Днями Одеська міська рада ухвалила скандальне рішення про повернення деяким вулицям міста декомунізованих раніше назв.
Ця ситуація – не лише непочатий край роботи для СБУ, а й вітання тим, хто постійно повторює про неправильність методів боротьби зі спадком тоталітарного режиму.
Так, вітчизняній декомунізації бракувало креативу. Так, частині декомунізаторів бракує компетенції. Але супротивники якнайшвидшого позбавлення країни від тоталітарних символів, поміж іншого, хотіли заблокувати процес через «насильницький» характер перейменувань та демонтажу пам’ятників. Мовляв, це копіювання совіцького досвіду. Як би це парадоксально не звучало, але для того, щоб детоталітаризація в країні минула вдало – вона частково мусить послуговуватись інструментами, які використовував Союз, аби закріпити свою владу. І справа не лише в тому, що клин клином вибивають, а й тому, що це зробить процес зрозумілішим народові. Передовсім тим, хто найбільше противиться остаточному зниканню з вулиць вітчизняних міст імен та пам’ятників комуністичним вождям та вождикам.
І мова креативу та вигадок, і запрошення до дискусії сприймаються супротивниками декомунізації не інакше, як слабкість. І не просто слабкість, а відкритий заклик до реваншу, котрим вони при першій же нагоді радо користаються, як можна спостерігати це зараз в ситуації з Одесою. Тому на такі вибрики слід негайно реагувати, при чому рішуче.
Вчасно карати і присікати. Це питання національної безпеки
Позбутися совіцького маркування простору варто якнайшвидше, аби прихильники «русского мира» та ті, хто ностальгує за Союзом, врешті зрозуміли, що Україна всерйоз та надовго. І розмовляти з ними необхідно зрозумілою для них мовою. Мовою тюремних термінів за восхваляння тоталітарного режиму, злочинів комунізму та антиукраїнські дії. Це питання національної безпеки.
Черепи жертв сталінських репресій із масового поховання в урочищі Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська. Фотографія 1989 року. Під час розкопок знайшли людські рештки і згодом ідентифікувати 524 осіб, страчених у червні 1941 року
Коли на Русі, і не лише, запроваджувалося християнство, аби нова віра закріпилася, церква мусіла піти на певні поступки. Так нові традиції перемішалися зі старими, що дозволило людям не противитись змінам й прийняти їх.
Паралельним же курсом слід запускати довготермінову освітню стратегію, котра віднаджуватиме майбутні покоління від потенційної любові до тоталітаризму. Варто розуміти, що втілити це в життя вдасться лише у випадку, якщо вчасно каратимуться й присікатимуться усі спроби контрреволюції та повернення совіцької топоніміки на мапи вітчизняних міст. Інакше ні про яку українську освіту не буде йтись, як і про Україну.
Джерело – Вгору
