У серпні в Карпатах розпочалися зйомки пригодницької та історичної драми «Довбуш», яку знімає кінокомпанія «Пронто Фільм» за підтримки Держкіно України. Кошторис фільму сягає більше 86 млн грн, з яких 65 млн грн скерують із держбюджету.
Стрічка режисера Олеся Саніна, автора фільмів «Поводир» і «Мамай», має на меті відкрити драму життя невловимого опришка, про якого й досі живуть легенди в Карпатах.
Про свою роль у фільмі, про зйомки і те, які виклики сьогодні мусить долати українське кіно та в чому секрет успіху «Солодкої Дарусі», Укрінформу розповів народний артист України, режисер та директор Івано-Франківського облмуздрамтеатру Ростислав Держипільський.
Це мої гори
- Ростиславе, знаю, що ви залучені у зйомках фільму «Довбуш», які розпочались у Карпатах. Розкажіть, як відбувається робота над стрічкою?
- Фільм про Довбуша, справді, знімає один із найкращих режисерів України Олесь Санін. Він дуже довго збирав цей матеріал. Адже ця легендарна постать є знаковою для Карпатського регіону, України. А якщо ще й правильно зробити фільм, то ця історія може стати цікавою для усього світу. У сценарії є інтрига щодо двох братів Довбуша. Олексу грає чудовий актор Сергій Стрельніков, а його брата Івана – актор нашого Франківського театру Олексій Гнатковський. Я граю роль одного з опришків на псевдо Правиця. Він трохи старший за всіх і пережив не одну ватагу. За задумом режисера, цей образ має бути досить жорстким і камінним через те, що цей чоловік багато бачив і знає. Водночас, він дуже любить Карпати. Одна з його фраз, від якої я відштовхуюся, граючи Правицю, звучить так: «Це – мої гори, і я хочу тут померти». Це мені дуже близьке, бо я сам гуцул, родом із високогірного села. Коли були проби і мене одягнули у костюм Правиці, я відчув, що стаю сам собою.
- Не важко було зважитись на проби, маючи вже звання народного артиста України, посаду і режисерські здобутки?
- Якщо чесно, я думав – чи мені це потрібно, чи ні. Але потім збагнув: чому я, нехай і відомий режисер, маю боятися щось втратити… Життя ж продовжується, мені ще не сто років, та й будь-який вік може дарувати приємні несподіванки. Зізнаюсь, найперше мене підкупив матеріал, бо це мені дуже рідне і близьке. А вже під час зйомок я побачив, що над фільмом працює крута команда. Тут знімаються актори, які фактично скрізь грали головні ролі. Це фільми «Кіборги», «Позивний Бандерас» та інші.
Алла Самойленко, кастинг-директор, яка працює з нашими акторами, подзвонила і запропонувала мені спробуватись на цю роль. Пізніше була розмова з режисером фільму. Так, вони мали сумніви, чи я піду на проби, бо вже було відомо, що конкурувати мені доведеться з моїм же студентом. Я тоді одразу відчув, що буду щасливим навіть якщо проби пройде мій учень, а не я. Бо кіно – це специфіка, де потрібний типаж і все решта. Приїхав на проби. Мені зробили грим, одягли перуку, костюм… І затвердили.
- А де знімають стрічку «Довбуш»? Вже ходили його стежкою у Карпатах?
- Зараз ми знімали на Драгобраті (гірський курорт Українських Карпат – авт.). Там вибудувано хату-стаю (гуцульську світлицю – ред.), автентичну колибу, проведено реконструкцію зброї того часу, одягу, хрестів… Над фільмом триває серйозна робота. Якщо у кадрі є вірменин, то для його одягу взяли вишивку в музеї Вірменії. Режисер Санін дуже цікаво трактує головного героя. Він ніби запитує – чи справді існувала ця людина, чи це міф. Адже у гуцулів усі сакральні місця названі його іменем: скеля, стежки, камінь… Знаю, що планують зйомки фільму у Микуличині, в Ясенях, на Скелях Довбуша, у Дрогобичі, Львові.
- Мушу зізнатися, що не впізнала вас у гримі опришка…
- Та ні, грим нескладний. Ось мені залишили вуса, і тепер із ними мушу ходити, бо я не люблю, коли їх накладають. Тут мені пощастило, маю свої (посміхається – авт.)... Насправді грим та одяг актора на знімальному майданчику забирають не більше години. Втім, оті закиди у соцмережах мене дуже дратують навіть попри те, що я досить толерантний до зауважень. Люди, які нічого не знають, обурюються – мовляв, як це так, нема вишиванок. Та не було їх тоді, бо це навіть не минуле століття… Опришки жили у печерах, сорочки інколи варили у всякому маслі, аби не було паразитів. З іншого боку, є ще й режисерське бачення стрічки. Це – не документальний фільм, хоча, наголошую, в ньому зроблена серйозна реконструкція. Розумію режисерське прагнення показати – наскільки все це зіштовхується, коли проводять паралелі зі Сходом, Америкою, і це дуже круто. Вважаю, це класно, коли наші історії виходять за межі регіону і стають цікавими для усього світу.
- Як працюєте над образом Правиці? Може в когось підгледіли такі риси?
- Обговорював його з режисером. За фільмом – Правиця виховав Івана Довбуша, зробив з нього ватажка і вони – друзі. За іронією долі, ми теж друзі з актором Олексієм Гнатковським. Інколи мені смішно, бо режисери бачать у мені жорсткого чувака, хоча в житті я веселий чоловік (сміється – авт.) Насправді ота риса твердості в мені таки є, бо за 10 років у театрі я добре загартувався, ніби закам’янів.
«Солодка Даруся» не закостеніла
- Тоді поговоримо про театр. 2 жовтня Івано-Франківський облмуздрамтеатр відкриває 80-й театральний сезон вашою виставою «Солодка Даруся», якій виповнюється 10 років. Скільки міст вона об’їздила за цей час?
- Ми зіграли її понад 220 разів. Неодноразово в Києві, в обласних центрах, у Польщі, Римі, Мюнхені, в Монреалі й Торонто – це Канада, у США – Нью-Йорк, Філадельфія, Чикаго, Нью-Джерсі… Не були хіба у Вашингтоні. Цього року думаємо ще провести гастрольний тур українськими містами, де не були. Втім, як не дивно, ця вистава користується попитом навіть там, де її вже бачили.
- У чому ж таки секрет успіху «Солодкої Дарусі»?
- Насамперед, це крутий і геніальний матеріал Марії Матіос. Письменниці вдалося зловити дуже правильну річ, відкрити тему приходу радянської влади на наші землі на прикладі однієї людини – душі, яка потрапляє у жорна історії. Письменниця не опустилась до політичних гасел і дрібних нюансів, а показала все у космічному масштабі. Як режисер я ставив собі задачу не зіпсувати цей матеріал. Дякувати богові, що з нами працювала Наталія Половинка (українська актриса, співачка, педагог – авт.). Вистава робилася тренінговим методом. Уже тепер я розумію, що там закладена жива енергія й її механізми працюють досі. Вистава не стала мертвою, не закостеніла. Від початку, коли Галя (Галина Баранкевич – актриса, яка грає головну роль у виставі) крутиться, а Олеся (Олеся Пасічняк – актриса театру) бере перший звук, глядач потрапляє у процес творення вистави і вона залежатиме від його настрою, ситуації, розуміння. Очевидно, у цьому секрет. Усі автентичні пісні, давні ірмоси (наспіви – авт.) настільки є нашими, що навіть коли ідуть актори і з’являються нові у виставі, ця енергія існує. Вона ніби підхоплює їх – і актори починають там жити.
- Такою ж буде і «Гуцулка Ксеня», над якою ви почали працювати?
- Вона буде зовсім іншою. Все-таки це мюзикл, і я хочу його зробити сучасним і крутим. Усі наші актори танцюватимуть, як цезорики. Зараз у нас багато молоді – талановитої, добре тренованої фізично. Я трохи боявся, що не дуже сильна драматургія, але вся наша команда побачила, що там є за що зачепитися. Трохи розкажу зміст. Батько залишає синові в Америці мільйон доларів з умовою, якщо той до року одружиться зі справжньою українкою. Доручає це своєму братові. І ось вони притарабанилися в гори, у Ворохту. Молодий американець починає відчувати, що все це йому близьке, рідне. У ньому прокидається українець, на другий план відходять гроші й усе інше, а на перший – ця земля, яка стає рідною. Та ж гуцулка Ксеня, нехай мене убивають, але вона є розумною, освіченою – і про це пише Ярослав Барнич (автор оперети «Гуцулка Ксеня» – авт.).
А російські технологи – досі нікуди не поділися
Саме за її інтелігентність і гідність, бо вона не падає на колінця перед грішми, американець закохується. Ось ця щира любов має гріти глядача. Тут не буде шароварщини, а лише хітові мелодії, драйв і крутий акторський склад. У головних ролях – Олеся Пасічняк, Олексій Гнатковський, Роман Луцький та багато наших відомих акторів.
В українському кіно – справжній бум
Українські фільми дають у кінотеатри не у топові часи – й вони провалюються у прокаті
- Звичайно. Зараз виходить прем’єра за прем’єрою. Є великий попит саме на українських акторів. До нашого театру приїжджає багато режисерів… Утім, тут є небезпека. Знаєте, нікуди не ділися російські технологи. Українські фільми дають у кінотеатри не у топові часи – й вони провалюються у прокаті. Так є. І зостається побоювання, що це породить думку – ніби зараз наштампували багато українських фільмів, а вони «непродаваємі», – і ми знову повернемось до того, що наші фільми неринкові.
Російськомовні актори мусять переходити на українську, бо це ринок і робота
Але я оптиміст. Переконаний, що з тої великої кількості кіно, експериментального, короткого метру, круті фільми вирулюють. Так. У кіно відбувається справжній бум. У нас з’являються нові актори, режисери, оператори. Ми – талановита нація, і кіно у нас було ще з часів Довженка. І хоча у нас усе вкрали й знищили свого часу, ми зможемо віднайти сили, аби все відновити.
- А акторський ресурс у нас не зрусифікований?
У державі мали статися трагічні події, аби люди зрозуміли, що мова – дуже серйозний чинник для формування і збереження нації
- Скажу чесно: актори, з якими я працюю, – творять, говорять і думають лише українською. Вважаю, що у нас тут форпост українства, інакше просто не може бути. Щодо російськомовних акторів, то вони мусять переходити на українську, бо це ринок і робота.
Я знаю кількох акторів у столиці, які свідомо перейшли на спілкування українською у побуті, в сім’ї, бо це – їхня позиція. Вони називають це справою честі. На жаль, у державі мали статися трагічні події, аби люди зрозуміли, що мова – дуже серйозний чинник для формування і збереження нації. Переконаний, тут є хороший процес.
- Ви працюєте зі студентами. Чи вистачає сьогодні добрих підручників, освітніх матеріалів для української школи акторства?
- У мистецтві завжди важливу роль грає людський чинник. Усе залежить від педагога, від його бажання рости, вчитись, орієнтуватися в сучасних тенденціях. Потрібно їхати за кордон, запрошувати на тренінги відомих акторів і режисерів. Нам не треба мавпувати, а лише вчитися, бо ми маємо свої традиції. У нас є унікальна Курбасівська школа. Цікавою бачу литовську школу. Там існує театр, який твориться тут і зараз. Нам треба мислити і працювати на завтра, творити акторів майбутнього і, безумовно, зважаючи на світові тенденції в кіно й театрі.
Жюль Одрі обіцяе вивчіти українську
- Знаю, ви запросили до Франківського театру французького режисера Жюля Одрі, і вже почалась робота над виставою «Калігула»…
- Він дуже позитивна людина, актори починають його любити, бо інакше з ним неможливо. Він – відкритий, цікавий, щирий. Розподіл ролей у виставі «Калігула» дуже для мене несподіваний. Це – зовсім інше бачення. Сам режисер захоплений нашим містом, театром, вражений рівнем майстерності наших акторів. Сподіваюсь, результат нашої співпраці буде чудовим. У ці дні Жюль Одрі працював з акторами через перекладача. Втім, за півроку він пообіцяв нам, що приїде і говоритиме українською. Бачу, він щиро перейнявся Україною.
- То хто ж зіграє головну роль у його виставі?
- Нехай це поки залишається секретом.
- На ваших плечах не лише ролі, а й театр з усіма його проектами, репетиціями, кастингами, прем’єрами, гастрольними турами? Не важко усе встигати?
- Важко. Коли планую перелік питань, які маю вирішити за день, то дуже щасливий, якщо все вдається обвести кружечками, мовляв, «виконав». Я називаю це «обширною шизофренією» (сміється – авт.), коли від світла – і до художнього образу, від оренди – і до фінансів та бюджету на наступний рік... Часом відчуваю себе ніби у машині, коли треба перемикати різні швидкості. Є перша, друга… четверта передачі. Дуже мало часу можу продрейфувати на першій. Серпень для мене був дуже складний. А тепер додались іще зйомки у фільмі «Довбуш». Проблемою тут була моя зайнятість. Чи я встигатиму? Думаю, все вийде. Та й театр тепер працює злагоджено і правильно. Є зміни, ротації, але це – життя.
Джерело – Вгору
