Херсонському підприємцю та депутату міської ради Іллі Карамалікову інкримінують співпрацю з російськими окупантами. Його справа — одна з найбільш резонансних у Херсоні, але водночас одна з найменш зрозумілих для суспільства.
Після майже чотирьох років перебування у СІЗО суд змінив Карамалікову запобіжний захід: депутата випустили під заставу. Це стало підставою для розмови не лише про перебіг його справи, а й про події першого місяця російської окупації Херсона, свідком і учасником яких він був.
– Впевнений, що ви готувалися до цього питання. Мабуть, думали, що воно буде в кінці. Та я задам його на початку. Колихаєв – це герой чи зрадник?
На мою думку, Колихаєв – це герой. Але це не той герой, який кидався під танк з гранатами. Його героїзм проявлявся в інший спосіб. Влада, і це треба визнати, покинула Херсон [на початку повномасштабного російського вторгнення], покинула місто, людей, [залишила] без коштів для існування, без запасів їжі, без запасів ліків.
– А що ця влада мала робити?
Зараз ми вже знаємо, що вона мала робити.
– Я не знаю.
І Зеленський, і Буданов казали в інтерв’ю, що вони знали про вторгнення за пів року [до нього], за місяць, за три дні… Якщо знали, то повинні були, на мій погляд, людей попередити. Тому що особисто я набрав кредитів на пів мільйона доларів.
– Так вас попередив Байден – президент наймогутнішої держави в світі.
Так, але…
– Я буквально вчора передивлявся це відео, де у нього спитали, чи нападе Путін, і він сказав: «Так».
Так, але я хотів би вірити нашій владі, а не владі інших країн. Я ж вважаю, що Україна – суб’єктна держава, що наш президент…
– Тобто, якщо б вас попередили за пів року, то ви б зібрали речі і поїхали?
Ні, я б не поїхав. І усе моє життя у місті підтверджує той факт, що я б не поїхав.
– Що мала зробити влада? Попередити за п’ять днів, що буде війна? Що далі?
Ті, хто вважав, що їм потрібно виїхати, могли б виїхати не аврально, не з однією валізою, а якось підготуватися, можливо, владнати свої справи. Тому що, я ще раз кажу, особисто я за півроку до війни зробив апгрейд, ремонт у всьому своєму бізнесі. Якби я знав про вторгнення… Я б не робив цього. Я б не брав кредити. Я б розрахував, що бізнес треба законсервувати. А так… Сталося як сталося.
– Добре, давайте так. Припустимо, ми не знали, що буде велика війна. Що мала робити влада? Кажуть, що влада втекла. Якщо б вся влада залишилася в місті, що б змінилося?
Ні, уся влада не повинна була залишатися в місті.
– А хто мав залишитися?
Силові структури, СБУ, можливо, армія. Якщо б були підірвані Антонівський міст та переправа на Каховській ГЕС, якщо б не були розміновані мінні поля, які особисто перевіряв за два місяці до війни Зеленський, то російська армія стала б на лівому березі Дніпра.
– Помітно, що ви просиділи чотири роки у СІЗО і не брали участь в цих суперечках про «як здали Херсон».
Можливо.
– Я не кажу, що це погано. Це, може, навпаки добре. В чому героїзм Колихаєва?
В тому, що він залишився. Я бачив розгубленість мешканців Херсона на початку окупації. Люди прямо казали – їх кинули. Людей чітко хвилювало питання, чи є в місті хоч хтось з української влади. Хоч хтось. Тому що вони розуміли, що їх кинули напризволяще. Люди питали: «Де мер?», «Де губернатор?». Хоча, те, що губернатор (голова Херсонської ОДА, – МОСТ) виїхав, я вважаю, правильно. Я навіть коментував це в перші дні війни. Я казав і писав у Фейсбуці: правильно, що губернатора нема.
Якщо б він був у місті і був захоплений, то це була б легітимна особа, яка мала б підписати якісь там документи про капітуляцію. Про капітуляцію Херсонської області, про входження в РФ (в Україні голови ОДА не мали і не мають таких повноважень як прийняття рішень і підписання документів про відокремлення територій та їх приєднання до іншої країни, – МОСТ), про створення якоїсь там республіки і так далі. Тому відсутність губернатора з перших днів війни – це правильний крок.
Але враховуючи те, як склалося, що місто було, якщо ви пам’ятаєте, цілий тиждень в оточенні. І саме в цей тиждень було питання, що робити. Люди були розгублені. Бо почалося мародерство, почались грабунки, напади на людей. Це я особисто бачив, моїх співробітників це стосувалося. То в цих умовах люди просто волали: «Де мер?».
– Мер залишився в місті. Що тоді відбувалося? Він почав розповідати, що треба проводити суботники, закуповувати обладнання для обробки газонів.
Колихаєв – не найкращий оратор, це по-перше. По-друге, він – не наймудріший мер. Ви ж пам’ятаєте його необережні слова, сказані за півроку до великої війни. Я тоді відкрито казав, що мера «покусав Медведчук». Мені не подобалися деякі люди, з якими мер взаємодіяв.
– Ви маєте на увазі заяви про те, що варто продавати воду у Крим?
Ну і це я коментував. Такі його заяви – не від великого розуму. Як бізнесмен, він молодець, він багато чого досяг, не буду коментувати яким чином, тому що я не знаю, там різне кажуть, але я не знаю. Я бачу тільки результат.
– Скоро вийде друком наш другий журнал, і там буде велика стаття, велике розслідування про те, що таке бізнес Колихаєва і як він заробив гроші, фактично паразитуючи на державі.
Можливо. Нічого не знаю.
– Так що героїчного зробив Колихаєв? Залишився в місті. Що далі?
Тільки те, що він залишився і був з прапором України, і казав: я на місці, Україна вас не покинула, все буде – Україна. Цього достатньо.
– А в цей час ФСБшники сиділи вже на його нарадах.
Я цього не знаю, тому що я на нарадах не був.
– Про це в інтерв’ю МОСТу розповідав Роман Головня.
Теж чув, казали про таке.
– Про це мені розповідали депутати міської ради, які тоді були в приймальні і в кабінеті Колихаєва.
Особисто я там не був, але зі слів моїх друзів-депутатів я знаю, що це було. Це правда.
– Так в чому тоді героїзм? У тому, що Україна – в серці, а в приймальні сидять ФСБшники? Деякі депутати навіть за руку з ними віталися: Андрій Ткаченко і Дмитро Піддубний, наприклад.
Всі віталися. А хто не вітався?
– Так що в цьому героїчного?
Героїчне у тому, щоб не приймати умови. Коли вам їх нав’язують, а ви відстоюєте…
– Ну якісь умови Колихаєв, скоріш за все, прийняв, бо просидів у своєму кабінеті з 1 березня до середини квітня 2022 року. Потім його вже ж вигнали.
Умови, якщо ви пам’ятаєте, він опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці, а потім – на сайті міської ради. І там чітко було вказано, що росіяни вимагали від херсонців.
– Це – від херсонців. А що вимагали від нього?
Не знаю. Що – безпосередньо від нього, не знаю, не можу казати. Але, ви знаєте, я з вами в даному випадку на одній сходинці стою по інформованості. Тому що я ж не був особисто присутній під час його (Колихаєва, – МОСТ) перемовин з росіянами. Тому я можу оцінити ситуацію виключно по тому, що я бачив…
– Анатолій Хоменко вам про це не розповідав?
Ні.
– Хоча він був присутній.
Там багато хто був присутній.
– Ні, на тих перемовинах були тільки Хоменко і Колихаєв, кажуть мої джерела.
Не знаю. Не знаю про це. Не можу підтвердити. Власне, росіяни розмовляли з усіма. І зі звичайними людьми, яких зупиняли на блокпостах для перевірки документів. І з тими, хто колись при Україні займав якісь посади.
– Це є в матеріалах вашої справи.
Розмовляли [росіяни] лагідно, без жодного натяку на насилля.
– Є навіть записи таких перемовин у матеріалах вашої справи. Зокрема, розмов росіянина із позивним Сабір – ймовірно ФСБшника. Там були розмови з різними людьми. З пенсіонерами МВС, з начальником ізолятора тимчасового тримання. І ніхто з них не зрадив, що цікаво. Усі, з ким він розмовляв, ніхто з них не зрадив.
А давайте тепер спитаємо себе. А що таке зрада у даному випадку?
– Перейшов на бік росіян. Пішов працювати на росіян.
Так. А хто перейшов? Колихаєв перейшов? Є задокументований факт? Ні. Судячи з того, що я бачив. Я не можу казати про усе-усе. Мені доступна лише деяка частина інформації. Але з того, що я бачив, Колихаєв не перейшов на бік ворога. І – найголовніше. Я вам розповім про два факти. Хоча… Якщо росіяни побачать це інтерв’ю, я, можливо, йому (Колихаєву, – МОСТ) нашкоджу. Хоча… Не знаю…
– Думаю, що він там вже усе розказав. Якщо справді він – у полоні.
Колихаєв знав, що я переховував диверсійну групу ГУР. Колихаєв про це знав. Тому що я, дурна голова, проговорився йому у перші дні війни, вважаючи його офіційною владою, українською. Я йому про це сказав. І до самого мого від’їзду з окупованої території, скажемо так, до 16 березня, коли ця диверсійна група ще сиділа у моєму закладі «Аміго», Колихаєв будучи, як ви кажете, чи героєм, чи зрадником, цю інформацію не злив росіянам.
І більше того. Він не злив її і до свого арешту. Якщо б він її злив, були б ще обшуки по деяким об’єктам, які не фігурують ані в кримінальній справі, ані десь іще. Тому я чітко і впевнено можу заявити: з тієї інформації, що відома мені, Колихаєв – не зрадник.
Можливо він, ще раз повторюю, не той герой, якого всі чекають. Але, по-перше, він не зрадник. По-друге, він зробив все що міг, аби в ненасильницький спосіб показати херсонцям, що українська влада у вигляді представників міського самоврядування перебуває в місті, підтримує містян, робить усе можливе, для підтримання їх морального духу, для забезпечення їх потреб: їжа, ліки і тому подібне. Тому він не зрадник.
– Люди, наближені до Колихаєва, називали зрадниками Херсона посадовців, які на початку повномасштабного російського вторгнення виїхали з міста. Про це йшлося у дописах та у коментарях у соцмережах. Сам Колихаєв цього не казав. Але люди з його близького оточення поширювали ці наративи про зрадників з його подачі чи з його відома?
Ну було таке.
– Як ви це сприймали тоді?
У депутатів був свій чат, якщо вам відомо про це.
– Відомо.
На початку повномасштабного російського вторгнення Колихаєв у тому чаті написав приблизно таке: «Хто зі мною? Хто залишається і підтримує? Хто поїде, я усіх зрозумію. Нікому претензії виставляти не буду. Але людей треба підтримувати». Ну я в своїй манері написав там достатньо гаряче повідомлення про те, що я залишаюся. В той момент в мене вже були ті хлопці з 80-ї ОДШБ (окремої десантно-штурмової бригади, – МОСТ), яких я переховував у себе вдома.
– Як вони вас знайшли?
Через Сергія Панасюка – керівника Херсонського обласного ТЦК та СП (очолював його з серпня 2023 року до листопада 2025-го, – МОСТ). Тоді він був заступником військового комісара. Вони (військові з 80-ї ОДШБ, – МОСТ) до нього спочатку звернулися. Бо я ж яке відношення маю до армії? Ті військові, до речі, давали свідчення в суді.
– А давайте до цього ще повернемось. Як для вас почалась війна?
Почну з того, що 23 листопада мав розмову з Сергієм Циганком, який на той час був заступником Херсонського міського голови з гуманітарних та правових питань. Ми зійшлися на тому, що війни не може бути, що це, скоріш за все, блеф. Тому що, в моєму розумінні, наскільки я знаю історію, не можна нападати на країну з 40-мільйонним населенням, яка вже в принципі вміє воювати. Навіть якщо та країна слабша у військовому плані. Не можна нападати, коли у тебе лише 170 тисяч бійців. Я вважав, що це – дурість. Називайте це як завгодно, але – не можна. Та 24-го ранку це сталося.
Я пізно прокидаюся. Специфіка мого бізнесу така, що більша частина роботи – вночі. Ви знаєте мій бізнес. Це – нічні клуби, магазини. Це те, що мені подобалось. Магазинами я займався мало. А нічними клубами – з великим задоволенням. Це – музика. Це – те, що мені близько до серця. Тому у мене – нічний спосіб життя.
І 24 лютого 2022 року я прокинувся об 11 годині. Увімкнув телевізор. І зрозумів, що війна почалася. У мене була заздалегідь зібрана тривожна валізка. Я зібрав її для психологічної самопідтримки, щоб віддати належне тому, що відбувалося. Але я не вірив, що буде війна. Та коли це сталося, кинувся збиратися… І зрозумів, що не можу. Тому що у мене – п’ятеро дітей. Плюс у мене, можна сказати, шостий був. Це – мій хресник, дитина з родини відомих херсонських підпільників Єрмоленків. Ми у них переховували бійців Херсонської тероборони. Коли у них почалися проблеми, я допомагав вивозити цього хлопця. Втім, це – довга історія. Ось таким був для мене початок.
– Тобто, на ранковому зібранні депутатів ви не були? Зранку 24 лютого 2022 року в міській раді зібралися депутати. Довго чекали Колихаєва. А він не хотів туди йти. І його Лугова (Галина Лугова – тодішня секретарка Херсонської міськради, – МОСТ), за її словами, змусила піти до депутатів. І він там нічого толком не міг сказати.
Я навіть не пам’ятаю цього.
– Добре. Як ви приїхали в міську раду? Коли це сталося?
Вперше після початку повномасштабної війни я був у міській раді 27 лютого. А 26-го увечері я повідомив у Фейсбуці про створення дружини, коли побачив, що йдуть грабунки, йде мародерство. І 27-го вранці я призначив на 9 годину зустріч дружини на площі перед міськрадою. Був там о 9 годині. Я не очікував, до речі, що буде стільки людей, що вони прийдуть раніше. І коли я прийшов на площу, було близько 500-600 людей. І Колихаєв зі Скибою були дуже здивовані. Тому що вони ще про це нічого не знали.
– Скиба – це начальник охорони Колихаєва, а ще – людина, яка збирала гроші з підприємців. Завідувала цими нелегальними грошима, корупційними грошима міської ради.
Я цього не можу підтвердити. Але щодо його ролі при міському голові виникали питання. Ця людина (Віктор Скиба, – МОСТ) не мала ніякої офіційної посади у міській владі.
Втім, десь за рік чи за пів року до війни стояло питання, що мене виключать по імперативному мандату з партії «Нам тут жити». Тому мені ця інформація про Скибу не була доступна, на жаль. Тому не можу підтвердити, що було, чого не було з того, про що ви кажете.
– Ну, це – зі слів підприємців, яких він «обілечував».
Я про це не знаю. Знаю, що якісь чутки такі були.
– Добре. Ви прийшли. Колихаєв з вікна побачив цей натовп, і що він вам сказав?
Він підтвердив: «Ти правильно зробив, хай так буде» і призначив [куратором дружини] Чорнозуба (Іллю Чорнозуба – тодішнього директора КП «Муніципальна варта», – МОСТ). Хоча, давайте я розповім усе по порядку.
Спочатку, як тільки ми цих людей зустріли, я їм розповів про ситуацію. Вони знали, на що йдуть, тому це було більш для проформи, щоб підтвердити ціль зустрічі. А в цей час в малому залі міської ради вже було засідання усіх силових структур, які залишилися в місті. Там був Микола Цап – заступник начальника обласного управління Нацполіції. Він тоді був ще при посаді, а через кілька днів його звільнили. Там були військовий комісар із заступниками, були керівники усіх охоронних фірм міста Херсона. Був Чорнозуб як директор комунального підприємства з охоронними та правозахисними функціями. Останнє – важливе питання, тому що потім це зіграє свою роль. Були ще деякі депутати, Хоменко, Колихаєв і так далі.
На цьому засіданні вирішувалось питання, що ми можемо зробити в оточенні, маючи тільки 30 добровольців-поліцейських та якусь кількість людей з охоронних структур і Херсонську тероборону. Але Херсонська тероборона була зайнята охороною критично важливих об’єктів. Їй точно було не до правопорядку в місті, не до мародерів і так далі.
Поки йшло засідання, я створив цю дружину. Засідання ще не закінчилося, а я вже зайшов в зал з десятьма представниками дружини, які визвалися керувати осередками на районах. І в цей же час, прямо на цьому засіданні, ця дружина була інтегрована в структуру правопорядку Херсонської міської ради під українським прапором. Був призначений керівник – Чорнозуб. Підпорядковувався Чорнозуб Анатолію Хоменку, тому що Хоменка було призначено на цьому засіданні куратором силового блоку.
Тут же, буквально через годину після цього зібрання, ми піднялися з Чорнозубом по вказівці Колихаєва в його кабінет, обговорили деталі: як ми будемо відрізнятися від тероборони, технічні питання. Після цього ми спустилися до Чорнозуба і почали виписувати посвідчення «Муніципальної варти» усім, хто записався у дружину. Друкували їх прямо там. Не зупиняючись, принтер працював.
– І тоді ж Колихаєв оголосив, що ви призначені керівником цієї дружини. Це – неофіційна структура, просто добровольче громадське формування без юридичного статусу, без нічого.
У студентські роки, коли я навчався у музичному училищі, ми ходили з міліцією, патрулювали місто, ловили правопорушників. І з тих часів у мене така асоціація виникла, і я на емоціях оголосив про створення дружини. Не варти, не ще чогось, а саме дружин. Ось так воно сталося.
– Як вам працювалося? Наскільки це було ефективно?
Ефективно. Це було дуже ефективно.
– Я знаю історію, коли одна група дружинників захоплювала іншу групу.
Було і таке. Захоплювали навіть поліцейських. Вони сиділи в авто. У них, як потім з’ясувалося, була задача: реагувати лише на тяжкі злочини. Тому що їх було мало в місті. Поліцейські сиділи у штатському одязі, в штатських авто і не реагували на якісь там дрібні злочини. Тому коли в машині довго сидять якісь хлопці і за чимось спостерігають…
– Так, у той час багато різного траплялося. Уся країна стирала мітки, шукала диверсантів і так далі.
Так. Ми брали у полон і поліцейських, та щойно дізнавалися, що це – наші, відпускали. А стосовно міток ви правильно зрозуміли. Було таке божевілля, коли мені до 400 разів протягом дня телефонували. Ми ж свої контакти публікували у відкритому доступі. І люди телефонували, казали, щось там світиться у кущах, вимагали терміново приїхати. Спочатку ми виїжджали, а потім…
– Це – не тільки Херсон. Вся країна жила в такій істерії. Це очевидно. Скоріше за все, росіяни це спеціально запускали.
І був навіть пост на цю тему. Я не знаю, як це коментувати. Якось мені вчергове написали про те, що «якісь люди ставлять мітки на даху». Я написав про це Колихаєву, і він на емоціях відповів: «Та скидайте їх!».
– Очевидно, що вся ця історія мала на початку якийсь навіть романтичний ореол. А 1 березня росіяни зайшли в Херсон. Що сталося з вашою дружиною?
Це не секрет. Перше, що я зробив, після того, як дізнався, що Херсонська тероборона була розстріляна, розпустив дружину. І я сказав, чому. Пояснив людям, що я не хочу, щоб з ними сталося те ж саме.
Тут багато факторів. Треба ще враховувати, що я – переконаний пацифіст. І коли ми ходили містом з рушницями, це було для скоріше психологічного ефекту. Я теж носив зброю, але кулі там були гумові. Нагадайте, ми з чого почали?
– Що ви розпустили дружину.
А, розпустив дружину. Щоб не сталося трагедії.
– 1 березня зайшли росіяни. Ви спостерігали це з дому, мабуть, як і всі, так?
Сидів, як миша, сидів. 1 березня навіть не виходив з дому. Тому що я не розумів, що робити. Чесно вам кажу, було дуже лячно. Але потім взяв себе в руки і вже 2 березня виїхав на велосипеді. Боявся їздити в машині, тому що не розумів, де вони розсередилися по місту, що вони роблять, як будуть реагувати на громадян. І тоді така поведінка була у всіх мешканців.
– Тим більш, були випадки розстрілу машин. На Перекопській розстріляли декілька автомобілів.
Так, так. Перші два або три дні люди взагалі не виходили з дому.
– У нас є відео, унікальне відео, на якому їде російська БМД-4 (бойова машина десанту-4, – МОСТ) з автоматниками, а поруч якийсь чоловік, просто з пакетиком йде з магазину. Втім, зрозуміло, не усі так поводили себе.
Ну і я ж – поморожений, я ж теж ідіот, взяв цей велосипед та поїхав по місту. Увімкнув камеру. До речі, це відео є у мене на Фейсбуці.
– Ви звідти багато відео видалили.
Не дуже багато. Я перед тим, як виїжджав з Херсона, видалив тільки деякі прямі ефіри, бо там були такі висловлювання про росіян, що за них мене могли навіть розстріляти на блокпосту.
– Ви по усьому місту їздили?
Ні. Зокрема, був в районі скверу біля драмтеатру. Пам’ятаю, їдучи нча велосипеді,навіть жартівливо коментував своє відео: мовляв, ось, бачите, тут – як у фільмі «Слуга Народу», я їду порожнім містом. Але в той час на вулицях дійсно не було майже нікого. Були лише такі от поморожені, як я. Ходили якимись другорядними вулицями. І я такими ж вулицями приїхав у міську раду.
2 березня, коли я туди приїхав на велосипеді, там вже були і Циганок, і Колихаєв. Колихаєв, до речі, там, по-моєму, навіть ночував вже кілька днів у своєму кабінеті. Ну, так він мені пояснив, що він навіть не їздив додому. І 2 березня туди прийшли росіяни.
– Ви їх бачили?
Бачив.
– Вони були у балаклавах?
Ні.
– Це був цей Альфа (росгвардієць Олександр Наумов, – МОСТ), так?
Я його знаю як Олександра. Але потім, коли був в кримінальній справі, його почали впізнавати, то СБУ представило його як Альфу.
Хоча, тут теж є такий момент, і ви це повинні розуміти, як працює СБУ, як збираються докази. У мене в справі є два свідки – херсонські поліцейські, яких залишили в місті для виконання диверсійно-розвідувальної роботи. Росіяни їх спіймали прямо біля Пестеля, там, де була захоплена база. Спіймали їх за шпіонаж. Тиждень їх утримували. Хлопці кажуть, що навіть не били. З ними дуже нормально поводилися. Одного відпустили першим, і дозволили йому приглянути за папугою, який жив вдома у другого.
Цих поліцейських допитували, хто такий Альфа, тому що у СБУ стоїть задача підтвердити, що я нібито спілкувався сам з росіянами. Хоча я цього не спростовую, але по процедурі так треба. Треба довести. І один свідок описує Альфу, як Олександра в балаклаві у військовій формі. Другий свідок описує цю ж саму особу, як Дмитра в штатському без балаклави. Ось так вони описують цю людину.
– Він міг бути один день в штатському без балаклави, а потім – у формі, один день – Олександром, на другий день – Дмитром. А ви контактували тільки з Альфою чи з Сабіром теж?
І з Сабіром теж.
– Можливо, це – одна і та ж людина?
Ні, це різні люди.
– Сабір – товстий.
Так. Він з’явився в спілкуваннях вже після обшуку в «Шаде», коли там росіяни зняли фільм про те, що знайшли базу Правого Сектора, нацистів, націоналістів українських…
– До цього ми ще повернемося. А 2 березня 2022 року прийшли росіяни до міської ради, приїхали вони на джипі, поставили його показово на парковці і без масок зайшли в приміщення. Що далі?
Зайшли дуже ввічливо. Зайшли в приймальню мера. Я якраз там тоді був, чекав Колихаєва. Там загалом було десь з десяток людей. Не пам’ятаю навіть, хто персонально. І зайшли в приймальню Колихаєва. Там Хоменко був. Сказали: «Ми – нова влада». Привіталися за руки. Ми сидимо, дивимося. Прикрили двері кабінету, але не до кінця. Там було щось чутно. Далі було те, про що я вже казав. Виставлялися умови…
– Вони прийшли, Колихаєв потім кудись з ними пішов. Вони не спілкувалися у кабінеті.
Не пам’ятаю.
– Він писав про це у Фейсбуці. І мені розповідали двоє людей, які були там, що кудись вони ходили. Мабуть, у малу залу.
Не пам’ятаю. Я чогось цього не пам’ятаю. Можливо, це й було. Я ж не сидів з ними там увесь день.
– Ви бачили, що вони спілкувалися? А в кабінеті був Колихаєв…
…І Хоменко.
– Так, так.
А куди вони ходили, я цього або не бачив, або не пам’ятаю. Або ж цього не було. Тому що у мене цієї інформації немає у голові. Я ось зараз намагаюся згадати той день. Але я не пам’ятаю…
– Добре. Пішли росіяни. Що далі? Як вам пояснив Колихаєв, що відбулося?
Та ніяк не пояснив. Що там було незрозуміло? Колихаєв сказав одне: ми чекаємо пояснень від української влади, що нам так робити. Але пояснень ніяких не було. Він при мені дзвонив неодноразово якимсь народним депутатам. Комусь там ще дзвонив. Він був дуже розгублений. Увесь цей час Колихаєв був дуже розгублений, щоб ви розуміли. І його вчинки були в цей час відповідними. Наприклад, він дав команду юрвідділу, щоб нам прописали наші дії, щоб нас не зарахували в колаборанти. Вийшов якийсь незрозумілий документ. Я його вивчав, нічого не зрозумів. Ви його бачили?
– Бачив. Цей документ був у депутатському чаті.
Що там можна було зрозуміти? Я для себе нічого не зрозумів. Для себе вирішив одне. Це було помилкове рішення. Тому що ми всі тоді жили надією, що ця вся ситуація – ненадовго. Ніхто не думав, що так надовго затягнеться цей конфлікт. Називайте, як хочете. Війна, конфлікт, все це неважливо. Для мене це дія, в якій вбивають людей з обох боків.
– Я вважаю, що це війна.
Війна. Для мене це війна. Як би її не називали.
– Добре. Колихаєв вийшов, нічого не розповів. Що ви робили далі?
Хто що вважав за потрібне. Ви знаєте, як в Біблії прописано: у той час не було царя в Ізраїлі, кожен робив те, що вважає справедливим. Я робив те, що мені вважається справедливим.
– Як ви отримали номер цього Альфи?
Його роздали одразу.
– Хто?
Хоменко роздав його депутатам.
– Як він це пояснив?
Пояснив, що росіяни вимагають, щоб ми залишили свої номери. Потім до нас вийшов той Олександр, який – начебто Альфа. І підтвердив, що так, дайте Анатолію Семеновичу номери свої і не міняйте їх ні в якому разі. Якщо поміняєте, то ми будемо розцінювати як спробу втекти. Нам сказали зателефонувати Альфі, щоб він таким чином отримав наші номери. Я зателефонував з номера, яким мало користувався. В іншому телефоні, залишеному вдома, у мене номер, який у мене вже 20 років. Я розумів, якщо його не дам, а він легко відстежується, то буде погано. А не треба було на цьому етапі.
– Тобто кожен не просто отримав номер телефона росіянина, а ще й мав зателефонувати йому. І це зробили всі, хто були. А хто, наприклад?
Не пам’ятаю.
– Циганок, наприклад?
Циганка я тоді просто не бачив. Був якийсь там Костик, який привіз рибу. Купа народу, людей, яких я навіть не пам’ятаю. Ви не розумієте, що там було.
– Я розумію, що там був трошки бардак.
Незрозуміло що коїлося. Якісь люди були, яких я взагалі раніше не бачив. Вони всі туди йшли зі своїми пропозиціями. Колихаєв кожному з них розповідав якусь історію. Він був розгублений. Він таким чином захищався. Він тягнув час. Не розумів, що робити. Чекав на відповідь.
– Відповідь він же отримав?
Я не знаю.
– Лагута покійний (Геннадій Лагута – голова Херсонської ОДА у 2022 році, – МОСТ) казав, що відповідь декілька разів Колихаєву надсилали, відповідали, що треба виїжджати. Це – єдина можливість для нього.
Лагута мені про це нічого не казав. У мене з Лагутою були хороші стосунки, хоча не можу сказати, що ми були друзями. Він же колись був заступником начальника Управління державної охорони, яке охороняло мої магазини. Я підписував з ним договори на надання таких послуг. Стосунки між нами були не товариські, але нормальні, звичайні, як і з багатьма у місті.
І у воєнні часи ми спілкувалися саме на цю тему. Мені він не казав про те, що Калихаєву щось таке (виїхати з Херсона, – МОСТ) радили.
– Він істерив?
Лагута?
– Так.
Лагута – специфічний чоловік. Ви ж знаєте.
– Я спілкувався з ним 5 березня. І він дуже істерив.
Я просто не хотів казати цього вголос.
– Я ж чому спитав. Мені було цікаво, він тоді з усіма так спілкувався чи тільки зі мною.
Була в нього така риса. Та давайте про загиблих – або, добре або нічого, крім правди.
– Я – радше не про нього, а про ситуацію. Це треба для розуміння контексту.
Чому усе так відбувалося? Я ж не маю зв’язку з Президентом. Я не можу казати чи дійсно він їм (Колихаєву і Лагуті, – МОСТ) нічого не говорив, не радив.
– Я не знаю, чи читали ви статтю «Української правди» про перший день війни. Там є посекундний розбір. І там йдеться про те, що 24 лютого на великій нараді не могли вийти на зв’язок з Херсоном. Данилов (Олексій Данилов – тодішній секретар РНБО, – МОСТ) кричав: «Де Херсон?! Де Херсон?!». І це було дуже символічно. Тому давайте поки облишимо Лагуту. 2 березня ви вийшли з міської ради, з того бардака, і що було далі?
Займався своїми справами.
– Якими?
Це дуже важливо. На той час у приміщенні мого клубу «Аміго» вже переховувалися бійці 80-ї ОДШБ, там була і зброя.
– Бійці відступали з Шилової Балки і дійшли до Херсона?
Так. Вони це описали у свідченнях, які давали у суді. Я маю подяку від командування 80-ї бригади
Наприкінці лютого військові притягнули в Херсон розбиті БТРи. Розмістили їх на меблевій фабриці на площі Перемоги. Зняли з тих машин зброю, щоб не дісталася росіянам. Мій близький товариш Ігор Котеньов (він зараз – у ЗСУ) перевіз ту зброю до себе. У нього у дворі ми закопали її і залили те місце бетоном, щоб не спрацювали металошукачі, з якими росіяни проводили обшуки. Після деокупації Херсона Ігор передав ту зброю, дуже багато зброї було, нашим військовим. Його навіть нагородили за це.
– Добре. Зброя, ГУРівці, вісімдесятка, що ще?
Була ще група з п’яти військових. Ми навіть не знаємо, як їх звати. Вони прийшли у будівлю гімназії №3 на Острові, де базувалася дружина. Прийшли дуже обережно, були дуже перелякані, бо незрозуміло, як їх зустрінуть, хто ми такі. Хто ж знає, хто серед нас? Та їм не було куди діватися, вони ризикнули, підійшли до нас, хлопці їх прийняли. Там був лейтенант з апаратом Єлізарова на руці. Почали їх переховувати по різним квартирам, по дачам і так далі.
Ще була одна група – Херсонська тероборона. Переховували ми хлопців з першого березня. Це – капелан Максим Бервінов, це Ігор Кравець, це начальник контртерористичної боротьби Херсонської тероборони, підполковник… Не пам’ятаю, як його звати. Ну і – ціла купа документів бригади Херсонської тероборони. Їх розмістили у моїх кумів – родини Ярмоленків. Вони ж допомагали нашим військовим повертатися до своїх.
– Давайте повернемося до контактів з росіянином, з Альфою – Олександром. У кримінальній справі йдеться, що ви йому зателефонували, і..?
Так. Тут потрібен контекст. Я ж не просто сидів вдома і вирішив зателефонувати Олександру, спитати про справи. Все сталося, коли 15 березня ми переправляли військових на підконтрольну Україні територію. Ох… Тоді було стільки подій! Кожен день був вартий окремої книги.
– У той день була майже детективна історія з перестрілкою. Розкажіть про неї.
Мені зателефонувала Ірина – співробітниця готелю Івана Бебка (херсонського підприємця, ексдепутата Херсонської міської ради від партії Ігоря Колихаєва “Нам тут жити”, – МОСТ), і попросила допомогти вивезти українських військових, які там переховувалися. Я зателефонував Івану, щоб пересвідчитися, що це – не підстава. Він нічого толком не відповів, казав щось малозрозуміле. І я вирішив діяти на власний розсуд. Попросив про допомогу Олега Коноваленка – мого товариша, одного із засновників «Дрофи» (херсонського виробника пива, – МОСТ). Він, до речі, теж переховував у себе вдома українських військових: трьох бійців 59-ї окремої механізованої бригади.
– Усі, хто переховував у себе українських військових, спілкувалися між собою?
Так. До речі, ми забирали поранених з лікарень, бо росіяни від початку окупації шукали бійців саме там. І тих трьох бійців теж забрали з лікарні. Їх треба було везти у Нафтогавань, звісно, в обхід російських блокпостів. Я домовився, що ми зробимо це з Максимом. Він був у складі дружини, потім брав участь у партизанському русі.
Повернемося до подій 15 березня. Я тоді про всяк випадок вчив свого 12-річного сина користуватися травматичним пістолетом. І разом з сином ми йшли на зустріч з Максимом. Підходимо до залізничного мосту, і я бачу трьох людей у військовій формі з автоматами. Вже вечір був, і я не роздивився, хто це. Подумав, може, тероборонівці. Вони переховувалися у різних місцях, час від часу їх змінюючи. Я гукнув цих трьох. У відповідь – автоматна черга. Ну я теж вистрелив з рушниці, яку мав з собою, син з пістолета вистрілив. На щастя, змогли втекти. А один з тих трьох впав у воду. Зараз згадую це і думаю: яким же дебілом тоді був.
А через деякий час телефонує мені Влад – очільник Острівської дружини, колишній поліцейський. До речі, мені суд заборонив з ним спілкуватися. Чомусь. Не знаю, чому. І Влад розповідає, що з води виловили російського військового, мокрого, брудного, контуженого. Я розумію, що це може бути той, хто звалився з моста. Та ніч була божевільна.
Потім, з’ясувалося, що він – з тих військових, які розбіглися з Чорнобаївки після чергового нашого удару по ній. Заблукав.
– А спіймали його десь на острові?
Прямо в плавнях, десь в районі Школи вищої спортивної майстерності. Він блукав дуже довго. І побачив групу озброєних людей. Думав, якщо вони в окупованому місці зі зброєю, то це – росіяни. А то були дружинники. Хлопці його роззброїли і відвезли у гімназію №3.
– Ви – про дружину, яку розпустили? Це мені не зрозуміло.
Коли я дружину розпустив, то в місті продовжувала працювати “Муніципальна варта” херсонська: людей 10-15. І коли я поставив перед Колихаєвим запитання, що робити з охороною правопорядку, Колихаєв на виконком виніс це питання. І рішенням виконкому штат “Муніципальної варти” за рахунок інших посад в міській раді, які вже не працювали, збільшили до 150 людей. Їх і набрали зі складу дружини.
– А як росіяни на це реагували?
Ніяк.
– Тобто? У місті поряд з окупаційною армією діє група із 150 чоловіків призовного віку. І окупанти ніяк на це не реагували?
Я можу вам сказати тільки словами Іллі Чорнозуба. Він чув розмову, коли росіяни з Хоменком і з Колихаєвим розмовляли на початку окупації, що робити з вартою. Вони казали, що для охорони громадського порядку можуть прислати сюди донецьких на самозабезпечення. Тобто, вони «будуть самі собі заробляти» – грабувати.
І чи то Хоменко, чи то Колихаєв… Здається, все ж Хоменко сказав, що ні-ні, ми візьмемо це на себе.
– Це була домовленість? Домовилися, що, окрім окупаційної армії, у місті перебуватиме група озброєних людей?
Можливо. Я про цю розмову дізнався вже у 2023 році, коли знайомився з матеріалами своєї справи.
– А це вас не цікавило тоді?
У мене є Колихаєв і Хоменко. Є рішення міськвиконкому.
– Все ж незрозуміло, на якій підставі одразу 150 людей оформили. У вас не виникало питань до Колихаєва і Хоменка?
А можна як єврей я відповім питанням на питання? А чому у мене не виникало питань щодо роботи українських банків під час окупації? Чому у мене не виникало питань щодо роботи під час окупації виправних колоній та Херсонського СІЗО? Так, вони були захоплені росіянами в перші дні війни. Але ще 4 місяці там працювали українські співробітники.
– Усі вони потім отримали підозри.
Ні, не всі.
– Майже всі.
Не всі. Я з деякими з них сидів. Також направляв запит у Міністерство юстиції і отримав відповідь, що українські співробітники легітимно працювали у колоніях та СІЗО на Херсонщині до 1 травня 2022 року. І тільки 1 квітня, через кілька місяців після початку війни, їм дали наказ йти на простій. Деякі з них, а можна сказати, що відсотків 90, написали заяви вже в російську пенітенціарну службу. А далі сталося те, що сталося.
Коли місто деокупували, зайшли туди СБУ, взяли всіх-всіх людей і сказали: хлопці, 50% будуть свідками, 50% – обвинуваченими. Хто перший добіжить у «табір свідків»…
– Та що ви кажете?
Кажу як є. Можете мені повірити, тому що джерело – це кримінальна справа проти тих, які не добігли першими, де свідками є люди, які точно так же працювали на росіян. У мене виникає багато запитань.
– У вас не виникало питання до Колихаєва, на підставі чого ми це будемо здійснювати, які гарантії безпеки для вас і для тих 150 людей?
Дивіться, ніхто вже не збирався воювати.
– Слухайте, це вже середина березня. Пройшло два тижні від початку окупації. Вже почали викрадати людей, робити обшуки. На той момент вже були викрадені відомі у Херсоні люди.
Були, але масові затримання почалися в квітні. А потім і…
– І у вас не виникло питання про гарантії безпеки?
Слухайте, я не знаю, як вам на це пояснити. Колихаєву орден дали (у березні 2022 року Херсонський міський голова Ігор Колихаєв нагороджений Орденом Мужності, – МОСТ). Ми робили все під проводом Колихаєва, йому за це орден дали. От які в мене повинні виникати питання? Чи легітимні його рішення?
– Тобто, всі, хто отримали орден, можуть вам наказувати, ви всім вірите?
Я вірю офіційній владі. Дружина ж не була якимось законспірованим підпіллям.
– Коли росіяни викрали Чорнозуба та деяких інших людей, виявилося, що підпілля було.
Дружина ж не вся була у підпіллі. Що таке дружина? Це – люди, які прийшли за оголошеннями. Вони не були знайомі один з одним. Дружина не була правоохоронним органом.
– Але все ж усе це виглядало дуже дивно. Мені розповідали про роботу дружини люди, які були у її складі. Усе виглядало максимально дивно. Можливо, тому СБУ вами і зацікавилось вже тоді?
Ні. Ми до цього дійдемо.
– І ще цікавить ось що. Наші правоохоронці або силовики виходили на вас і пропонували вам співпрацювати?
На мене – ні.
– Тобто, на всіх виходили. На мене – на людину, яка виїхала, виходили, а на вас ні.
Мені це теж цікаво, чому ні. Тому що я – не просто людина, яка сиділа, чекала, хоч і з депутатським статусом. Я був дуже активний у Фейсбуці. Був впевнений, що мене прослуховують. Та виявилося, що ні. Мене почали прослуховувати лише за три дні до мого виїзду на підконтрольну Україні територію. Я був впевнений на 300% що мене прослуховує СБУ. Але…
– Вас знали всі СБУшники міста. Чому не виходили на вас?
Я не знаю. Спитайте у них.
– Але можна зробити припущення, що вони вже розуміли, що ви ненадійна людина, скажу я так.
Щоб зробити таке припущення, потрібні якісь факти.
– Тут така ж історія, як з обшуками. Коли Херсон звільнили, я зустрівся зі знайомим працівником СБУ, і він спитав, чи проводили росіяни обшук у мене вдома. Кажу, що до мене навіть не приходили. «Це дуже підозріло», – відповів він. Я про це постійно думаю. Бо вже є свідчення Володимира Миколаєнка, що за мене росіяни питали. Є свідчення ще однієї людини, у якої за мене питали в перші дні окупації. Тому кажу, виходячи зі свого досвіду, що це підозріло: до всіх прийшли, до тебе – ні. Чому?
Пам’ятаєте, як люди хейтери писали незадовго до викрадення Колихаєва: «А чому його не заарештовують? Щось підозріло»? Врешті-решт, арештували, і людина досі у полоні.
Росіяни дуже довго, десь перші три місяці окупації Херсона, боролися лише з явними проукраїнськими активістами, з тими, по кому у них немає питань. Усіх інших вони намагалися схилити на свій бік. Особливо – колишніх та діючих посадовців, які не виїжджали з Херсона.
– Я трохи поясню для контексту, що в справі Іллі є аудіозаписи перемовин ФСБшника, який приїхав в Херсон і наводив контакти з усіма колишніми та діючими правоохоронцями. Списки цих людей передав Сабіру, про якого ми вже говорили, генерал Валерій Литвин – зрадник. Там навіть були люди дуже поважного віку. Навіть 75-річні. Там є дуже цікаві розмови Миколи Халупенка з фермерами. Про це, мабуть, колись і ми на МОСТі зробимо великий матеріал. Я просто для контексту це поясню. Є записи цих перемовин. Але ми не знаємо, чим вони закінчились, бо телефонами вони лише домовлялися про зустрічі. Далі була зустріч або біля будівлі Херсонської ОДА, або біля Парку Слави, або десь на набережній. Конкретики немає.
І я одразу поясню, чому ці перемовини в моїй справі опинилися. Тому що слухали Сабіра. Перемовини цих людей не мають ніякого відношення до моєї справи. Але, враховуючи, що СБУ слухала Сабіра і у нього було дуже багато розмов, у тому числі і зі мною з приводу розгрому клубу «Аміго».
– Звідки у вас його номер?
А він мені дав його у час обшуку в ресторані «Шаде». Там все ж просто насправді. Був в «Шаде» обшук, і моїх хлопців побили, коли у мене знайшли українські прапори, гранати, автомат.
– Ви зустрічалися з тодішнім начальником Херсонського міського управління Нацполіції Олександром Говоруном, який виявився зрадником. У вас не було питань, яким чином начальник міського управління поліції гуляє по місту? Мені скидали його фотки з заправок, з ринку, де він ходить просто.
Я спілкувався з ним як з представником українських правоохоронних органів. Телефонував йому, коли вбили Слободчикова (Павло Слободчиков – помічник Володимира Сальдо, застрелений 20 березня 2022 року у власному авто неподалік будинку Сальдо, – МОСТ). Власне, тоді я не знав, що це – Слободчиков, і не розумів, що власне відбувається. Думав, то кримінал якийсь. Повідомив Говоруну: «У нас на районі – вбивство. Що робити?». Телефонував, коли дружинники спіймали російського військового.
– Давайте до цього випадку повернемося. Я читав, що той військовий сидів у вас удома ледь не добу. Ви з ним не спілкувалися?
Не добу. Та яку добу?!
– Ну не добу – ніч.
Ніч. З 23 години до 4-ї. Його привезли у гімназію №3 і не знали, що з ним робити. Я телефонував Говоруну. Він сказав, що не може мені нічим допомогти у тій ситуації, яка тоді була у Херсоні. Порадив звертатися до міської влади. Телефонував ще одній людині – співробітнику ГУР, полковнику. Він не відповів. Я тоді подумав, що він мене зрадив, а через три роки дізнався, що саме у той день він загинув під Києвом.
– І ви зателефонували Колихаєву?
– Хоменку зателефонував. Він – перший заступник мера…
– А його син – теперішній окупаційний очільник Олешок. До речі, Хоменко-старший помер у березні 2022 року від серцевого нападу.
– Так, 16 березня. Я різне чув. Навіть кажуть, що його отруїли. По факту це серцевий напад.
– Чому – Хоменко?
– Коли Хоменко став першим заступником (у січні 2022 року, – МОСТ), він повідомив депутатам, що тепер усі питання – через нього, тому що мер – дуже завантажений роботою.
– Це була історія, коли ми написали статтю про те, що Колихаєв втомився і хоче відпочити. Він обрав свого першого заступника, який мав робити всю роботу, навіть перестав розписувати пошту, тобто, робити те, що – свята святих для чиновника. Колихаєв відтоді не знав нічого, що відбувається у місті. Так тривало більше двох місяців.
Це – перша причина. Друга – у тому, що саме Хоменко був призначений 27 лютого куратором по силовим структурам.
– І саме він потім спілкувався з росіянами.
Зараз ми до цього дійдемо. Третя причина, ми це вже обговорювали, з Колихаєвиму мене був втрачений контакт. У нас вже найшла коса на камінь, і я чітко розумів, якщо б не війна, він би мене по імперативному мандату вже з партії вигнав. Ось – причини, чому – Хоменко, а не Колихаєв. І Хоменко…
– Ви знали, що він спілкуєтеся з росіянами?
Вони всі спілкувалися з росіянами, перебуваючи у міській раді. Але я звертався до нього не як до особи, яка спілкується з росіянами, а як до заступника українського мера. Я питав, що робити. Розповів, що тижнем раніше росіяни затримали двох наших хлопців – Олега Коротких і Женю Бабічука, які назбирали на околицях міста багато зброї, яка залишилася після боїв, та сховали у себе на СТО. До речі, ми тоді навіть планували удар по росіянам з тилу, коли наші будуть відбивати місто. Ідіоти ми були. Іншого слова і не підібрати.
Олега і Женю росіяни схопили на блокпосту, бо у когось з них знайшли у телефоні фото тієї зброї. Вони довго просиділи «на підвалі», їх били. Одного з них відпустили через чотири місяці, іншого – через п’ять.
До речі, коли росіянина привезли у гімназію №3, хлопці хотіли його вбити, бо боялися, що окупанти можуть сприйняти захоплення їх солдата як ворожість з відповідними наслідками для тих, хто захопив. Та як би вони це зробили при тому, що свідками були б десь 40 людей, які тоді перебували у будівлі гімназії, бачили це або знали про це? І я розумів, що вбивати точно не можна. По різних причинах. І по моїм релігійним переконанням, по людським переконанням, по знанням Женевських конвенцій. Я можу вам мільйон причин привести, чому не можна вбивати полонених.
– Що ви вирішуєте? Зателефонували Хоменку, що він сказав?
Те ж саме ми з ним обговорювали. Після розмови Хоменко каже: «Дай мені паузу». Хвилини через три-чотири телефонує і каже: його (росіянина, – МОСТ) треба віддавати, тому що ми не можемо його утримати. Згадав про Женевську конвенцію. Говорить, телефонуй Олександру (росгвардійцю Альфі, – МОСТ), який тоді диктував свій номер, і віддавай. А я розповів про полонених хлопців. І Хоменко каже, ну давай ми спробуємо за цього військового випросити, щоб нам відпустили наших хлопців заарештованих.
Домовилися про час і місце зустрічі. І я чекаю дзвінка Хоменка. Ну а потім у мене виникла «геніальна» думка. Тобто, дебільна. Не віддавати полоненого, а дещо зробити. Ну тому що Хоменко не телефонує щодо моїх хлопців. А я дуже хочу, щоб їх випустили. І я вирішую розіграти виставу перед росіянами: буцімто полонений втік. А він – високий такий, міцної статури. Ну – і я. Я ж зараз схуднув. А тоді важив 110 кілограм, тобто, мав зайву вагу і задишку. І я Хоменку телефоную, розповідаю про задум. Він каже: «Я це не схвалюю. Хочеш робити, роби на свій страх і ризик». І я тоді Валерію Кулешову (херсонському проросійському активісту та блогеру, вбитому 20 квітня 2022 року, – МОСТ) зателефонував.
– Чому – Кулешову?
А більше не було до кого. Кулешов тоді був одним із небагатьох, хто в цій історії не засвітився. Тому що він не був членом дружини. Це було важливо, щоб була людина, яка…
– Але це був соратник Стремоусова (Кирило Стремоусов – херсонський проросійський активіст, який у жовтні 2023 року посмертно отримав довічний термін увʼязнення за державну зраду та колабораційну діяльність, – МОСТ) – людини, яка на той момент вже називала себе членом окупаційної адміністрації. І ви зателефонували найближчому соратнику Стремоусова. У мене це в голові не вкладається.
Це точно так само не вкладається в голові, як ситуація з ексочільником кримського СБУ (Олега Кулініча, якому інкримінують державну зраду, – МОСТ), якого всі вважали вважали героєм.
– Кулініча не вважали героєм.
Я хочу сказати, що є багато людей, яких вважали героями чи майже героями, а потім…
– Так, але набрати Кулешова… Усі ж розуміли, що він – проросійський.
Неправда. Я хочу категорично заперечити.
– Це ж потім підтвердилося. Кулешова 20 квітня 2022 року ліквідували підпільники. А згодом Стремоусов та росіяни почали говорити про нього, що «погиб во имя России».
Після того, як його вбили, з нього зробили ідеологічну жертву. Так само, як з мене хотіли зробити СБУшники херсонські…
– Тобто Валера Кулешов, який тривалий час, точно – останні роки три-чотири, працював разом з російським агентом Стремоусовим… Ви знали ж до війни, до повномасштабки, що Стремоусов – російський агент?
Що саме російський агент я не знав.
– Ви ж казали, що МОСТ читали. Ми неодноразово писали про це, називали речі своїми іменами.
Я останнім часом багато побачив, що таке звинувачення і як вони підтверджуються, якими способами…
– По Стремоусову ж підтвердилося. По вашим друзям – подружжю Шелестенків (проросійські пропагандисти Геннадій та Олена Шелестенки, заочно засуджені до відповідно 10 і 12 років позбавлення волі – МОСТ) – теж підтвердилося.
Давайте так, що я бачив по Кулешову? Я з ним зустрічаюсь. З Кулешовим. Через два дні після цих подій. Зустрічаюсь з Кулешовим. Він приїжджає ще з одним депутатом Херсонської міської ради. Це – депутат від ОПЗЖ, який зараз живе за кордоном. Ми спілкуємось про цю ситуацію. Там ще була ще ціла низка подій, та поки що «перескочимо» через них, щоб розуміти, хто такий Кулешов.
І Кулешов каже мені, що він є агентом СБУ. Що він спілкується із співробітником служби Олексієм Харьковим. Можете перевірити, чи є там такий співробітник. Я, до речі, не знаю.
– І я не знаю.
Я зараз передаю слова Кулешова. А чому відбулася ця бесіда? Тому що після смерті Хоменка у мене почалася паніка. Я не знав, що робити. Тому що Колихаєв сам був розгублений. Та й, враховуючи наші непрості стосунки, я розумів, що спілкування між нами не буде.
І я у Кулешова попросив про зустріч з СБУшниками. І він мені сказав про Олексія Харькова.
– Але не звів з ним.
Не звів, але й не здав. Що прикольно, якщо він російський агент. Росіяни через ту ситуацію не мали до мене претензій. Після цього Кулешов з’являється у колихаївському офісі…
– Не після цього. Він з’явився там набагато раніше. Скажу для контексту. В перші дні вторгнення, ще до заходу росіян в Херсон, Валерій Кулешов і його команда, в якій, до речі, Стремоусова, здається, тоді вже не було, але там було помірковане крило стремоусівців, зокрема, Павло Ткаченко, колишній працівник СБУ, і ще ряд осіб, заїжджають в колишній офіс партії Колохаєва «Нам тут жити» і відкривають там гуманітарний штаб. Це була дуже дивна історія. Є покази свідків про те, що Павло Ткаченко пропонував людям за гроші чи за інші штуки отримати «індульгенцію» від росіян, що ту чи іншу людину не будуть чіпати. За це Ткаченка затримала в Івано-Франківську СБУ, а потім відпустив суд. Це – ще одна загадкова історія цієї війни. Одна з мільйонів, але дуже цікава. І ви зустрічаєтесь в цьому офісі?
Ні, не в офісі. З Кулешовим я зустрічався не в офісі. Він під’їхав до мене додому.
Але я все ж хотів би відповісти про Кулешова. А ви особисто знайомі з Стремоусовим?
– Ні.
Жодного разу не зустрічалися в місті?
– Зустрічалися. Навіть є відео нашої невеличкої бійки.
І я зустрічався. І ще мільйон осіб зустрічалися. Тільки для мене Стремоусов – людина, про яку я знав зі слів мого товариша, яка об’їхала на своєму мотоциклі увесь світ. І тільки потім з’ясувалося, що він має якесь відношення до агентства Таврія Ньюс. Потім він у мене пропав з орбіти. І я його побачив вже востаннє, коли став депутатом. Коли він приходив на сесії міськради. Все. Можна казати, що я його знав особисто?
– Ви знаєте, що Кулешов і Стремоусов літали у Китай на якийсь «з’їзд блогерів»? Ви можете це уявити? У 2020 році людина летить в Китай на «з’їзд блогерів». Ну, очевидно, що вони їздили туди зустрічатися з російськими кураторами.
Можливо.
– Стремоусов возив Кулешова знайомитися з кураторами. Ну, це очевидно.
Поставимо крапку.
– Три крапки.
Три крапки. Кулешов – людина, яка, можливо, хотіла сидіти на двох стільцях. Він не заробляв багато грошей. І як багато людей з невеликою соціальною відповідальністю, шукав де заробити у будь-який спосіб. Але…
Я потім і собі ставив питання. І почав моніторити інтернет. І тільки від Антона Геращенка, колишнього радника міністра внутрішніх справ, прозвучала інформація, нічим не підтверджена, що Кулешов нібито планував піти працювати на росіян, навіть очолити на Херсонщині силовий блок. Це – єдина така інформація. А потім сталася ще одна подія. Моєю справою зацікавилася «Медійна ініціатива з прав людини». Це Ольга Решетілова, яка зараз – Уповноважена Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей. І вони провели дуже ретельне розслідування. Вони вивчили все, що можливо тільки. І по Кулешову зробили такий висновок: жодного разу він ніде не заявив про свої російські уподобання чи наміри і так далі.
– Добре. Ну ця поїздка в Китай для вас не здається підозрілою? Два безробітних без якоїсь фінансової можливості купують квитки, летять в Китай на «з’їзд».
Та я і не знав, що вони були в Китаї. Від вас перший раз це чую. Але мені це настільки не важливо…
– А зараз же важливо?
Зараз, можливо, так. Для повноти картини скажемо так.
– Я не вірю, що у 2020-2021 роках ви не бачили, що це – не просто два заробітчанина, а нормальна така проросійська агентура.
По моїй інформації вони розсварилися.
– Це була одна з легенд.
Мені, ще раз вам кажу, в тій ситуації мені була потрібна будь-яка людина, якій я міг хоча б настільки довіряти, щоб відвести питання від членів дружини, тому що у дружинників не можна було залишати цього полоненого.
– А, може, ви розповідаєте це, тому що усе спирається на двох ключових свідків, які вже ніколи не нічого розкажуть? Я – про Хоменка і Кулешова.
Неправда. Справа у тому, що тоді я ніколи не був один. За той період, за півтора місяці, я жодної хвилини, мабуть, не був один. Жодної хвилини.
– Хіба що 2 березня, коли на велосипеді їздили.
Ну так. Хіба що. Та не у ту ніч, про яку я вам розповідаю. Свідками подій, про які ми зараз розмовляємо, окрім мене, Кулешова, Хоменка та Колихаєва, були ще багато людей. І вони надали свої свідчення у суді.
– Добре, давайте так. Свідки є. Ви зателефонували Кулешову, той приїхав. Що було далі?
Якщо коротко, план був дуже простий. Я запропонував Кулешову: забирай того військового, а завтра я росіянам скажу, що він втік. Якщо повірять, що така ситуація, то обійшлося. Якщо вони почнуть мене «трясти», я не витримаю… Я не збирався, як Зоя Космодем’янська на кострі… на шибениці помирати, як Жанна д’Арк. Я розумів, що якщо тільки росіяни почнуть допитуватися, то вже не зупиняться. Тому я б одразу сказав: вибачте, вирішив погеройствувати, ваш хлопець – у Валери, все нормально, все добре.
– Добре, якщо б усе у вас вдалося, що Валера мав зробити?
Не знаю. Там би ми дивилися. Не було планів, чесно, не було планів.
– Добре. Кулешов забрав його, і куди він його повіз?
До себе, мабуть. Я не знаю куди. Я навіть більше скажу, і ви можете потім почитати свідчення наших дружинників. Ми спеціально про таке один одного не питали. На випадок, якщо росіяни когось захоплять…
– Добре, Валера його увіз.
Далі я сиджу дві години, жду ще дзвінка Хоменка, він так і не каже по нашим хлопцям, по обміну, я розумію, що обміну не буде. І йду, як було домовлено, з росіянами на зустріч. І розповідаю цю сльозливу історію, розказую, що я його привіз додому, хотів в сараї закрити, а він мене – ногою у живіт і тікати. Один з росіян мене теж несильно вдарив у живіт, другий зупинив його і каже: «Ти розумієш, що з тобою буде, якщо ти п**диш? Ти розумієш, що з тобою буде?». Я кажу що, розумію. Ну, а що я можу зробити? Так і було. Вони сказали: «Усе. До побачення».
Це було о шостій ранку. А о восьмій по всіх наших об’єктах, про які росіяни знали, починаються обшуки. Вдома у мене – теж, але – якось формально, без фанатизму. А в «Шаде» – по-жорсткому. Там знайшли у тих хлопців, наших дружинників, і коктейлі Молотова, і українські прапори, з якими вони на мітинги ходили. Росіяни усе це показували у своїх медіа. Гранати, автомати були.
Я розумію, що у нас не може бути там нічого. Ну не може бути, тому що, все, що в Шаде привозилось, там збиралося, воно одразу вивозилося.
До речі. Ми говорили про Кулешова, чи він агент, і згадали про Геннадія Шелестенка. Я не знаю, коли він став зрадником, тому що в день розстрілу Херсонської тероборони Шелестенко збирав зброю, яка там залишилася, і у себе закопав. Розповів мені про це, будучи дружинником. Розумієте?
– Але ж він завжди був проросійським.
І при цьому він мене не здав, не розповів окупантам, що Кармаліков знав про зброю. Мене Шелестенко не здав. І як до цього ставитися?
– Але буквально через два тижні після початку окупації він вже розповідав про «героізм совєтского солдата» і про «русскіє – братья».
Можливо. Ну, я вам кажу про мої взаємовідносини з тими людьми. Шелестенко особисто збирав зброю з місця розстрілу у Бузковому парку. Він знайшов у одного з загиблих список його підрозділу. Передав мені, а я передав його слідчій Юлії Скибі. Тому що саме вони вели розслідування.
– Вона – дружина начальника охорони Колихаєва.
Я саме тому і знаю її.
– І була тоді заступницею начальника слідчого управління облуправління Нацполіції.
І я їй передаю цей список. Шелестенко про це знає. Більш того, Шелестенко навіть, наскільки я розумію (я не знаю точно, але я так думаю), знав, що і Скиба – ще в Херсоні. Тому що Юлія Скиба, якщо вам відомо, допитувала мене як свідка 1 квітня 2022 року. Уже після всіх цих подій вона зі мною зустрічається і допитує мене – офіційна особа, слідчий, яка працює проти Росії, допитує мене в справі проти колаборантів. І я даю свідчення.
Я не здаю Скибу. Шелестенко не здає Скибу. Він знав, що саме їй я передав списки. Я кажу, ці списки, які ми знайшли, це наші, треба дати нашим, щоб вони знали, кого там вбили. Тому що це єдина інформація, з якої можна зрозуміти, кого ж розстріляли в парку.
– Повернемося до росіянина, який перебував у Кулешова. Що далі було?
Ну дали – все. Дали – все. Все закінчується. Потім через кілька днів, ну після обшуку в «Шаде», відбуваються такі випадки. Через два чи три дні я зустрічаюся з Кулешовим і з Мкртчаном (Тігран Мкртчан – депутат Херсонської міськради від ОПЗЖ, – МОСТ). Я нагадав про обіцянку організувати зустріч із співробітником СБУ. Він обіцяв, що з Харьковим мене зведе, але нічого не відбулося.
– Ви питали про росіянина?
Спитав. Він сказав: «Воно тобі не треба». Якщо чесно, мене влаштовував цей варіант. Що, слава Богу, тепер це не моя задача. Тому що на той час найголовніше, що треба було вирішити, ми вирішили. Були у безпеці хлопці, які того росіянина взяли.
Щоб ви розуміли, один з тих, хто його спіймав, він виступав свідком в суді. Скворцов – його прізвище. Мені, до речі, теж заборонили з ним спілкуватися.
Скворцов сказав в суді, що незалежно від того, як складеться доля цього полоненого, незалежно, ми були втягнуті у дуже небезпечну історію. Ми ж по суті засвітилися перед росіянами, підтвердили, що мали зброю. Росіяни ж не давали дозволу на зброю. Це ми зі зброєю ходили за власною ініціативою. Росіяни погодили лише патрулювання біля під’їздів та у дворах.
– Добре. З Кулешовим розібралися. Росіяни більше не питали у вас нічого про цю історію?
У мене – ні. Можливо, вони продовжували шукати того військового. Бо 24 березня в «Аміго» вночі увірвалися росіяни. І там порозбивали все. І єдине їх запитання до охорони… Там був охоронець, до речі, неповнолітній, 17 років йому тоді було. Він теж виступав у суді, до речі. Його питали: «Де солдат? Що ти знаєш про солдата? Де солдат?» Ну, він взагалі не в темі, але що прикольно, цей хлопець знав про українських солдат, тому що сам носив їм їжу за моїм дорученням.
Він отримав від росіян стусанів, ну, достатньо багато, серйозно, він плакав, ридав. Росіяни ж побачили у нього в телефоні його фото з українським прапором. Жорстко йому дісталося.
І, до речі, саме в цей момент був мій дзвінок Сабіру. Про обшук в «Аміго» я дізнався з Фейсбуку, люди мені почали дзвонити. І я вже бачу цю ситуацію по камерах, захожу в камери, бачу цих російських солдат, і вони навіть не встигли розбити камери, тільки шукали цей реєстратор.
Я телефоную Сабіру і кажу: «Навіщо ви б’єте хлопців? Це ж молодий парень». І – все. Він відповів, що дізнається, що там. Така коротка бесіда. Прокурори вважають, що це – співпраця з росіянами.
Наступного день я, ідіот, знімаю все, що там відбувалося. І відправляю в «Марафон єдиних новин». Зі своїм голосом. І «Марафон єдиних новин» транслює на всю країну, що нам несе руський мір. Так називався мій сюжет: «Що нам несе руський мір». І вони це все транслюють, і я розумію, що – все. Що це – остання крапля, і що треба тікати. І починаю шукати шляхи для виїзду.
Почав розмовляти з перевізниками. Але там не зрослося. Шукав, хто б вивіз мою сім’ю без мене. Але дружина заявила, що без мене жодного кроку не зробить.
Ми їдемо. І 14 квітня колоною виїжджаємо на Миколаїв, де мене в Баштанці… Ну далі ви не знаєте.
– Приїхали на блокпост, і…
Я їхав з ізраїльським паспортом. Боявся, що я є у росіян в якихось списках. На блокпосту (вже третьому чи четвертому з тих, що ми проїжджали на підконтрольній Україні території) у Баштанці підходить спочатку Ігор Лемещинський, як потім з’ясувалося, співробітник СБУ. Просить документи, я даю йому документи ізраїльські. Він: «Оп-па! Ізраїльські документи!». А я кажу: «Ви хто? Представтеся». Він знімає балаклаву, каже: «Я – Ігор Лемещинський».
І він комусь телефонує, починає когось вичитувати: чому його не попередили, що Карамаліков проїхав. Вони мене чекали, тому що вони мене вже прослуховували три дні, а я перед виїздом зателефонував Циганку і запропонував йому вивезти його родину. Сказав, що я в Болгарію відправлю своїх, можу твоїх теж до кордону довезти і повернутися назад. Я планував повернутися. І вони цю розмову записують і розуміють, яка дата виїзду, тому що я її назвав. І вони мене вже чекали, на цьому блокпосту.
Потім підходять ще двоє осіб, почали обшукувати машини: мою, потім – дружини. Шукали айфон. У мене айфона ніколи не було. Але чому вони саме айфон шукали? Скажу одразу, що достатньо лагідно шукали, без насильства. Задовольнилися тими телефонами, що я надав. Я дав одразу і ізраїльський паспорт, і український. Чую: «Пакуйте його».
І вони мене ведуть в машину. Дружина кричить: «Куди ви?!» Вони кричать, що через дві години мене повернуть. Хоча я вже розумію, що ніхто нікого не поверне. Хоча б тому, що неможливо за дві години допитати людину, там година – дорога туди-назад.
Я думав, що мене відпустять. Я не бачив за собою ніякого злочину, щоб мене заарештовували. В інтернеті мене звинувачували у зраді, та й не тільки мене, а й інших людей. Звинувачували безпідставно, щось надумували: «Зрадник, і – все». Спочатку мене це смішило, потім я зрозумів, що це – якась спланована кампанія.
– Тобто, виїжджаючи, ви розуміли, що у вас можуть…
Звісно, звісно. Я чітко розумів. Вони мені почали казати, що я – зрадник. Я кажу: «Хто зрадник? Я зараз приїду в Одесу, розберемося, хто зрадник». А вони думали, що жартую. А я їду, впевнений, що у мене все нормально. В чому моя провина? З того, про що я розповів, я не бачу за собою ніякої зради, окрім рятування людей. Як цивільних, так і військових. І виконання Женевської конвенції по відношенню до полоненого, якщо там стоїть таке питання.
– Вас затримали і повезли. Куди?
У Кривий Ріг. До речі, мене затримали 14 квітня, а не 20-го, як стверджують в СБУ.
У матеріалах справи є повістка, яку мені нібито вручили 16 квітня. Виписана Олександром Прокопішиним, це начальник Леміщинського. По їх версії, 16 квітня вони десь мене знайшли незрозуміло де, хоча мій телефон з 14-го вже не на зв’язку. Ну, це ж офіційні дані оператора.
– Де ви були з 14-го по 20 квітня?
По їх версії, незрозуміло де.
– Ні, по вашій версії.
Я був в підвалі у місті Кривий Ріг. Але я не знаю, на жаль, що це за приміщення. Впізнати я його можу. На голові був мішок з моєї футболки зроблений, з клейкою стрічкою. І цілий тиждень мене тримали у холоді. Мене там і катували, і кололи, і били, і змусили записати відео про те, що я вибачаюсь перед херсонцями, що не вбив військовополоненого.
– Як так сталося, що вас випустили? Спочатку з вас зняли частину обвинувачень.
Так.
– Це були обвинувачення, нагадайте мені, у чому? У тому, що ви агітували за Росію, так?
У тому, що агітував за росіян, розміщував їх в «Шаде», в «Аміго», годував.
– А вони жили, до речі, в «Аміго» чи в «Шаде» після того, як ви виїхали?
Та вони там були два рази. Ні, звісно. Звісно, ні. А обвинувачення були такі.
Я начебто розміщував, розважав, годував росіян. Забезпечував їх ліками, їжею, телефонними картками. Ремонтував їх техніку, що для мене особливо дивно. Закликав мешканців Херсона до «руського миру». Робив сюжети про «руський мир», про те, який він хороший. Депутатів, усіх рівнів закликав до співпраці з росіянами.
– У суді дослідили всі докази?
В кримінальній справі є, умовно кажучи, два моменти. Перший: російський солдат, про якого ми вже багато говорили. Другий: чому росіяни мене не затримували.
– Так, і це – дуже дивна історія. Вона дуже дивна в тій частині, що росіяни спокійно сприйняли новину про втечу їх військового.
Зробили вигляд. Вони пішли на це, щоб розробити мене. Я потім вже зрозумів.
– Людей і не за такі речі забирали «на підвал», судячи з того, що я вже зараз знаю. А вас відпустили.
І я, лошара, теж так подумав спочатку, що пощастило.
– Але вам все одно дали виїхати. І росіяни місяць шукали-шукали свого військового, не знайшли і начебто все нормально.
Я вам поясню, чому. Я дуже довго думав над цим питанням. Дуже довго. У мене є таке припущення, що, можливо, Кулешов віддав того військового росіянам. Інакше б не пройшло все так гладко. І саме тому Кулешова потім звинуватили, що він співпрацює з росіянами.
– Тобто агент СБУ, як Кулешов назвав себе у розмові з вами, віддав росіянам того військового?
Я не знаю. Це моє припущення. Це тому що по-іншому я не можу пояснити.
– Нещодавно ви подали декларацію. Задекларували 100 тисяч доларів поворотної фінансової допомоги від Геннадія Гіріна. Що це за гроші? І чому ви їх не вказали в декларації у 2020 році? Бо нібито у 2019-му вам дали ці гроші.
У банку це називається кредитна лінія. Спочатку ти оформляєш самі документи, а гроші береш, коли потрібно буде.
– Тобто, то ви у 2019 році домовились, а у 2020-му взяли?
Так. Спочатку домовилися просто. Оформлювали документи.
– Це якісь бізнесові гроші?
Так, бізнесові. Я, чесно кажучи, взагалі не розумію інтерес до них на фоні мільйонів, вкрадених з бюджету…
– Ні, ні. Мені цікаво. Якось вони дивно з’явилися, розумієте?
Нічого дивного. Вони пішли на ремонт «Шаде», «Аміго».
– Ви їх брали під відсоток?
Ну, це наші особисті, єврейські домовленості.
– Ви знаєте історію родини Гіріних (у січні 2025 року херсонських бізнесменів Владлена та Геннадія Гіріних, а також членів їх родин затримала кіпрська поліція, – МОСТ), так?
Так. Слухав, вже перебуваючи в тюрмі. Там вже був офіційний зв’язок, а був неофіційний. Я ж, до речі, і вашу програму дивився теж, перебуваючи в тюрмі по неофіційному телефону. Навіть коментар написав на Ютубі.
– Я бачив.
Я за це потім в карцері сидів 10 днів за інтерес до вашої програми і той телефон у мене відібрали.
– До речі, чим тюрма в 90-х відрізняється від тюрми зараз? Ви ж сиділи у 90-х.
За великим рахунком, нічим. Навіть меню те ж саме. Все те ж саме, та ж каша на комбіжирі. Хіба що менше людей «пакують» в одну камеру, тому що тюрма сучасна, українська, вона вже відповідає міжнародним нормам. Прибрали деякі нари.
Якщо у 90-х у чотиримісній камері сиділи 11 людей, не було де навіть ступити. А зараз там, де раніше було чотири місця, тепер вже два чи три максимум. А все інше – те ж саме.
– Досвід 90-х знадобився чи ні?
Ні. В 90-х я сидів з кримінальними злочинцями, тому що у мене була стаття… Її назвали тоді «банківські махінації». А зараз сидів з «політичними». Нас так і називали – політичні. Їх ще називають «колобки», колаборанти. Колаборантів тримали окремо, бо зеки не поважають цю статтю. Ну, типу, батьківщину зрадив. Те, що вони батьківщину та людей обкрадають, це нормально. А те, що хтось зрадив батьківщину, це погано. Ну, я, до речі, не збираюся тут сперечатися.
– Повернення до сталінських часів? Ставлення як до «ворогів народу»?
Так, це є, це є. І я вам скажу, що нас завжди окремо водили там, тримали в окремих камерах. Щоб тільки не перетиналися. Ну, коли перетиналися, доводилося кулаками доводити своє право на… Не завжди, правда, перемагав, бувало різне. Просто ми були першими. Я заїхав майже на початку війни. Було дуже жорстке ставлення і з боку охорони. Били мене, щоб ви розуміли, кожен день просто. І з зеками точно так само.
Але роки через два ситуація змінилася. Раніше могли до нас в камеру зайти і побити ні за що. Я, до речі, в ДБР там писав. ДБР, звісно, не знайшло слідів: там все нормально, нічого такого не було і все. Ну, то таке, на їх совісті.
Зараз ситуація змінилася. Зараз вже і з боку зеків, і з боку охорони є така легка зневага, таке у мене відчуття. Ну, вже ти не такий ворог, що треба бити.
– А люди, з якими ви сиділи, теж не у чому не винні?
Ні. Це – дуже цікаве питання. Як підходить держава до вирішення цих питань? Я б розділив на три категорії людей, які там сидять. Перша, 30%, це реально проросійськи налаштовані люди, які вважають, що розвиток України саме з Росією – це правильний варіант. Як правило, це достатньо освічені люди: колишні медійники, чиновники, правоохоронці, були навіть з ГУР. Ось я з такими сидів людьми. Це – перші 30%.
Наступні 30% – це дебіли, які за 100 доларів підпалювали машини, фотографували будівлі ТЦК… Нормальні хлопці, до речі, жертви просто. Вони ідіоти. Вони у свої 20-25 років не до кінця усвідомлюють…
– Їм ще пощастило, що вони вижили. Таких людей росіяни використовують, як живі бомби.
Так. Це така категорія. Плюс наркомани, які за 100 доларів йдуть на злочин. Тому і називаються ці 30% – просто дебіли.
І ще 30% – це та категорія, у якій перебуваю і я. Це – під питанням, а чи є дії цих людей злочином. З моєю справою ми розібралися.
– Не розібралися, але прояснили трошки.
Розібралися в тому плані, що немає однозначної відповіді. Точно також немає однозначної відповіді і в інших справах людей, з тих 30%. Наприклад, був Анатолій Воронов – водій маршрутки, який 30 років возив людей з Берислава, і його звинувачують у співпраці з росіянами.
– І ви колись були Вороновим.
Коли я був Вороновим, у першій половині мого життя, коли сидів у тюрмі, я дуже дружив з Віктором Пелихом. Він потім став депутатом Бориславської районної ради. Це – не той Віктор Пелих, який був головою Херсонської облради. І ми, Пелих і Воронов, лежали разом на одному ліжку в камері. А через 30 років після цього в іншій камері сиділи Толя Воронов та інший Пелих – з Дніпра. Як от в житті все йде циклічно.
Джерело – Мост
