Чому українські військові мали йти всупереч наказам вищого командування та особистими рішеннями рятувати життя своїх бійців влітку 2014-го?
Як населення Донбасу ставиться до української армії? Скільки ще триватиме збройне протистояння на сході України? Погляд колишнього військового, який дорогою ціною дізнався, що таке війна.
Рівно три роки тому, у листопаді 2014-го, розпочалося загострення ситуації в Донецькому аеропорті. Українські захисники, яких через їхню силу та мужність прозвали «кіборгами», опинилися в оточенні підтримуваних Росією бойовиків і були вимушені стримувати постійні напади з усіх сторін та переживати артилерійські атаки в розгромленій будівлі терміналу. Андрій Горбань, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади, був одним із тих, хто встановлював українські прапори на даху терміналу. Він загинув 29 листопада 2014-го у віці 21 рік, захищаючи аеропорт під час масового штурму сепаратистів та російських військових. Його рідний брат, Олександр Горбань, що також воював на сході України, розповів про свій гіркий досвід війни в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Хто з вас першим поїхав на війну? Коли та як це було?
– Першим поїхав Андрій, він тоді служив за контрактом. Це було десь на початку березня, їх викликали, і вони поїхали у Чонгар, стояли на блокпосту, коли Росія анексувала Крим. Пізніше їх відправили у Волноваху, а потім вже безпосередньо в АТО. Розпочалася мобілізація, і на початку травня 2014-го мене також відправили на Донбас. Спочатку ми воювали окремо, а згодом вже були разом. Деякий час ми стояли під Савур-Могилою, потрапляли під незначний обстріл, але більшу частину часу ми перебували у Маринівці, що поблизу кордону із Ростовською областю (Росії – ред.). Я був безпосередньо там, на посту, а Андрій трошки ближче до тилу, він супроводжував усі колони, які їхали на передову, до нашого блок-посту. Ми разом були солдатами 79-ї окремої аеромобільної бригади.
– Які проблеми були із забезпеченням: їжа, одяг, зброя?
– В принципі таких проблем у нас не було. Ми мали все, що потрібно, до нас також приїздили волонтери, привозили одяг, обмундирування. З харчуванням на нашій території також все було добре. А наші хлопці з 79-ї бригади, що стояли далі, вже у Луганській області, опинилися в оточенні після того, як наш блок-пост розбили. У них було дуже важко. Вода була, але їжі та іншого забезпечення вже не вистачало, тому що колони тоді вже не ходили.
– Наскільки вас влаштовували накази зверху, чи розуміли ви що робите, та яка логіка командування?
– З нашим командуванням у нас особливих проблем не було. Але, коли ситуація вже ставала критичною, ми дзвонили, давали запити на усі інстанції, щоб вище командування прийняло якесь конкретне рішення з приводу наших дій. Пізніше наш командир батальйону Семен Колійник з позивним «Браво» взяв на себе відповідальність та вивів нас з висоти, яку вже вночі повністю обстріляли з «Градів». Якби ми залишились на цій позиції, то навряд чи хтось би вижив. Після цього було багато суперечок та комбата, який прийняв рішення про виведення нас з позиції, хотіли судити.
– Як вийшло так, що вас вивели із зони АТО, а Андрій залишився воювати?
– Десь у кінці червня, після того як розбили наш блок-пост, нас вивели звідти у госпіталь. Андрій тоді залишився у Амвросіївці, там також йшли жорсткі бої. Десь 15-18 серпня він подзвонив та сказав, що їх відправили на ротацію. У них була відпустка, Андрій приїхав додому, потім повернувся на службу, пройшов збори та перепідготовку, і вже згодом воював у Пісках та Донецькому аеропорті. Він повинен був їхати знову, тому що мав контракт.
– Чи спілкувались Ви з братом, коли він був вже у аеропорту? Що він розповідав?
– Коли Андрій був вже в аеропорту, ми час від часу зідзвонювались, спілкувались. Він говорив, що обстріли були дуже сильні, але усі хлопці тримаються. Про хід військових дій він не розповідав нічого конкретного. Говорив, що переважно в ночі заїжджала допомога, «коробочка», з якої вони отримували провізію та боєприпаси, тому що вдень бойовики не давали їм спокою. Тоді в аеропорту переважно була 79-та бригада та хлопці з «Правого сектору».
– Чи відомі обставини його загибелі?
– Як розказували хлопці, які з ним були, то вийшло так, що коли він спускався у підвальне приміщення – вибухнула граната та, можливо, був снайперський постріл. Але конкретних обставин його смерті я і досі не знаю. Знаю лише, що це відбулося в ніч з 29 на 30 листопада 2014-го. Хлопці винесли його звідти, надали першу допомогу, відправили в найближчий госпіталь, по-моєму, це була Розівка. Тоді він ще був живий та у свідомості. Йому зробили операцію, але серце не витримало, операцію він не переніс. Перед тим він скаржився на проблеми із серцем. Він отримав посмертну нагороду «За мужність» 3-го ступеню та згодом орден «Народного героя». Нагородження було у Полтаві, та, як мені пояснили, нагородження орденом «Народного героя» ініціюється народом, ніхто з влади не може його купити. Люди особисто приносять срібло, і вони самі відливають орден та нагороджують того, хто дійсно цього вартий.
Чому, на Вашу думку, частина населення Донбасу підтримала сепаратистські настрої?
– Якщо чесно, я не розумію, як так вийшло. Таких людей багато всюди, і у Кривому Розі, і у Миколаєві. Коли я воював, то частина населення Донбасу приносила нам провізію, допомагала. А були і такі, коли проїжджаєш по селу, а вони тикають і через руки, і поза руки, викрикують усілякі непристойності нам у слід.
– Із Вашого особистого досвіду, кого серед військових бойовиків було більше – ідейних місцевих жителів чи найманців та російських солдатів?
– Особисто я не спілкувався із бойовиками, у нас була артилерійська позиція. Але полонені, яких привозили, були взагалі незрозумілої національності. Ми не знали, хто вони і звідки. Але те, що там були російські солдати – це однозначно.
– Які Ваші прогнози, скільки ще триватиме війна?
– Зараз більшість населення Донбасу вже виснажена війною, вони не мають настроїв на продовження військових дій на їхній території. Хоча, за моїми прогнозами, все залежить від нашої влади, якби вони лише прийняли якесь конкретне рішення. Якби дитина нашого президента пройшла б те, що проходять наші солдати на сході, то ця війна закінчилась би дуже швидко.
– Чи можливо буде відновити довіру населення Донбасу до України?
– Загалом можна сказати, що населення Донбасу, яке підтримало сепаратистські настрої, особисто винне у ситуації, яка склалась. Я не можу зрозуміти, які інтереси вони підтримують. З нашої сторони все зрозуміло – ми відстоюємо інтереси своєї територіальної цілісності, а що хочуть вони – я навіть збагнути не можу. Їм втлумачили в голову ідею про «русский мир» – от вони і пішли за ним. Хоча зараз я знаю, що діє програма від СБУ, для тих хто воював на стороні «ДНР» та «ЛНР». Вони можуть звернутися у відповідні органи, і цих людей приймають в Україну та реабілітують. Багато у кого повідкривалися очі на правду, вони зрозуміли, що воювали зі своїми ж людьми.
Джерело – Вгору
