В умовах нашого «безновиння», коли українці переважно зосереджені на святкуванні «трьох празників, які приходять у гості», заборона Нацрадою трансляції в кабельних мережах російського телеканалу «Дождь», викликала резонанс.
Пікантність ситуації в тому, що «Дождь» вважається опозиційним каналом, який ніби є прихильним до України.
Репрезентанти фейкової опозиції
Звісно, в Росії опозиція існує. Навіть у тоталітарні часи вона була – інша справа, що існувала підпільно й не мала можливості подавати голос. Зокрема й через те, що не була допущена до мас-медіа. Але навіть у тоталітарні часи в СРСР існували певні ЗМІ, які нібито демонстрували «окрему позицію» чи навіть «опозиційність». Наприклад, такою була «Литературная газета». У часи перебудови радянські пропагандисти рупором «ручної опозиційності» вирішили зробити часопис «Огонек». Правда останній дещо перестарався. У нинішній Росії, де відновлюються «кращі традиції» радянського тоталітаризму і де не лише політичне життя, а й інформаційний простір жорстко контролюється владою, все ж мусить існувати свої «опозиційні» репрезентанти в ЗМІ. Одним із таких є телеканал «Дождь».
Так, він може демонструвати свою незгоду з владою – але все це, звісно, в певних незагрозливих для російських можновладців межах. Одне із завдань цього каналу –давати опозиційно налаштованим росіянам, які його дивляться, потрібні для влади меседжі. Приміром, згадувана «Литературная газета» у відповідний «час пік» розгорнула на своїх сторінках пропагандистську кампанію, спрямовану проти Олександра Солженіцина під гаслом «Отпор літєратурному власовцу». Звісно, зараз опозиційні російські мас-медійні структури так грубо не працюють. Але працюють… Той самий «Дождь» давав зрозуміти, що Крим є російським і що це треба прийняти як належний факт. Відповідно, така інформація впливала (хай і не дуже) на аудиторію українську. Бо ж не так то багато людей у нас той «Дождь» дивляться. Але, як то кажуть, з миру по нитці – бідному сорочка.
Політична карикатура Євгенії Олійник
Зрештою, «Дождь» подавав й інші потрібні для російської влади меседжі. Наприклад, про події на Донбасі. Звісно, робилося це витончено. Доноситься (ніби в нейтральному контексті) до глядача думка «ополчєнцов».
Взагалі присутність «Дождя», як і інших російських телеканалів, в українських кабельних мережах, викликає питання. Адже ми маємо реально війну з Росією. Чому влада України допускає російські мас-медіа в український інформаційний простір? Дехто може сказати: мовляв, серед дозволених у нас російських телеканалів є розважальні й пізнавальні. Воно то так. Проте вони так чи інакше формують позитивний імідж країни-агресора. А це, погодьтеся, теж політика.
«Русский мир» в українських мас-медіа
Не думаю, що заборона телеканалу «Дождь» в українських кабельних мережах суттєво вплине на наш інформаційний простір. За великим рахунком, це явище маргінальне. Є й більш суттєві для нас проблеми в цій сфері.
По-перше, чимало наших людей і далі дивляться російські телеканали. Адже багато українців користуються супутниковим телебаченням – а там російські канали цілком доступні. При цьому російське телебачення дивляться не лише проросійськи налаштовані громадяни України. Дивляться й люди, котрих такими не назвеш. Але чому це вони роблять? Бо російські телеканали, як правило, пропонують якісно кращий продукт. А українські, здебільшого, є поганою копією російських. Порівняйте, наприклад, український «Перший канал» і «Перший канал» російський. Якщо говорити про нашу «першу кнопку», то вона за часів незалежності, зокрема й за часів після Революції гідності, так і не стала ні цікавою, ні справді проукраїнською. Зрештою, проукраїнськи налаштованому глядачеві важко знайти в Україні проукраїнський телеканал. Свого часу на цю роль претендував «1+1». Але – не склалося. Зараз на цю роль ніби претендує ZIK. Тільки питання, чи щось з того вийде?
По-друге, і на нашому (формально – українському) телебаченні, і в інших українських мас-медіа й далі панує «русский мир» чи російський дух. Десь це є більш виражено, як, наприклад, на «Інтері» чи на каналі «Україна» (така його назва, до речі, є знущання над українством!).
Акція протесту біля офісу телеканалу «Інтер» у Києві (архівне фото)
А десь це менше виражено, наприклад, на згадуваних «плюсах». Проте і тут є чимало такого, що може бути трактовано як приниження для українців. Чого варті передачі «95-го кварталу», де це постійно робиться у відповідних контекстах? Можна ще пригадати демонстровані на цьому каналі серіали «Останній москаль» чи «Слуга народу». Ця та інша подібна продукція так чи інакше має на меті продемонструвати меншовартість українства. Робиться це й на «неолігархічному» каналі 3S-тіві, де Савік Шустер та інші ведучі спеціально спілкуються виключно російською мовою, тим самим ніби демонструючи її вищість над мовою українською. Те, що на українському телебаченні панує російський дух, яскраво продемонстрували недавні новорічні програми. Про це навіть і говорити не хочеться.
При цьому, розповідаючи про євроінтеграцію, в нас мало робиться для того, щоб український медійний контент справді став проєвропейським. Чи багато ми знаємо із наших мас-медіа про те, що діється «по Європах», зокрема в нашому «ближньому європейському зарубіжжі»? І в якій мірі знайомлять наші мас-медіа українців із культурною продукцією із європейських країн? Хоча чи варто дивуватися? Вони не часто говорять про те, що відбувається в культурному житті України. Зате про культурне життя Росії пересічний українець проінформований непогано – принаймні російських «звьозд» знає.
Звісно, можна сприймати російську інформаційну й культурну експансію як належне. Боюсь, саме таке сприйняття є в нас на найвищому рівні. Але до чого це приведе?
Власне, вже привело. І Крим, і значна частина Донбасу, скажемо так, зараз не зовсім наші. І далеко не останньою причиною цього прикрого явища було те, що ці регіони практично жили в російському інформаційному просторі.
Звісно, Україна проживе без «Дождя». Та чи проживе без якісних проукраїнських мас-медіа?
Джерело – Вгору
