Згідно з законодавством, прокурор має бути незалежним від будь-якого впливу й тиску. Але не практиці цей принцип, на жаль, не працює.
"Оперативні наради", "депреміювання", "неформальні покарання" – усі ці практики позбавляють процесуальних керівників досудового розслідування незалежності.
У результаті – процесуальна незалежність прокурорів знецінена.
Українське законодавство та міжнародні стандарти стверджують: прокурори (у тому числі ті, що керують досудовим розслідуванням) мають бути незалежними від будь-якого незаконного впливу, тиску та втручання. А посадовці та громадяни повинні поважати незалежність прокурора, не впливати на нього та не заважати йому виконувати службові повноваження.
Але чи є українські прокурори справді незалежними?
Лише 11% прокурорів вважають себе незалежними під час виконання службових обов’язків. Про це свідчать результати нещодавнього масштабного дослідженнягрупи експертів Міжнародного фонду "Відродження".
Опитали 503 прокурорів, провели 7 фокус-груп з прокурорами, адвокатами, слідчими суддями, керівниками слідчих підрозділів Національної поліції у п’яти областях України та місті Києві. А також проаналізували тисячі сторінок процесуальних та нормативних документів і статистику Генпрокуратури за 2013-2016 роки.
Дослідження показало, що "диявол сховався в деталях". У чинному Кримінальному процесуальному кодексі є положення, яке ставить під сумнів, а іноді – і під загрозу незалежність прокурора.
Зокрема, КПК визначає, що генеральний прокурор, керівник регіональної чи місцевої прокуратури або їхні заступники мають право скасовувати "незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів" нижчого рівня.
Наприклад, у випадку з місцевою прокуратурою, 60% опитаних прокурорів завжди погоджують свої рішення щодо затримання особи з керівництвом органу прокуратури.
Іншими словами, прокурор-процесуальний керівник значною мірою залежить від прокурора вищого рівня, якому надано право втручатися у процесуальну діяльність. Ця практика є усталеною, але незаконною.
Закон України "Про прокуратуру" таке втручання прямо забороняє, залишаючи прокурорам вищого рівня лише право надавати прокурорам нижчого рівня доручення та вказівки суто з адміністративних (управлінських) питань.
Проте внутрішні документи Генеральної прокуратури – положення відомчого наказу генпрокурора від 19 грудня 2012 року – закріплюють жорстку підпорядкованість у внутрішній організації прокуратури, у тому числі й у діяльності процесуальних керівників.
"Оперативні наради" в органах прокуратури вищого рівня – інший інструмент тиску. За результатами цих нарад ухвалюються рішення щодо "неефективної діяльності" та покарання прокурорів за "неналежне", на думку керівництва, виконання ними своїх повноважень. У такому випадку покарання – це позбавлення грошової премії, тобто "депреміювання".
Завдяки цьому керівництво може схилити прокурорів до ухвалення необхідного рішення. Цей механізм є дієвим, оскільки премія наразі становить суттєву частину заробітної плати прокурорів, але така практика є незаконною і порушує статтю 81закону "Про прокуратуру".
Незважаючи на принцип "незмінності" прокурорів у кримінальному проваджені, на практиці його дотримуються далеко не завжди. Є випадки безпідставної передачі матеріалів кримінального провадження від одного прокурора іншому на різних етапах досудового розслідування.
Наприклад, підозру погоджує один прокурор, готує клопотання про обрання запобіжного заходу другий, обвинувальний акт погоджує третій, а в ролі державного обвинувачення в суді виступає четвертий прокурор. Така часта зміна прокурорів виявлена у 30% випадків з усієї дослідженої практики.
Хто знецінює незалежність прокурорів?
Хто ж відповідальний за "оперативні наради", "депреміювання", неофіційні покарання? Найбільше неправомірним впливом і тиском на прокурорів-процесуальних керівників "грішить" керівництво регіональних та місцевих прокуратур.
Якщо говорити цифрами, то аж 71% опитаних прокурів назвали керівництво регіональної прокуратури органом, що найбільше тисне й впливає на їхню роботу, а 69% – зазначили керівництво місцевої прокуратури.
Замість уже згаданих гарантій-принципів незалежності, на практиці маємо:
а) порушення процедури притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності; б) незаконний вплив (тиск, втручання) у здійснення прокурорських повноважень; в) непрозорі способи формування та оплати праці прокурорів.
Ці негативні наслідки для прокурорів спонукають їх порушувати принципи об’єктивності та неупередженості при виконанні своїх обов’язків. Незалежність прокурора втратила цінність і свою роль.
Це – серйозна проблема, яка тягне за собою інші порушення з боку прокурорів, які часто-густо:
– "заплющують очі" на порушення прав людини під час проведення слідчих дій, якщо це допомагає зібрати докази щодо "винуватості" підозрюваної особи;
– відмовляються вживати законних заходів, які пом’якшують становище затриманої, підозрюваної чи обвинуваченої особи;
– не збирають докази, що виправдовують підозрювану особу.
Прикладів таких порушень унаслідок тиску чи впливу на прокурорів ще багато. Комусь ці порушення можуть коштувати зламаної долі та навіть життя. Але про це – детальніше іншим разом.
Джерело – Вгору
