та викладають блогери. Так сталося й 7 квітня. Коли весь світ побачив, як майже в режимі онлайн евакуюють тіла загиблих із вулиць і водночас тривають ворожі обстріли, чутно крики поранених, розгублених людей…
Де пролягає межа між тим, щоб транслювати правду про Херсон, який убивають і розстрілюють упритул, та етикою, правилами висвітлення чутливих тем, а також – хайпом, набором «лайків» під постами та перепостом кривавих відео?
Це питання завжди дискусійне й обговорюється в місцевому медійному середовищі. За понад 4 роки повномасштабного вторгнення журналісти вже мають свої писані (обумовлені вимогами до роботи ЗМІ у прифронтових регіонах) та неписані (етичні) правила висвітлення ситуації в Херсоні.
Перші пов’язані з акредитацією, забороною зйомки об’єктів критичної, військової інфраструктури, місць прильотів одразу після вибухів…
Другі пов’язані з нюансами роботи в місті, яке ворог обстрілює, де краще не світити людні локації, щоб зайвий раз не наводити ворожі дрони та арту; де є повага до почуттів та відчуттів земляків.
Але останні дні критично загострили тему висвітлення ситуації в Херсоні.
Відомі фотографи – подружжя Ліберових – виклали в соцмережі фоторепортаж із Херсона під назвою «Життя і смерть на вулицях Херсона». Крім панорами залізничного вокзалу (об’єкт критичної інфраструктури), також оприлюднили фото жінки, яка щойно втратила сина й, за словами свідків, просила її знімати… До речі, «Гривна» свідомо не включила у свою публікацію про фоторепортаж документалістів Ліберових їхні знімки вокзалу та панорам міста.
Майже одночасно після обстрілу мікрорайону Шуменський 7 квітня на сторінці відомого херсонського волонтера Андрія Петухова (Боксера) з’явилося відео евакуації загиблих із місць прильотів.
Мережею шириться ще чимало блогерських відео з Шуменського. Складається враження, що мета цих коротких сюжетів – привернути увагу до жаху, який відбувається в місті. Однак чи справді це єдина мета, а не бажання заробити хайп на трагедії та зібрати лайки та розкрутити сторінки в соцмережах завдяки чутливому контенту?
Не вперше виникає тема відповідальності за блогерство. Непоодинокі випадки, коли херсонці, які вважають себе блогерами, ходять по ринках, людних локаціях і все знімають під тегом «подивіться, як живе Херсон». Земляки, які перебувають далеко за межами міста, із задоволенням споживають такий контент. І мало хто зі сторонніх глядачів замислюється, як на такі відео реагують херсонці. А здебільшого реакція містян негативна.
«Вони прийшли зняти “кіно”»
Ось про що розповіла херсонська активістка Ольга Чернишова – вона опинилася у квартирі жінки, в якої загинув син, щоб підтримати її до приїзду відповідних служб. Саме тієї жінки, яка потрапила на фото відомих документалістів.
«Моральне пекло має свій запах і свій звук. Сьогодні воно пахне смертю у звичайній квартирі та звучить як клацання затворів камер там, де мала б бути тиша. Я просто не розумію, що з нами стається. Ми перестали бути одним цілим. Знову обстріл, знову розірвані життя, «знову» і «знову» – слова, які стали буденністю, але за якими стоїть жива, нестерпна трагедія.
Сьогодні я опинилася на місці, де ще дві години тому був страшний приліт. Мені сказали: «Там, у квартирі, мертве тіло чоловіка, а поруч – мама, яка вже дуже довго чекає, щоб його забрали». Я пішла туди не думаючи. Мені здавалося, що так вчинить кожен, у кого залишилося хоч щось людське. Бо сидіти в квартирі сам на сам із тілом своєї дитини – це і є пекло.
Вона сиділа там, наче зомбі. Її трусило, а в очах – порожнеча і невиплакане горе. До мене там побували всі служби: пофоткали і пішли. Я бачу цю жінку, бачу розірване тіло, відчуваю цей запах, що просочив усе навколо. Ми просто чекали допомоги, щоб винести тіло з квартири, чекали бодай на краплю співчуття.
Але через десять хвилин двері відчиняються, і замість допомоги – камери. Об’єктиви, наставлені прямо в квартиру. Вони прийшли зняти «кіно», зафіксувати смерть і горе матері. Я кричу їм, що вона не хоче зніматися, що їй погано, що краще подзвоніть і прискорте виклик, щоб сина нарешті забрали! А мені у відповідь: «Ну, то сама і викликай».
Обов’язок і людяність – це різні речі. Емоційні професійні кадри, за якими лише холодна праця і пустота. Пам’ятаєте, як ми сміялися з «глибокої стурбованості» Європи? А зараз самі стали такими ж: фото, відео і підпис «ой, яке горе».
Апогей настав, коли приїхали забирати тіло. Ціла команда… з власним оператором. Уявіть, зараз у багатьох волонтерів є окремі оператори для «кращої картинки».
Ми тримаємо цю жінку під руки, вона оре ім’я сина, а вони знімають. Не тіло – нас. Нас у квартирі, де кожен сантиметр просякнутий болем. Ми просимо, благаємо, молимо: «Не знімайте!». А у відповідь: «Нам треба показати відео».
Ось ціна того, що ви бачите у стрічці. Навіть якщо людина молить про приватність у свою найстрашнішу мить – «треба показати».
Потім була «фотосесія» біля під’їзду. Для журналістів. З мертвим тілом у центрі уваги. Наче на червоній доріжці перед врученням Оскара.
Серед цього всього хаосу приїхали представники Червоного Хреста. Вони були тими, хто дійсно підтримав жінку і допоміг».
«Не лінія зіткнення, а лінія людяності»
Херсонська письменниця Альона Маляренко поділилася роздумами про те, де проходить ця тонка межа між людяністю та професійністю журналіста:
«Оперативність чи етика? Де правда?
З одного боку без кадрів з наслідками російських звірств у Херсоні ніхто не знатиме про Херсон. З іншого – в кадрі людина, у якої все забрала війна і яка не бажає, щоб її в цей потворний момент знімали. Є ті, хто не хоче бути об’єктом жалю, співчуття і предметом зйомки та обговорень, хто хоче перейти своє горе сам на сам. І за законом – має на це право. Але ж… чи визнають за людиною право на приватність у горі тут, на межі ЛБЗ?
Можливо, справжній журналіст повинен бути гострооким і черствим, як Кевін Картер? Щоб побачити і зняти жахіття найяскравіше й найнесподіваніше, отримати премію та славу за промовисте фото знесиленої голодом суданської дитини, яку от-от зжеруть грифи, а потім через роки отримати навздогін незручне питання і осуд за те, що просто лишився професіоналом – просто зняв, просто доніс інформацію, але просто нічого не зробив, щоб врятувати, бо просто… рятувати – це не його робота?
Десь тут іде дуже тонка межа. Не лінія зіткнення, а лінія людяності. Не всі й наші журналісти на ній балансують вдало. І чим вище їх підіймає слава чи зв’язки, тим більше синдрому Картера без… таланту Картера. Людина, що зловила зірку, вдягає корону і виймає серце – часто так бува».
«Хотілось би побачити реакцію та отримати пояснення»
До дискусії про те, що можна й не можна знімати та чому одним можна, а іншим – ні, активно долучаються представники медіа. Журналістка Світлана Горєва написала:
«У кожного медійника є свій архів кадрів, найвдаліших, ексклюзивних, які взлетять в самий топ, принесуть славу та гроші. Здебільшого, це кадри зроблені “на крису”, тобто там де не можна знімати з об’єктивних причин, або з причин розумової відсталості забороняющого. Кейс роботи Ліберових у Херсоні яскраво показав те, про що ми знали й без них:
1. Можна працювати в Херсоні без дозволу ОК Південь.
2. Можна не зважати на журналістську етику(якщо ти не журналіст).
3. Можна працювати в “червоній зоні” без супроводу.
4. Можна знімати критичну інфраструктуру.
5. Можна робити панорамні публікації узбережжя без погодження.
6. Відділи комунікації установ, контролюючих роботу медіа в зоні бойових дій, насправді в секретних файлах мають назву “Відділи відсутності комунікації”.
7. Можна публічно класти на всі ці відділи, бо тобі нічого за це не буде, незважаючи на те, що в них навіть пістолети є.
8. Вище військове керівництво не вступиться за свій пресцентр, зробить його крайнім, відморозиться.
9. Головне – так чудити можна тільки маючи підтримку на самому верху військового керівництва.
10. Ліберови й головком плюнути в обличчя херсонцям, всім ЗМІ, які працювали і працюють тут, офіцерам корпусу, СБУ (жалко, але значно менше).
11. Взагалі-то хотілось би побачити реакцію та отримати пояснення від Півдня, чи авторів 73 наказу, бо може все вже дозволено, а ми тут, в глухий провінції, просто проспали?».
«Є цілком етичні інструменти – як передати біль міста, яке вбивають»
Журналістка Олена Піменова вважає за необхідне підтримати херсонських журналістів:
«Я хочу підтримати своїх херсонських колег-журналістів. Доки одні хайпують на людському горі та збирають лайки та підписників, ви продовжуєте робити свою роботу. Професійно та з урахуванням усіх правил (насамперед, етичних). За що постійно отримуєте хейт та звинувачення, що все робите не так: то не розповідаєте про Херсон, то забагато розповідаєте.
Дякую вам, колеги, за вашу роботу! За те, що працюєте попри постійну загрозу російських обстрілів, хейт і постійний пошук фінансування. За те, що показуєте всьому світу реалії життя нашого південного міста та фіксуєте злочини армії рф».
Херсонець, волонтер, громадський діяч Ігор Цуркан запропонував провести навчання для представників громадського сектору та блогерів щодо нюансів висвітлення чутливих тем у соціальних мережах і медіа для журналістів, представників громадських організацій, волонтерів та активних комунікаторів. Але в коментарях херсонські медійники висловлюють думку, що ті, хто хайпує на війні, на такі тренінги не прийдуть. І це факт.
Фотожурналіст Олександр Андрющенко вважає:
«На мою думку, хто нехтував нормами етики, той і далі буде це робити. Ніякі роз’яснення тут не допоможуть. Мова йде не про малих дітей, які не знають, як правильно вчиняти, і яких можна навчити. Це дорослі люди, які знають, але, на жаль, НЕХТУЮТЬ. Тому тут, скоріш за все, питання юридичного впливу. Певен, що в більш цивілізованих країнах (на жаль, доводиться констатувати, що ми не дотягуємо) учасники сьогоднішнього трешу вже б “відгребли” по повній програмі».
Журналістка Марина Савченко написала:
«Трупи, кров показувати – це ж мода блогерів. Вони на навчання не прийдуть, а журналісти проходять такі тренінги постійно. Вночі розбудіть запитайте, із закритими очима скажу: мертвих людей не можна знімати. Та й для чого? Є цілком етичні інструменти як передати біль міста, яке вбивають. Не можна хайпувати на крові, це треба розуміти».
***
Редакція «Гривни» й надалі буде висвітлювати життя в Херсоні та області, розповідати світові про звірства росіян і дотримуватися відповідального ставлення до чутливого контенту та правил роботи медіа в прифронтовому місті. Бо ми поважаємо наших читачів.
Ілюстрацію до тексту створено за допомогою ШІ
Джерело – Гривна
