Як Антін Мухарський міг зустрітися з Володимиром Путіним, як у німецькому бункері народився проект «Орест Лютий», чи запрошували його представляти «російську культуру» за кордоном, як повернути Крим і чим має закінчитися його проект «Лагідна українізація»?
Про це та інше український актор, співак, письменник, шоумен та засновник мистецької платформи «Український культурний фронт» Антін Мухарський розповів Радіо Свобода у Празі під час презентації своєї нової книжки-альманаху «Національна ідея модерної України», яка складається з 30 есеїв відомих українців. Розпочалася розмова з ностальгійних спогадів про східну Німеччину, де Антін Мухарський служив в ансамблі групи радянських військ у Німеччині.
– Я поїхав у місця, які мені досі часто сняться, це – Вюнсдорф (штаб-квартира Західної групи військ СРСР – ред). Я служив у великій споруді, це був штаб Манштейна, там був німецький мозковий центр, великі підземні сховища, бункери. А наш ансамбль розміщувався в офіцерському кабаре. Два роки я ходив цими коридорами, де, як розповідала така фрау Ельза, її Гіммлер на ручках качав. Цей будинок був сповнений легендами. Нам казали, що тут когось розстріляли, отут на одній із алей після замаху на Гітлера повісили офіцерів. Там до того часу збереглися ланцюги, на яких вішали цих офіцерів. Це якась містична територія, яка мені сниться. І я мріяв туди потрапити.
Але те, що я побачив – абсолютно апокаліптична картина. Там руїни, і коли я туди потрапив, я відчув себе у машині часу. Я пройшов туди якимось шляхами, бо там вхід заборонений, але я відчув себе на руїнах тих двох імперій і останнього форпосту Радянської імперії у західному світі.
– Як Ви думаєте, чим відрізняються Ваші ностальгійні спогади від спогадів одного відомого офіцера КДБ, який служив у Німеччині одночасно з Вами?
– О, я Вам більше скажу. Ми в 1987-98 роках давали концерти в Будинку радянсько-німецької дружби, і цей кадебіст був директором того дому. Можливо, десь ми там навіть у коридорах перетиналися.
А чим мої спогади відрізняються від його, я вам розкажу. В ансамблі в нас була підпільна українська організація, яка складалася з трьох людей. Це вже був час перебудови, і оскільки я, крім того, що співав у хорі, ще був поштарем, то ми мали доступ до перших примірників «Огонька», «Нового міра», «Знамя», здається ще був такий журнал. І там в той час друкувалися оповідання Олександра Солженіцина, Василя Гроссмана, вся перед тим заборонена література.
Віталій Коротич, редактор «Огонька», тоді дуже багато публікував інформації про Україну. І я пригадую, як я особисто пофарбував стіни у жовто-блакитний колір. Я зробив таку провокацію – помалював жовте нагорі, синє внизу. Прийшов наш майор Лукін і питається: «А што ето такоє? Што ето за цвєта такіє нєпонятниє?» А я кажу, що фарб інших не було. А він каже, що йому це бандерівський прапор нагадує, і що, мовляв, на тобі червону фарбу, і проведи нею таку червону рисочку.
І вчора я побачив ці майже зруйновані стіни з цим жовто-блакитним прапором, де в цьому бункері народився проект «Орест Лютий».
Це була зима 1988-1989 року, і ми, хто з музичною, хто з театральною освітою робили «капусники» на старий Новий рік. Ми робили пародії, жарти, але таємні.
І ось один з номерів був «Бандерівський гімн», ми ще про самого Бандеру дуже мало знали, то для нас це був швидше символ, ніж реальна людина, бо інформації про нього не було де взяти. І ми виконували пісню, яку присвятили всім, хто «закосив» від армії:
«А я не москаль, а я не москаль і не буду я в армії служить. А я не москаль, а я не москаль, бо не можу я у неволі жить».
Нас, звичайно, посадити могли за цю пісню, якби майор Лукін здогадався, але все пройшло і навіть забулося. Але ця після поклала початок проекту «Орест Лютий: лагідна і сувора українізація», який став актуальним через 25 років.
– Коли Ви виїжджаєте з України, то якою вона вам виглядає на відстані?
– Я чітко відчуваю, що зараз є три чи чотири України і кожна з них намагається нав’язати свою життєву парадигму. Є Україна модерна – це ціле покоління людей, які виросли у новій Україні, яким 30-35 років, але вони готові брати на себе відповідальність. Саме вони складають основу всіх добровольчих батальйонів, тих хто готовий зі зброєю в руках боронити Україну.
Друга частина складається зі совкової України, яка має дуже потужну силу з широких верств населення, яка далі марить відродженням Радянського Союзу. Є Україна малоросійська, яка тихо сидить, ненавидить Україну модерну, не вважає себе совками, але хоче бути зі старшим братом і «Путін, ввєді войска!» в неї висить на язику. Тобто Україн багато, вона зараз клаптико-подібна. Але динаміка розвитку є позитивна.
На моїх очах розгорталася Революція на граніті 1990 року, я був її учасником. Нас тоді були тисячі, десятки тисяч. У 2004 році було сотні тисяч людей.
У грудні 2013 року на Майдані вже стояв мільйон. Але ворог дуже підступний. Він якщо не зброєю діє, то підкупом журналістів, брехнею, наклепом, паплюженням репутації людей, які борються за Україну.
– Письменника Юрія Андруховича запрошували у Фрайбурзі виступати на Днях російської культури, групі ONUKA у Празі лише зусиллями активістів та посольства вдалося відстояти свій виступ, щоб він відбувався не в рамках шоу «нової музики з Росії та України». Вас ще не кликали представляти російську культуру за кордоном?
– Я думаю, такого і не станеться. Всі прекрасно знають, з яким репертуаром і з якими темами ми працюємо. І у моїх ворогів немає ілюзій, що зі мною можна співпрацювати.
Я відразу відмовляю радіостанціям чи телевізійним компаніям, які містять або проросійський контент, або мають в керівництві людей, які стоять на глибоко російських і проросійських позиціях, мімікруючи під українську ліберальну інтелігенцію.
Зараз ця мімікрія досягла дуже високого рівня, коли люди, зневажаючи все українське, переходять на українську мову, запрошують політиків, формують середовище. Але по-суті вони є людьми, які в будь-який момент зрадять і всадять ніж у спину. Це закрита інформація, але майже 90% українських ЗМІ мають російський статутний капітал, і мають кінцевого бенефіціара або в Росії, або в Україні, але вони притримуються малоросійських позицій.
– Чи Ви могли б виступити у Росії за якихось умов?
– Та ні, я нев’їзний в Росію. При перетині кордону мене заарештовують і дають 282 статтю Карного кодексу за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та екстремістські заклики до повалення існуючого у Росії ладу. Тому за мою творчість у Росії мені загрожує кримінальна відповідальність, зокрема за поданням депутата Валерія Рашкіна від 25 червня 2014 року.
– А в Польщі?
– Зараз там піднімаються історичні теми, Волинь. Я переконаний, що це все інспіровано Росією, аби нас розсварити, і поки ми будемо чубитися, вони будуть вирішувати свої справи. Але в нас є пісня про Романа Шухевича.
І зауважте, українські герої – це українські герої, вони не є польські герої, немає необхідності сподобатися цілому світу. Це – не Махатма Ганді. У нас є свої Махатми Ганді, але крім них в нас є і генерали Ґранти, які силою обстоювали українські інтереси, коли це було необхідно.
– Ви зараз їздите та представляєте свій новий проект, свою крижку – «Національна ідея модерної України». Як ви добирали людей, які писали для вашого проекту, для цієї книжки?
– Здебільшого це були інтерв’ю з людьми, які зокрема для мене і для нашої творчої групи, є уособленнями української гідності, честі і професіоналізму. Тут я підкреслюю, оскільки ми живемо в часи, коли професіоналізм страшенно нівельовано. Все ТБ, радіо каже, що ви можете заспівати, затанцювати щось представити і стати зіркою, бодай на годину. Відбувається нівеляція професії.
Це люди, які належать до різних галузей. Мені було цікаво почути філософів, культурологів, митців, художників, артистів, музикантів, які досягли високого статусу соціального, і те, що лежить і характеризується словом opinion-makers, лідери громадської думки. Серед них немає жодного українофоба. Ми не давали платформу для висловлень людям, які ненавидять Україну, не люблять Україну, або маніпулюють з питанням національної ідентичності, намагаючись нас знов залучити в «русский мир».
І добирали завдяки Facebook-сторінкам і питали в наших читачів, кого б вони хотіли почути, з чиїми думками хотіли б ознайомитися і резонувати, і можливо посперечатися. Там є дійсно контраверсійні постаті. Хтось каже, наприклад, навіщо в цьому каталозі Олексій Орестович – воєнний експерт, але він скоріше є експерт із соціології, геополітичної соціології. Комусь не подобається що там є Борис Херсонський або Лесь Подерв’янський. Мені здається, що він якраз персона, особа, яка втілює постмодерн, – це гуру, це людина-велетень, яка грає з постмодерними сенсами і почала це робити набагато раніше, ніж ті самі бубабісти, що вийшли на арену в кінці 1980-х, а Лесь за 15 років до того цим займався. Це нівеляція і десакралізація якихось сенсів, якихось міфів і так далі, і перетворення їх на побутову демонологію.
Є люди, які мені близькі особисто. Мало хто знає, хто такий Дмитро Горбачов, а це – мій вчитель, людина яка відкрила світу українського Малевича. Росія його ненавидить, тому що він зробив Малевича українським художником, написав велику кількість статей, вийшли книги по всьому світу. У Франції. Бельгії, Швеції виходять його книжки, де розкривається саме український світ Малевича.
В Україні є ціла низка, слава Богу, живих класиків. Ми плануємо і другий том. Дуже хотілося б поговорити з Ліною Костенко. Я щасливий, що мені дала доля поспілкуватися на тему національної ідеї з Іваном Дзюбою, з Левком Лук’яненком, з людьми, яким вже далеко за 80, але які вже досягли прозорості думки і чистоти абсолютного бриніння духу, які вже дивляться з відстані вічності на проблематику нашого сьогодення. На жаль, ми не встигли поговорити з Любомиром Гузаром, він пішов... але він стояв у списках.
– У цій книжці не представлений ніхто з Криму. Можливо, він з’явиться в наступній книжці? Як ви бачите цю проблему, і проблему повернення Криму?
– Я б дуже хотів поговорити з Чубаровим, і Сенцовим. І повернення Криму – я не маю зараз однозначної думки з цього приводу. Скажу, що на концертах Ореста Лютого ми кажемо що Крим – це Україна. Але Крим – це номінально Україна, територіально. Але не емоційно, і духовно, і культорологічно. Територія може називатися як завгодно, чим завгодно, але не бути українською. У мене є моя абсолютно дилетантська, не фахова думка з того приводу, що Крим – це татарська земля, історично. І росіяни там окупанти, від Катерини, від того, як була зруйнована Січ, і зрештою пішла таврійська експансія до Криму.
Розбиратися з цими історичними наслідками можна безумовно в полі дискусій, але є практичний бік: Крим заселений росіянами (Росія працювала над цим свідомо довгі роки), росіянами «старої закалки» – кадебістами у відставці, різними полковниками, військовими і так далі. Їх звідти просто так не сковирнеш, вони там окопалися, засіли. І я мав нагоду багато разів бувати в Криму за незалежної України, робив там велетенські фестивалі, розмовляв з місцевими елітами, які однозначно казали ще за вільної України, що Крим – це Росія, і він буде російським.
Куди дивилися спецслужби? Це риторичне питання, тому що спецслужби також були російськими. Тому бачите, по факту, Крим коли належав Україні, все одно був російським. Можливо станеться якась зворотна історія, що Крим, належачи Росії по факту, стане українським і кримськотатарським. І ця тенденція буде розвиватися, але над цим треба працювати. Треба створювати кримський легіон в складі Збройних сил України або МВС. Тільки силою, силовими методами бачу звільнення Криму. (Українська влада виступає за повернення Криму після анексії 2014 року лише дипломатичними методами – ред).
– Із Вашим проектом з українізації, зрозуміло, що роботи ще багато, але де є Ваша ціль? Коли Ви зможете сказати: «Ціль досягнуто, я українізував Україну»?
– Ціль досягнуто? Коли «русский мир» рухнув. Моє завдання – розвалити Російську імперію, ні більше, ані менше. Коли російські танки, які вони виведуть на вулиці, почнуть гамселити російських олігархів, які втечуть, коли пробуджений російський народ скине з себе ярмо азіатчини, совєтчини, а воно буде!
Російський народ забудькуватий, вони сьогодні вірять в одне, а завтра в інше. Для нас це дуже добре, бо вони як сьогодні відстоюють Путіна, так завтра будуть відстоювати Ксенію Собчак, яка поверне Україні Крим, або виділить 300 мільярдів нафтодоларів на відбудову Донбасу.
Якщо Українська держава хоче зберегтися, має бути ухвалений закон про українську мову. Українська мова має стати домінантною, абсолютною в органах державної влади, теле- і радіоефірах, будь-який публічний вислів має бути українською, а якщо почнуть російською, то із перекладачем.
Зараз вже робляться спроби, принаймні в Київській міській адміністрації, запровадити закон про обслуговування українською мовою в закладах харчування і в закладах громадського, скажімо так, транспорту і так далі. Це має бути зроблене державою, без суперечок, якщо ми хочемо вижити.
Джерело – Вгору
