Ми пройшли разом усе палаюче літо 2014-го. Нам пощастило пережити "зелений коридор" Іловайська, а з полону російської армії я, якимсь дивним збігом обставин, витяг тебе буквально на руках.
Збираючись на дембель, я залишив тебе служити й за себе. В тобі я завжди був впевнений на всі сто.
Де ж ти блукав без мене, друже? Пройшов Дебальцеве? Широкіно? Може тебе з твоєю нелегкою вдачею занесло ще й в Авдіївку? Адже ти завжди з’являєшся там, де особливо гаряче. Там, де заміс.
Ти – це саме той бісів червоний медичний рюкзак, легенда медичної служби нашого батальйону. Медична укладка першого взводу першої штурмової роти батальйону "Донбас".
 |
| Cаме той бісів червоний медичний рюкзак, легенда медичної служби батальйону |
Нас познайомили у червні 2014-го на полігоні в Петрівцях, де наш батальйон готувався в учебці до бойових виходів.
Укомплектовані медичні укладки нам подарувала команда волонтерів інструкторів з тактичної медицини Олега Картавого та Патріка Целєва.
Сказати, що ти був для мене чудом, це не сказати нічого.
Жодна армійська служба не була готова до війни. Кожен з бійців намагався зібрати хоч якийсь мінімальний набір амуніції, щоб підвищити свої шанси перемогти.
І тут ти! Практично з неба.
Мішок Амбу, німецький тонометр, мега-ножиці, дивні австрійські пакети для перев’язки, американський турнікет та ізраїльський бандаж, крапельниці та системи. Ще б зовсім трохи і я б називав тебе "моя прєлєсть".
Може, це й звучить крамольно, але тебе я перебирав значно частіше, ніж автомат. Хоча автомати ми чистили практично щоденно.
Моє відділення явно підозрювало мене у психічному розладі, але нікому не здавало. Я був тихим і майже щасливим.
Добре пам’ятаю наш перший бойовий вихід у Миколаєвці де ти вперше знадобився. Ми виїхали на завдання, як завжди, "на півдня, туди й назад".
Угу… Під пекучим сонцем без води у броніках та касках…
Першим пішов фізрозчин – тоді найбільш спраглим перепало по пів-ковтка солоної теплої рідини, яку зазвичай вливають в організм через крапельницю.
Після кожного бойового завдання я додавав у твій набір щось зі свіжих волонтерських поставок, які чесно виклянчував у медчастині в обмін на щось не особливо потрібне.
Місце там зайняли додаткові бинти та вологі серветки, новенький хромований тонометр, замінили шприці, легеневі клапани та целокс.
З’явилася купа пігулок, ампул, знеболювальне та пантенол від опіків.
Поступово залишалось найнеобхідніше. Те, що рятувало життя.
Артемівськ (Бахмут), Попасна, Лисичанськ, Курахово. Там ти був завжди доречним.
Ми перев’язували поранених бійців та надавали допомогу цивілам. Лікували ангіни та підвищений тиск. Знеболювали та заспокоювали.
Ти пам’ятаєш?
Розбите та понівечене обстрілом цивільне авто на трасі Горлівка – Бахмут. Зі всієї сім’ї вижив лише хлопчина років 20, його батьки та сестра померли ще до нашого приїзду.
Лежачий дід в Лисичанську, кинутий сам у хаті. Його ми виявили під час зачистки. Серцевий криз та зневоднення.
Полонений сепаратист під Попасною. Поранення геть смішне – пара подряпин. Незручно його було тягти на нашу територію – важкий падлюка.
Юрба дітей та підлітків у черзі за вітамінками у Курахово. Як весело ми тоді сміялися разом з ними: "Ну що, пацани, хто вітаміни їв? Забираємо у Нацгвардію!"
В Іловайську ти конкретно виручав, був завжди поруч. Ти став чи то моєю візитівкою, чи то талісманом.
Дев’ять пекельних діб. Постійні обстріли, 8 – 10 поранених на добу…
Два рази ми з тобою евакуювались з будинків, що вже палали. Ти жодного разу не підвів. Наші побратими вірили у своїх санітарів, а ми вірили у свої рюкзаки.
На виході з Іловайська ми пройшли той пекельний "зелений коридор".
Засідка російської армії практично не залишала шансів вижити. Одним з перших пострілів влучний російський танкіст спалив камаз, що йшов під білим прапором з червоним хрестом – там були поранені хлопці та залишки медичного забезпечення.
Через поля навпростець недобитки нашої колони змогли прорватися до найближчого села Червоносільське.
Вискочили з пастки лише легкові автівки – незручні цілі для танкових та гарматних снарядів.
Ми вибили з села російських десантників та спалили декілька клятих танків.
Практично відразу ж у найбільшому домі та двох погребах поруч почали працювати польові шпиталі, де все медичне забезпечення було складено з запасів санітарів, яке ми винесли на собі ось у таких укладках та патронних ящиках.
Десятки важкопоранених хлопців, обпечені тіла, перебиті кулями кістки, підступні осколки. Кількість легких ніхто навіть не рахував.
Наш батальйон воював за життя, а ми з тобою вправно відганяли від хлопців смерть й давали шанс багатьом. Ти пам’ятаєш їх?..
…А потім настав вечір, коли кожен для себе приймав рішення – полон чи вихід малими групами у невідомість. Без карт, зв’язку та орієнтирів.
Але ми з тобою не мали права вибирати: нам треба було лишатися з пораненими.
На ранок залишки батальйону склали зброю, але в армійську машину росіян, де розмістили важкопоранених, мені вдалося якимсь чудом закинути й тебе. Наш бій за життя поранених тривав.
На жаль, тоді ми не змогли втримати усіх, перемагати гангрену нам було вже нічим.
Через дві доби поранені бійці були передані українській стороні. Разом з пораненими вийшли й санітари. Це була гірка й огидна на смак свобода, яка подарувала хлопцям надію вижити та відновити здоров’я.
У полоні залишилися понад сто наших побратимів, яких згодом російські військові передали сепаратистам.
Ми з тобою змогли повернутися.
Перед демобілізацією, я ретельно напакував тебе за власний кошт. Ти був ще потрібен хлопцям на бойових, і я був впевнений в тобі – не підведеш.
Сьогодні ти відправляєшся на нову для тебе службу у військово-історичний музей. Тихими залами повз твою вітрину будуть проходити екскурсанти. Дехто буде зупинятися і з подивом роздивлятися таку недоречну здавалося б річ серед військової амуніції.
Твої шкільні незграбні форми і яскраво-червоний колір, поспішно задутий залишками балону з зеленою фарбою, можливо, викликатимуть посмішки в інструкторів тактичної медицини. Але ти вже став частиною нової історії українського війська. Ти рятував життя.
Джерело – Вгору
