Сергій Жадан: з патріотизму роблять бренд, на якому можна непогано заробити

Жадан займає активну громадянську позицію. Він був діяльним учасником Евромайдану в рідному Харкові. Зараз письменник багато їздить Донбасом зі своїми виступами.

 

Про проблему "штучного патріотизму", інформаційну війну, поствоєнну літературу та про багато іншого Сергій Жадан розповів у ексклюзивному інтерв'ю "Обозревателю".

 

 

- Знаєте, не думаю, що Юрко потребує моїх адвокатських послуг, але все ж мені здається, що у всій цій ситуації перекладати провину за появу російських танків на Донбасі саме на Андруховича, як на мене, дещо смішно. Якщо вже дійсно шукати винних серед громадян України, то краще поставити питання деяким політикам, які на початку весни 2014 року говорили за весь Донбас, чи, скажімо, представникам силових структур Донецької та Луганської областей. Або новій українській владі, яка зайняла свої кабінети внаслідок революції. 

 

 

Сьогодні всі займаються пошуком винних. Іноді ці пошуки відверто нагадують полювання на відьом, коли всі підозрюють усіх. Доводиться навіть чути, що ось якби Київ більше уваги приділяв Донбасу, усе було б інакше. Але будьмо відверті. Київ нікому не приділяв уваги: ані Криму, ані Харкову, ані Львову. Та й нині ситуація не надто змінилась, попри події останніх двох років. 

 

Тому говорити, що сепаратизм виник, скажімо, через те, що на Донбас не приїжджали українські письменники та музиканти, - це перекладати проблему з хворої голови на здорову. Вони нікуди не приїжджали. Така в нас культурна політика, і такий у нас інформаційний простір. Добре, що хоча б сьогодні у прифронтові міста Донбасу приїжджають українські митці. У нас усіх ще дуже-дуже багато роботи. І за нас її ніхто не зробить.  

 

А стосовно "драконів сепаратизму", гадаю, що головним чином їх будили все ж таки з території сусідньої держави.

 

- Ну, знову ж таки, якщо говорити відверто, я спілкуюся переважно з людьми, в яких подібних настроїв ніколи не було.

 

 

Люди з проросійськими настроями на українські літературні вечори не приходять - це зрозуміло. Тому спілкуватися зазвичай випадає з відверто проукраїнськими мешканцями Донбасу. І їх зовсім не мало. Скоріше навпаки. 

 

 

- Так, погодьтеся, що іноді ЗМІ свідомо показують лише частину правди. І не вигадують нічого кращого, ніж російській пропаганді протиставляти свою власну. Не думаю, що в пропагандистських війнах можуть бути переможці. Мені здається, непорозуміння та відчуження можуть зникнути тоді, коли зникне свідоме (чи підсвідоме) небажання почути іншого, небажання перейти від монологу до діалогу. 

 

 

Я не говорю зараз лише про потребу "почути Донбас", я говорю про обидві сторони. Ось цей ефемерний "Донбас" часто теж прикриває власними образами та претензіями елементарне небажання порозумітися. Себто, проблема спільна, оскільки суспільство у нас єдине, і країна єдина, і немає жодних, окремо взятих проблем, які б стосувалися Сходу й не стосувалися Заходу. Війна стосується всіх. І відбудова теж буде стосуватися всіх.  

 

 

- А в чому вона її програє? У тому, що не може перебрехати? Так я й не думаю, що слід цього прагнути. 

 

 

Мені здається, Україна в багатьох випадках просто робить вигляд, що цієї війни не існує. Взяти, скажімо, наш інформаційний простір. Іноді це все має дивний вигляд: українські військові сидять під російськими обстрілами, а українські цивільні в тилових містах дивляться російські серіали про Сталіна. Можливо, якби українська держава мала чітку й послідовну позицію стосовно того, з ким саме вона воює, питання інформаційної війни не стояло б так гостро.

 

 

- Та я не думаю, що проблема в стрічках чи прапорах. Проблема в тому, що з патріотизму справді роблять бренд, на якому можна досить таки непогано заробити. Скажімо, провівши до парламенту свою фракцію. 

 

 

А поява такої кількості прапорів на балконах та парканах цілком зрозуміла - країна другий рік веде війну. Питання самоідентичності, приналежності до цієї країни, відчуття її в якийсь момент перестали бути суто теоретичними та абстрактними. Інша річ, що сьогодні для декого прапор більше, ніж просто державний символ, а для когось іншого - просто елемент суспільної кон'юнктури.

 

 

- Не знаю, я не політолог. Я уявляю (принаймні, сподіваюсь, що уявляю), де проходить межа мужності й віри. А про терплячість краще говорити з людьми, які знаються на електоральних настроях.

 

 

- Ну, почекайте, що значить "приходять"? Вони не приходять, їх і приводить до влади той самий народ, який потім швидко розчаровується. 

 

Можливо, у нас усіх зависокі вимоги? Або закоротка пам’ять. Або відсутність відповідальності, коли ми готові демонструвати розчарованість замість того, аби виявляти наполегливість та послідовність. Ми ж маємо відповідати за дії обраної нами влади, чи ні? 

 

 

- Не думаю, що хтось із колег-письменників свідомо експлуатує цю тему. Гадаю все ж, що авторами рухає бажання щось осмислити чи, принаймні, зафіксувати. 

 

 

Мені здається, про війну писати, поза всяким сумнівом, потрібно. Про неї потрібно говорити - різними голосами, у різний спосіб. Вона потребує проговорення, фіксації, оприявлення в суспільному просторі. Інакше багато речей, деталей та імен ризикують бути втраченими, забутими, не поміченими.   

 

 

- Цілком можливо. Сьогодні на східному фронті воює велика кількість сильних і розумних людей із власним розумінням світу, із власним баченням ситуації. Підозрюю, багато кому з них буде що розповісти.

 

 

- Серед моїх російських колег є велика кількість тих, хто в цій ситуації виступає проти окупаційних дій своєї країни, цілком підтримуючи Україну. З ними контакти, звісно, підтримую.

 

 

- Ні, у мене такі думки не з'являються.