Мова лежала за склом на поличці серванту і з сумом та журбою дивилася на життя, яке вирувало ззовні.
Там виникали нові технології і робилися відкриття. Там росли дітлахи і закохувалися підлітки. Там ділилися сокровенним найближчі подруги і травили анекдоти бородані. Але це все проходило повз неї, її ревно охороняли і витягали із серванту на великі свята, щоб показати, що вона ще не зовсім померла, хоча й виглядала вона все більш блідою і хирлявою.
Та і як могло бути інакше? Звідки могла вона взяти життєві сили, якщо була оточена з усіх боків заборонами й забобонами? На мові не можна було робити помилок, вона в усьому мала бути бездоганною – чистою, високою, незасміченою, досконалою, а її носії мали сподоблятися ангелам і володіти лише позитивними рисами: бути терпимими, толерантними, ввічливими, вихованими, м’якими, лагідними, поступливими і поблажливими. Вони не могли собі дозволити схибити чи посваритися, в жодному разі не було їм дозволено висловлювати незадоволення чи заявляти про свої права.
Мова вкривалася порохом і тьмяніла. Вона згадувала старі часи, коли без неї не обходилися ні весілля ні похорони. Коли матусі з ніжністю гомоніли зі своїми дітками, статні парубки шепотіли дівчатам слова кохання, сварилися і торгувалися баби на базарах, заливалися піснями села й міста, з бойовим кличем неслися у бій відважні козаки. Було й таке. Доки не прийшла в гості чорною пошестю інша – чужа, ворожа мова. Засіяла Україну трунами й могилами, залила річками крови. І з кожним втраченим, згубленим життям, слабшала наша мова.
Глухі серцем не відчувають цього болю. Сліпі душею не бачать ціни, заплаченої за право на мову. Чужа біда для них – не біда. Вони би вже і з серванту мову викинули, щоб не муляла, але ж не дають. І тих, хто опирається треба добивати: осміювати і принижувати, залякувати і цькувати, ображати і применшувати, і давити-давити-давити безжалісною юрбою. Бо як посміли!
І єдине, що зможе їх зупинити, це мова – жива, жвава, галаслива, рухлива, грізна, щебетлива. Така, яка змете всі рамки й обмеження і увійде в серце, а звідти повернеться у світ в усіх його проявах – щасті й горі, дружбі й сварці, коханні й ненависті, успіхах і поразках. Така, яка рватиметься в небо торжеством радості та литиметься тихими гіркими слізьми втрати.
Бо мові не місце у серванті, особливо якщо за неї заплачено мільйонами життів.
Джерело – Вгору
