“Не всі люди наркомани, але всі наркомани люди”, — під таким гаслом 10 січня в Херсонському театрі ім. М. Куліша відбулася прем’єра моновистави «Ілюзія», яка є спільним проектом театру з Міжнародною антинаркотичною асоціацією.
Вистава документальна, бо в її основі лежить реальне життя реальної людини. Більше того — ця людина сама написала свою історію і сама ж розповіла її зі сцени глядачам. Отже, головна дійова особа, автор п’єси і актор — киянин Андрій Скутельник, який бореться зі своєю наркозалежністю. Він був тим, кого суспільство зневажливо називає наркоманом, а зараз допомагає таким, як він сам, знайти новий шлях.
Можливо, вам здається, що історія наркомана вас не стосується, але творці вистави впевнені, що вона має стосунок абсолютно до всіх. Дуже мало в нас сімей, яких ця проблема не торкнулася. Наркомани — це не тільки люди з неблагополучних сімей, які опустилися на самісіньке дно. У багатих родинах, де гроші дають можливість дістати все, проблем не менше. Наркоманом може бути друг, сусід, родич — і до певного моменту оточуючі навіть знати про це не будуть, а дізнаються, коли буде вже пізно.
На фото керівник відділу профілактики Херсонської філії Міжнародної антинаркотичної асоціації Антон Артем’єв та режисер вистави Сергій Павлюк на прес-конференції перед прем’єрою.
Керівник відділу профілактики Херсонської філії Міжнародної антинаркотичної асоціації Антон Артем’єв на прес-конференції перед прем’єрою розповів, що офіційної статистики в Україні не ведеться, а за неофіційною маємо близько 4 млн. залежних. І якщо ще 5 років тому середній вік клієнта реабілітаційного центру був 25-30 років, то зараз - 18-20, а є в програмі і зовсім діти - 13-14-річні підлітки. «В Україні це біда, рівень наркотизації величезний. Алкоголь, наркотики, ігроманія - все це руйнує людські життя».
І театр Асоціація розглядає як хороший соціальний майданчик, що дає змогу не тільки достукатися до людей, а ще й надати проблемі розголосу, привернути увагу і зняти з неї табу (бо ж більшість воліє просто заплющити очі). Більше того, арт-терапія є частиною реабілітації наркозалежних. Тож виходить одночасно дві добрі справи.
На фото Сергій Павлюк, головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша, Заслужений діяч мистецтв України.
Вистава народилася за 2 місяці. За її постановку взявся режисер Сергій Павлюк. Російський текст (Андрій Скутельник написав свою сповідь російською) на ходу переклали українською. Режисер зізнається, що найскладнішим у роботі був момент спілкування, бо, виводячи на емоції, постійно боявся образити Андрія. Але він безперечно вражений: “Найцікавіше, що людина набирається сміливості й відкрито говорить про свої проблеми, говорить про це відверто, щиро. Кожного разу, на кожній репетиції я змушував його копирсатися в собі — це дійсно дуже і дуже боляче, розуміти, що ти зробив у житті безліч помилок”.
Вистава вийшла дуже цікавою. Не просто чоловік розказав невеселу історію свого життя, про роки перебування в стані ілюзій і намагання зіскочити з голки - він грав, нехай і самого себе, він вражав, він взаємодіяв, він зривав оплески. І великий плюс — рука Павлюка, який щедро насичує свої постановки різними родзинками, використовує звичайні предмети в незвичайних якостях, надає повсякденним речам символічного значення. Яку тільки роль тут не грало ліжко з панцирною сіткою!
Незважаючи на всю серйозність проблеми, вистава не заганяє тебе в морок і безвихідь, змушує відчувати і співчувати без надриву. Хоча був момент, коли стало дійсно страшно — коли герой перелічує втрати, завдані наркотиками — обірвані життя друзів і родичів...
По завершенні вистави глядачі аплодували стоячи, і ці оплески Андрій Скутельник однозначно заслужив. А потім спілкувався з глядачами і щиро відповідав на питання, навіть незручні та особисті.
На фото Андрій Скутельник, актор і автор п’єси.
Андрію, скільки років ви боролися зі своєю залежністю?
Почав вживати з 13 років, вперше потрапив на реабілітацію в 19. Там пробув дуже «довго» — години 2. І пішов. Потім у 21 — про це я розповідаю у виставі. Зараз мені 32. Був момент, коли я майже 3 роки не вживав, потім зірвався, зараз не вживаю менше року.
Як ви взагалі наважились винести особисту історію на загальний огляд?
Це для мене свого роду теж терапія. Не кожен наважиться ось так вийти і розповісти. Мені, якщо чесно, найважливіше те, як я себе буду почувати після цього. А потім вже - що мені скажуть люди. Я знаю, що немає нічого сильнішого за правду. Судячи з відгуків, все нормально. Тому все круто, все класно. Я дуже не хотів, щоб мене жаліли - от зовсім не хотів. Сказали, цього не сталося, і слава Богу - тепер я заспокоївся, я задоволений, все нормально.
А в який момент ви долучилися до акторства?
Мене завжди в школі намагалися “впихнути” в якийсь КВН, я завжди “морозився” дуже сильно, ніколи не хотів цього робити. А на реабілітації (огранізація, в якій я працюю, збирає терапевтичні табори, куди з'їжджаються з усіх регіонів наркозалежні люди) якось керівник прийшов і каже: “Ось ти відповідальний за КВН”. Там сказати “ні” було неможливо. Тоді ми виграли той КВН, все було відмінно. І мене помітили. В Москві була тоді творча ресоціалізація — для залежних, які пройшли реабілітацію і хотіли розвиватися у творчому напрямку, організували соціальну адаптацію за допомогою театру, творчості. А у нас в Києві ми зробили спільний проект на базі театру Франка (вистава “Останній вагон”, створена режисером Тарасом Жирко, де також грав Андрій, 2016-го була представлена і на “Мельпомені Таврії” - прим. ред). І з того моменту все якось пішло.
Але чому проект реалізується саме у театрі? Адже наркомани в театр не ходять.
Чому не ходять? Я бачив багато наркоманів, які ходять в театр. Є ще така проблема, як виховання дітей. Коли приходить мама і каже, що палити це погано - а сама палить, що матюкатися не можна - а сама з татом матюкаються. Дитина поради не слухає - вона дивиться на батьків. Напевно, тому з театру, щоб люди трошки побачили, звідки все починається.
Які відчуття після вистави?
Знаєте, залежні — такі люди, які ніколи не доводять справу до кінця. В мене зараз відчуття завершеності, задоволення.
На що Сергій Павлюк зауважив, що це не кінець — це тільки початок. Бо наступна прем’єра вистави відбудеться 20 січня в Києві, у спортивно-терапевтичному таборі. Планують їздити на фестивалі — сподіваються, не тільки в Україні. Будуть покази і в Херсоні, і в інших містах - і не тільки в театрах, до речі. “Ми будемо говорити з молоддю мовою молоді, будемо ставити вистави для молоді і говорити про різні проблеми”.
P.S. Сергій Павлюк згадав слова Мейерхольда про те, що в Херсоні не можна ставити серйозну драму — херсонцям водевілі подавай. Насправді ж попит на серйозні теми є. Сцена під дахом була заповнена вщент, і місць для бажаючих побачити виставу не вистачало.
${gallery:19665f9916384b0e0c6a37d9a1ca58e4}
Джерело – Вгору
