Дмитро Бортнянський був першим українським композитором-універсалом: автором романсів, опер, творцем нового типу хорового концерту; першим, чиї музичні твори почали виходити друком. Свого геніального попередника Михайло Вербицький називав “українським Моцартом”.
Дмитро Бортнянський народився 28 жовтня 1751 р. у Глухові. У сім’ї було троє дітей.
Батько майбутнього композитора – Степан Васильович Бортнянський – оселився у Глухові за декілька років до народження Дмитра, а в 1755 р. здобув чин козацького сотника у гетьмана Кирила Розумовського. Мати – козачка Марина Дмитрівна Толста (вдова, прізвище від першого чоловіка) мала власний будинок у центрі міста.
При дворі гетьмана часто були оперні вистави, які батько дозволяв Дмитрові подивитися. Срібний голос хлопчика, його бажання співати привели дитину до Глухівської співацької школи. Гетьман звернув увагу на сильний чистий голос і музикальність малого Дмитра, наказав призначити семирічного хлопчика Бортнянського у столичну капелу в Петербурзі. Бортнянський спочатку навчався в регента (пізніше – директора капели) Марка Полторацького, родом із України та великого знавця народної пісні. Того самого Марка Полторацького, чию правнуку ми знаємо, як Анну Керн.
Перші роки музичного навчання наклали відбиток на всю творчість майбутнього композитора, котрий у своїх творах використовував інтонації українських народних наспівів. У той час при дворі процвітало українське мистецтво, головним танцем був козачок.
Одинадцятирічний Дмитро виконав головну жіночу роль в опері “Раубах”, а через два роки – головну чоловічу роль у цій же опері. Цариця стежила за успіхами срібноголосого красеня. Пізніше освітою юного співака за розпорядженням імператриці Єлизавети займався відомий італійський композитор Бальдассаре Галуппі. У 1766 р. півчі капели почали вивчати французьку, італійську та німецьку мови. Паралельно юний Бортнянський навчався в Кадетському корпусі, з іншими вихованцями брав участь в оперних виставах.
З 1768 р. Бортнянський навчався у Венеції, куди перед цим повернувся професор Галуппі, вдосконалював мистецтво композиції у Римі, Мілані, Болоньї, Неаполі. В Італії молодий композитор написав сонати для клавесина (яким майстерно володів), хорові твори, опери італійською мовою “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”. Бортнянський брав участь у діяльності музичної академії в Болоньї.
У той же час в Італії перебував визначний композитор-українець Максим Березовський. Якщо гарячкуватий, романтичний Березовський рвався додому, мріяв про одруження з коханою Христинкою, то виважений і поміркований Бортнянський не надто поспішав у Російську імперію. Адже політична і культурна ситуація в Росії складалася аж ніяк не на користь вітчизняних митців, бо найкращі посади й вигідні творчі замовлення Катерина II розподіляла тільки між іноземцями. Згодом це рішення стало трагедією Березовського, який опісля повернення до Петербурга (в 1774 р.) не знайшов сподіваного визнання і, доведений до відчаю, загинув.
В Італії Бортнянський виявив себе і як колекціонер живопису. Він потоваришував зі своїм земляком-глухівчанином, який також працював в Італії, скульптором Іваном Мартосом. Пізніше ця дружба увінчається встановленням мармурового погруддя композиторові (роботи Мартоса) у Придворній співацькій капелі в Петербурзі.
У цей час Росія вела війну, тому граф Орлов запропонував композиторові побути перекладачем на переговорах, що були пов’язані з воєнними діями, оскільки той вільно володів п’ятьма мовами. Довелося на певний час відкласти музичні заняття і вступити на військову службу.
Лише після того, як у 1779 р. директор імператорських театрів і придворної музики І.Єлагін запропонував Бортнянському такі умови роботи на батьківщині, що гарантували йому гідну реалізацію творчих намірів та пристойний рівень життя, композитор дав згоду повернутися до Росії.
У 28-річному віці Бортнянський повернувся в Петербург, де став придворним капельмейстером, а з 1796 року (упродовж 30 років) – керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи.
Цікаво, що Артемій Ведель постачав Бортнянському співаків із України. Коли ж взяти до уваги, що Придворна капела завжди вважалася окрасою, гордістю та “обличчям” царського двору, неважко здогадатися, наскільки високопрестижною була посада її директора. Принагідно слід зауважити, що капела була чи не єдиною мистецькою установою при царському дворі, на чолі якої ніколи не стояли іноземці. Більше того, навіть за Катерини II вона залишалася оазою українства.
Коли композитор одружився, Павло І виділив земельну ділянку у Павлівську під побудову власної домівки. Одночасно спеціальним указом царя Бортнянський був підвищений у рангу до колезького радника.
На зламі століть авторитет Бортнянського при дворі був настільки високим, що опісля чергового перевороту, коли на царювання зійшов Олександр І, 50-річний маестро не лише не втратив свою посаду (яку він продовжував обіймати до скону літ), але й продовжував невпинно зміцнювати власне становище у суспільстві. З 1804 р. він – почесний член Академії мистецтв у Петербурзі, з 1815 р. – член Петербурзького філармонічного товариства. А в 1816 р. Д.С.Бортнянського призначили головним церковно-музичним цензором Російської імперії. Його твори неодмінно озвучували найважливіші придворні церемонії.
“У цій гармонічній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з’являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім все розчинялося в безмірному легкому сієсгєбсєпсіо; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині”. Під кінцеві звуки капели композитор з ніжною, чутливою душею відійшов на вічний спочинок.
Джерело – Вгору
