У Росії останній за часом перепис населення пройшов у 2010 році. Наступний буде в 2020, тому немає можливості в цифрах позначити кількість громадян Росії, які сьогодні ідентифікують себе як українці.
Більш того, ситуація безумовно змінилася після 2014 року. Втім, за словами фахівців, у Росії це питання історично носило досить ефемерний, якщо не сказати заплутаний характер.
«Розпрягайте хлопці коней» – не єдина українська пісня в репертуарі Кубанського козачого хору. Публіка сприймає ці пісні на ура, забувши принаймні на час концерту про те, як складаються сьогодні відносини між двома країнами, а отже і між двома культурами. Вчений-демограф Анатолій Вишневський говорить, що виконання кубанськими козаками українських пісень є цілком природнім.
«Кубанські козаки – це ж колишні українці. Там була теж дуже непроста історія, коли вони переписали себе як росіяни в 1939 році, хоча у 1926 році вони себе позначали в основному як українці. Вони продовжували, в якійсь мірі, і я думаю, і зараз зберігають українську мову», – каже фахівець.
(Розмова з українцями Кубані, 1990-і роки)
Говірка
Державна політика Росії протягом століть була спрямована на те, щоб жителі України асимілювалися, каже український журналіст Роман Цимбалюк. Ще до 2014 року в російському публічному просторі траплялися дивні явища: книги про Голодомор потрапляли у список екстремістської літератури, а на державному російському телебаченні з’являлися матеріали про русофобію Шеченка. Сьогодні найбільш безневинні книжки розглядаються як пропагандистські, а проти директора української бібліотеки сфабрикували кримінальну справу, говорить Роман Цимбалюк.
«Одним із головних критеріїв є те, що в Росії на сьогоднішній день немає жодної школи з українською мовою. Візьмемо Кубань, вони чомусь українську мову там називають говіркою, а якщо це називається говірка, значить, це не передбачає вивчення. Тобто таких моментів дуже і дуже багато. А після російського вторгнення бути українцем стало, м’яко кажучи, не модно, тому що українець – бандерівець – фашист – це загальний такий прийнятий зараз логічний ланцюжок у Росії. І зрозуміло, що на цьому тлі люди, які позитивно ставилися до нашої країни, предки яких колись приїхали з України, дивляться на це трішечки інакше. Іншими словами, російська держава ставиться до української культури на такому рівні: якщо українці танцюють і співають, бажано у вишиванках і шароварах, то, власне кажучи, це і є межа прояви України», – каже Цимбалюк.
Об’єктивне та суб’єктивне
Анатолій Вишневський говорить, що асиміляції українців у Росії свого часу сприяли, як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Наприклад, до революції на початку 20-го сторіччя в Україні освіту можна було отримувати тільки російською мовою. Сільські жителі, в яких рідною мовою була українська, переїжджали в міста, і під час навчання переходили на російську мову.
«При перепису ще 1897 року питання про національність не ставилося, а ставилося питання про рідну мову. І багато хто відповідав в містах, що рідна мова російська, тому що вона дійсно у них була рідною мовою, але їхні батьки приїхали з українського села. Так що це питання дуже сильно заплутане. Було дев’ять російських губерній, в яких більшість населення сказало, що їхньою рідною мовою є українська. І ось ці дев’ять губерній потім утворили спочатку (на короткий час) Українську Народну Республіку в 1918 році. У цих же межах була і українська радянська республіка. І в цих же межах вона і відокремилася. У цьому, до речі, і деяка проблема Криму. Тому що Крим входив до Таврійської губернії, але в Таврійській губернії українська мова була, а в самому Криму – ні. Тому що Крим заселявся інакше. Там, по-перше, були татари, там було багато росіян. Тому Крим не було включено до складу України тоді, в 1918 році, а він входив до складу Росії. І потім з цього виросли всі наступні проблеми переходу з рук в руки», – зазначає Вишневський.
Забута мова
Цікаво, що в російській владі є чиновники, які виправдовують в тому числі й анексію Криму, будучи при цьому родом з України. Голова Ради Федерації Валентина Матвієнко народилася в Шепетівці, міністр культури Росії Володимир Мединський родом зі Сміли Черкаської області, а радник російського президента Сергій Глазьєв народився і виріс в Запоріжжі. Втім, всі вони сьогодні громадяни Росії, і як державні чиновники повинні підтримувати лінію керівництва країни, говорить керівник центру українських досліджень інституту Європи РАН Віктор Мироненко.
«Я думаю, що українська культура і українська мова залишилася у них, якщо залишилася, на рівні ностальгічних спогадів раннього дитинства чи юності. І потім все-таки треба мати на увазі, що є велика різниця між нашими якимись культурними уподобаннями, нашим особистим світом, внутрішнім, духовним, і лояльністю щодо країни, до держави, в якій ти живеш сьогодні. Плюс, природно, особливо в тій ситуації, яка існує сьогодні, накладаються зобов’язання державного службовця. По-моєму, на сьогоднішній день, на превеликий жаль, склалася така ситуація, коли симпатії, які демонструють якось відкрито до української пісні, до української культури, до України як такої, вони нерідко сприймаються як не тільки службова нелояльність, але й, може бути, і як громадянська нелояльність», – наголошує Мироненко.
Глобальна проблема
Кандидат історичних наук Віктор Мироненко вважає, що асиміляція сьогодні – це не тільки проблема відносин української та російської культур, а й в цілому проблема глобально-світова.
«Це дуже складна проблема, але вона є частиною іншої проблеми – у світі відбуваються дуже серйозні процеси. На мій погляд, сам інститут національної державності, що виник на початку 19-го століття, в кінці 18-го століття, він переживає дуже глибоку кризу. І світ починає використовувати все більше і більше мову, як у нас говорили про російську в Радянському Союзі, міжнаціонального спілкування – англійська. Англійська мова себе вже затвердила досить міцно як мова спілкування на глобальному рівні. А що стосується національних культур і національних мов, вони переживають досить серйозні труднощі. Це стосується не тільки української, російської, це стосується і французької культури, й іспанської мови, і навіть німецької, і так далі. Тому просто ми живемо в такий час, коли навколо нас світ стрімко змінюється. Закінчується одна епоха і починається інша», – каже Віктор Міроненко.
У самому центрі Москви, як і раніше розташований український культурний центр. Але за останні роки він став чимось на зразок екзотичної оази. І це, на жаль сумна тенденція.
Джерело – Вгору
