Ще зовсім недавно кожна дата, що була святковою в календарі СССР, ставала виразником великого напруження в країні. Всі такі дні неодмінно супроводжувалися цілою низкою провокацій.
Особливо ситуація погіршилася із російською агресією та початком війни. Ще свіжі в пам’яті події в Одесі біля Будинку профспілок у травні 2014 року. І з яким острахом очікувалося на наступні можливі провокації.
Щоразу в такі дати професійні росіяни, комуністи та інші персонажі на зарплаті в Кремля вилізали на білий світ й танцювали свої ритуальні танці біля пам’ятників своїх вождів. Молилися на Путіна, нафту і рубль животворящий. Проте постмайданний період показав, що Україна й Росія таки дуже різні. Що шляхи розійшлися і можуть піти поруч лише тоді, коли в Росії станеться якийсь серйозний проєвропейський зрив, пройде тотальна депутінізація, а заодно повернення окупованих територій.
Тепер в такі «червоні» дні, котрі за Радянського Союзу були святковими, хоча по суті своїй мають носити скорботний характер, лиш поодинокі провокатори виходять на мітинги, і роблять вони це тепер радше з відчаю. Як-от 22 червня в Дніпрі.
Більшість із них причаїлася, чекає кращих часів для своїх людиноненависницьких ідей, але частина змирилася із тим, що Радянський Союз ніхто більше не реанімує. Принаймні, не на українських теренах.
Це затишшя аж ніяк не означає, що можна розслабитися. Держава та спецслужби мають залишатися пильними, бо Путін та його посіпаки швидко вловлять найменше послаблення й вчинять провокацію при першій ж нагоді. Вони й надалі намагатимуться розділяти українців, пхаючи всюди своє 9 травня та 22 червня, ніби СССР не був одним із тих двох винуватців, що у вересні 1939 року розділили Польщу й, тим самим, розпочали Другу світову війну.
Але виглядає на те, що українці поступово просто забувають про всі ці «червоні» дати із совіцького календаря. Вони перетворюються в рядові й буденні дні, котрі не відрізнити від шереги інших. Це доводить їхню штучність та неважливість, нав’язаність. Так країна й народ очищаються від тоталітарного божевілля, тієї ноші, котра тягнула країну на дно. Залишає минуле в минулому. А це означає, що в України є майбутнє. І воно явно не в Митному союзі, не поруч із державами, де досі славлять тоталітарних вождів й моляться на Сталіна, котрий знищував мільйонами безневинних людей. Майбутнє з цивілізованим світом. А це велика поразка для Путіна і компанії, бо вони із того типу персонажів, котрих мало хвилює власний розвиток, а дратує те, що хтось добився більшого. Посмів посягнути на те, аби бути кращим. За це Росія й хоче покарати Україну.
Джерело – Вгору
