Коли з’явиться пантеон національних героїв?

Це не остання причина того, що Україна нині має окуповані Росією Крим і частину Донбасу. А ще є чимало інших проблемних територій, де відчувається потужний вплив «русского мира». Чого гріха таїти, цей вплив навіть у столиці України відчутний.

Приклад польського Вавеля

Звісно, можна знайти різні причини для пояснення незадовільного стану речей у сфері гуманітарній. І передусім – це відсутність коштів. Ми нібито бідна країна. Тому нам не вистачає грошей на освіту, медицину і, звісно, на культуру. Правда, судячи з е-декларацій високопоставлених державних мужів, Україна не така вже й бідна. І якби хоча б невелику частину коштів, задекларованих е-декларантами, розумно спрямувати на потреби культури, ми мали б, певно, культурний вибух.

Тут мимоволі пригадується польський досвід. Після відновлення державності у 1918 році польські державні мужі інтенсифікували реставраційні роботи у Вавельському замку, намагаючись перетворити це місце в національний пантеон. І це при тому, що міжвоєнна Польща мала чимало проблем, у тому числі й фінансових. До речі, за час існування незалежної Польщі її економіка так і не спромоглася досягнути хоча б довоєнного рівня 1914 року. Але для національних культурних проектів гроші знаходилися. Бо була політична воля!

У Вавельський замок було передано мистецькі твори іноземних і національних майстрів, живопис, меблі, витвори декоративно-ужиткового мистецтва. Якось перебуваючи в цьому замку, я звернув увагу на гарну піч, яка не дуже вписувалася в інтер’єр. Коли запитав екскурсовода, що це за піч, мені розказали, що привезли її під час реставрації та облаштування Вавеля із Волині, із замку Вишнівецького. Словом, «уся Польща» в міжвоєнний період працювала на Вавель. У 1927 році сюди перевезли й перепоховали у кафедральному костелі прах видатного польського поета Юліуша Словацького, якого високо цінував тодішній глава Польської держави Юзеф Пілсудський. У цьому ж костьолі перепоховували й ховали польських діячів, яких вважали національними героями.

Чи могли б в Україні за часів незалежності створити подібний пантеон, як це зробили поляки на Вавелі? Звісно, могли б. Не такі великі кошти для цього потрібно. Тим паче, що українська громадськість ще в часи національного відродження вказала місце для такого пантеону. Це – Чернеча гора, де був похований прах Шевченка. Вважайте, то – серце України. Там і Дніпро, і кручі, про які писав Кобзар у знаменитому «Заповіті». Місце просто магічне.

Хоча уявляю, як зараз на мене «налетять». Скажуть, що такого не слід робити. І взагалі Тараса не можна чіпати. Це ж святе! Як наш Кобзар може лежати поряд із Петлюрою? Або – не доведи Господи – з Бандерою.

Портрети Степана Бандери і Тараса Шевченка на Сорочинському Ярмарку. Великі Сорочинці, 16 серпня 2016 року

Хоча – чому? Кожен із них так чи інакше хотів вільної України. І боровся за неї, як умів – відповідно до обставин.

Скажете, Петлюра чи Бандера – фігури неоднозначні. Але хіба національні герої бувають однозначними – особливо в очах сусідоньків?

Музиканти грають на урочистому вечорі з нагоди 130-річчя від дня народження голови Директорії, головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Київ, 27 травня 2009 року

Чи вистачить в української влади політичної волі?

Відсутність в нинішній Україні пантеону національних героїв – це не фінансова проблема. Це відсутність політичної волі. Наша правляча еліта – переважно люди з постколоніальною свідомістю. Більшість із них і далі живе в «русском мире», який має значні радянські акценти. Тому до недавнього часу міста й села Української держави прикрашали пам’ятники Леніну й інші радянські символи, а іменами комуністичних вождів та діячів були названі вулиці й населені пункти. У перебігу декомунізації, здавалося, ситуація змінилася. Хоча й нині маємо чимало проросійських і навіть прорадянських символів.

Наша постколоніальна правляча еліта, на жаль, і далі боїться українських національних символів та ідей. За великим рахунком, вони для неї чужі. Хоча по-своєму цю еліту можна зрозуміти. Адже українське суспільство значною мірою залишається постколоніальним, де немає особливої пошани до національних святинь. Більше того – ці святині в частини представників цього суспільства викликають відверту неприязнь. Тому правляча еліта України, будучи породженням такого соціуму, й діє відповідно.

Через те ми не маємо свого пантеону національних героїв, а наші дипломатичні місії не опікуються похованнями видатних українських діячів за кордоном.

Така неувага рано чи пізно мала дати знати про себе.

Третього січня цього року останки відомого українського письменника-модерніста Олександра Олеся і його дружини Віри Кандиби несподівано ексгумували на кладовищі в Празі та направили до депозитарію. Для українців це стало й ляпасом, і скандалом.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Президент Петро Порошенко доручив МЗС забезпечити перевезення останків письменника до України, а Міністерству культури – організувати церемонію перепоховання. Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман повідомив, що буде створено спеціальну міжвідомчу комісію, яка займатиметься питанням перепоховань видатних українців. Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, своєю чергою, заявив, що законодавча база для створення Національного пантеону видатних українців існує.

Цю реакцію наших державних очільників можна вважати адекватною. Але… запізнілою. Невже не було зрозуміло, що проблема існує? Адже останнім часом не раз повідомлялося про нищення українських могил, пам’ятників за кордоном.

Хочеться вірити, що казус із ексгумацією останків Олександра Олеся та його дружини чогось і навчить владу України. Принаймні, що треба шанувати видатних українців, що відійшли у вічність.

Урочисте зібрання біля пам'ятника гетьману Івану Мазепі в пам'ять борців за свободу. Полтава, 21 листопада 2016 року

Може, ця влада нарешті зрозуміє, що, попри глобалізацію, національний чинник нікуди не подівся. Так, він трансформується, але не зникає. І якщо ця влада хоче і далі керувати територією, що іменується Україна, треба зважати на цей чинник. А ще краще – його розбудовувати. У тому числі на рівні символічному.