Ми своєрідний аутлаєр: з одного боку, дуже бідні, з іншого – дуже слабо ростемо. Що з цим робити?
Далеко не завжди в світі було економічне зростання. Протягом десятків тисяч років, за даними авторитетних статистичних досліджень, ВВП на душу населення був практично на одному рівні. Люди щось вирощували, потім споживали це і чекали наступного врожаю.
(Повна версія презентації тут )
Іноді був більш урожайний рік, іноді – менш. Якщо щось у них було добре, вони менше працювали і більше відпочивали. Або більше воювали, а потім знову було все погано.
Тому не варто сприймати економічне зростання або будь-яке інше зростання, як даність. Тільки відносно недавно, і з цілком зрозумілих, як нам здається, причин, почалося експонентне економічне зростання. Ми це пов'язуємо з таким інституційним чинником як створення ринків капіталу.
Якщо переходити до України, то ситуація виглядає ще гірше. З 1992 року (графік угорі ліворуч), Україна реально «пасе задніх».
Ми свого роду аутлаєр. Тобто, з одного боку, дуже бідні, з іншого – дуже слабо ростемо. На графіку показано невелике зростання, але, знову-таки, вказані дані до останнього падіння. Плюс мова йде про ВВП на душу населення, а у нас населення скорочується. Якщо подивимося просто на ВВП, то, швидше за все, побачимо падіння.
Далі бачимо унікальний негативний досвід: якщо всі країни, що розвиваються, скорочують відставання від розвинених країн (це нижній графік зліва), то Україна, відповідно, дуже сильно відстала. За рахунок останніх негативних тенденцій ми відстали ще більше.
Давайте подивимося, що теоретично може змінитися. Є три основні підходи. (Презентація, до слова, за 2015 рік, тобто, тут все про «попередників».)
Перший підхід. Збереження статус-кво
Якщо збережеться олігархічно-клептократична модель, нічого доброго не вийде. Більш того – буде гірше.
На жаль, це базовий сценарій для України. З цієї моделі дуже складно вирватися, і дуже небагатьом країнам це вдалося. Можна згадати Румунію, і то, насправді, не факт.
Другий похід. Експортоорієнтована модель
Сенс цієї моделі такий: давайте все-таки проведемо якісь реформи, будемо щось розвивати (авіацію, ІТ, нафтогазову галузь), але при цьому по суті змінювати систему не будемо. Тобто, ресурси все одно буде розподіляти влада або якась обмежена кількість людей, в руках яких вона зосереджена. Вони будуть дивитися, як ці ресурси краще використовувати, приймати відповідні рішення, і все буде рости.
Є позитивні приклади експортоорієнтованої моделі: азіатські тигри, якоюсь мірою Білорусь.
Цю модель люблять всі клептократії та олігархи – вона дозволяє їм не міняти систему. Мало того, це дуже добре «продається»: ви можете красиво розповідати, як прямо завтра все буде добре. Станеться прорив, ми станемо стартап-нацією або проведемо агрореформи, і знову-таки все буде добре.
Але фундаментальна, інституційна макромодель при цьому не змінюється. Тобто, структурних змін немає.
Є і третій підхід, найбільш вдалий, який, на нашу думку, є тим самим поштовхом до експотенціального зростання в усьому світі, – модель ринків капіталу.
Модель заснована на тому, що ресурси розподіляє ринок. Він допомагає спочатку ресурси об'єднати, а потім розподілити їх – ринок, а не якісь мудрі правителі.
Ця модель, на мій погляд, є єдиною можливістю для України. Будь-яка інша модель, наприклад, експортоорієнтована, не може забезпечити дійсно сталого економічного зростання нашої країни. Щоб екпортоорієнтована модель приносила плоди в Україні, тут має жити не 40 мільйонів осіб, а, умовно кажучи, 15. І навіть тоді вони будуть перебувати на умовно низькому рівні економічного розвитку.
Ще одна причина, чому експортоорієнтована модель в Україні є ілюзією, – необхідна наявність сильної, централізованої держави. Цього в Україні не буде в силу багатьох причин, насамперед – через агресора Росію, якому подобається проводити щодо нас колоніальну політику. І в силу багатьох інших чинників: нашу спадщину, нашу інфраструктура, пенсійну систему, які в корені відрізняються від тих же азіатських тигрів.
Дуже важливо розуміти, що найбільш вдала, на мою думку, модель ринків капіталу полягає не в створенні бірж або реформі фондового ринку. Йдеться про використання фундаментальних принципів науки про природу, так званого природного відбору – умовно кажучи, виживає найбільш пристосований.
Сенс цієї теорії в тому, що виживають ті проекти й індустрії, які виявляються найбільш пристосованими. Вони можуть отримати ресурси, і вони можуть розвиватися. Не держава вирішує, а в рамках природного відбору щось виходить, а щось – ні. Так відбувається еволюція в усьому світі. Якщо ці принципи не використовуються, немає можливості для природного добору, немає і еволюції.
Не потрібно сприймати еволюцію як даність. Для еволюції теж повинні бути певні умови.
Умови для ринку капіталів
Просто так, стихійно, ринок не виникає. «Невидима рука» працює тільки на ефективному ринку, і хтось повинен забезпечити ефективність цього ринку. Це вже доведено, люди за це отримали Нобелівські премії.
Однією з таких умов є, наприклад, прозорість. Її потрібно забезпечувати. Регулювання в цілому полягає в тому, щоб забезпечити прозорість і чесність. Якщо немає прозорості і чесності, банківська система, фінансові ринки працювати не можуть.
Далі – верховенство права. Не може ринок працювати, якщо немає правової держави. Виходить, в кращому випадку, базар. На базарі теж є певні правила, але вони найчастіше неформальні.
Думаю, дуже важливо усвідомлювати цю складну і дуже відповідальну роль держави в економіці – забезпечення ефективності ринку. На жаль, наша держава зараз цим не займається. Не бачу зусиль, спрямованих не на точкові зміни (умовно кажучи, реалізацію експортної моделі), а на забезпечення ефективності ринку. Коли держава говорить: «Ми не будемо вирішувати, ми лише створимо умови. Ми забезпечимо правову державу, забезпечимо прозорість і чесність, а далі нехай вирішить ринок. Тому що ми гірші, ніж ринок. Тільки так ми зможемо зробити наших людей щасливіше. І це дуже складна роль, яку ми повинні навчитися виконувати».
Поки українська влада цього не робить. А якщо і захоче, невідомо, чи зуміє.
Джерело – Вгору
