У бібліотеці ім. О. Гончара відкрилася незвичайна фотовиставка. На світлинах – діти. Але особливі, бо мають генетичну аномалію – зайву хромосому. Дітей з синдромом Дауна ласкаво називають “сонячними дітьми”.
Тож херсонський фотограф Олександр Андрющенко дав назву своєму авторському проекту просту і змістовну: “Сонячні діти. Перший дотик” (перший – бо має надію на продовження).
Роздивіться уважно ці 47 дитячих портретів (саме 47 – за кількістю хромосом, які мають “сонячні діти”), 13 дитячих облич – усі вони щирі, усміхнені, кумедні, грайливі, пустотливі, серйозні... Вони справжні. Вони чудові. Вони щасливі.
На відкритті говорили багато про що: не тільки про поетичність та красу фото, а й про людяність, про громадянську позицію; згадували, що держава була байдужою до дітей із синдромом Дауна – натомість зараз обіцяють допомагати родинам; раділи, що цю фотовиставку вже запрошують інші регіони України, і обіцяли, що далі буде.
Але серед вітальних слів і схвальних відгуків колег вирізняється одне зізнання: “Я б такого не зробив!..” Так, треба мати сміливість, щоб взятися за подібний проект. Ні, якщо б у родині була дитина з синдромом Дауна, навряд чи хто здивувався – але такої Олександр не має. І розповідає, що коли у Фейсбуці почав висвітлювати свою роботу, люди теж перш за все приймали його за батька “сонячної дитини” і часом дивувалися, що не обтяжена цією проблемою людина взялася за таку справу.
Фото Ігоря Бойченка
– Пане Олександре, до початку роботи з “сонячними дітьми” Ви мали щодо них якісь стереотипи?
– Почну з передісторії. У мого доброго друга є доросла донька із синдромом Дауна, але я дізнався про неї лише через два роки нашого спілкування, коли потрапив до нього у гості. Я дуже люблю своїх друзів, дуже трепетно ставлюся до стосунків, але, чесно кажучи, був збентежений: ми товаришуємо, я знаю, що в нього є син, але не знаю, що він має доньку. А з іншого боку – я його чудово розумію: це доволі важка ноша, тим більше, що в Радянському Союзі на дітях із зайвою хромосомою ставили хрест: це неповноцінна людина, і все – тож дітей і ховали по горищах та льохах (у переносному сенсі). Звичайно, у мене теж склалися якісь стереотипи, періодично я перетинався з людьми із синдромом Дауна – вони викликали жалість, був дискомфорт у спілкуванні, і я намагався їх уникати.
– І як це вдалося зламати?
– Побачив у теленовинах інформацію про дванадцятирічну дівчику-піаністку, яка виграла “срібло” на міжнародному конкурсі – дівчинка з синдромом Дауна! Я здивувався. Потім показали, як з нею займалися, і я зрозумів: якщо цим діткам приділяти увагу, вони можуть дуже непогано адаптуватися у суспільстві. І почав цікавитися темою. Виявляється, серед людей з синдромом Дауна є спортсмени, притому видатні, музиканти, художники, навіть артисти і модель. Просто їм потрібна увага – набагато більше, ніж звичайним дітям, з 46 хромосомами. Будь-яка дитина потребує багато часу, але ця – поготів.
– А як виникла ідея фотопроекту?
– Якось голова обласної благодійної організації “Сонячні діти Херсонщини” Ірина Ханікова “постукала” у мої двері, за що я їй дуже вдячний. Ірина у Фейсбуці написала: “От би знайшлися у нас в Україні фотографи, які зробили б благодійну фотосесію для наших сонячних діток”. Мене як молотком по голові. Відповідаю: “Чому б ні?” Вона не повірила: “Ви серйозно?”
– Не очікувала?
– Не очікувала. Казала, що зверталися з проханням до деяких фотографів, але безоплатно ніхто нічого робити не хоче. Думка здійснити цей проект прийшла спонтанно, і я запропонував попрацювати з дітками індивідуально. Потім я потрапив на захід, присвячений “сонячним діткам”, посидів-послухав, і щоб не задкувати – оголосив про народження фотопроекту “Сонячні діти”, поділився планами зробити виставку, якщо буде фінансова можливість, і запросив бажаючих на фотозйомку. І в процесі роботи я побачив, що якщо з дітками багато працювати і спілкуватися, приділяти багато уваги, то результати будуть дуже гарними. Треба виводити їх в люди і давати їм можливість отримувати освіту, цікаву професію. І я вирішив допомогти, чим можу.
– Перед першою зйомкою хвилювався?
– Дуже. Але на першу зйомку прийшов Гліб, з яким ми познайомились ще на заході, присвяченому “сонячним діткам”. Між нами одразу виник контакт, я зустрів Гліба на порозі, взяв на руки, дивлюсь – а він такий свій, такий рідний...
– Як діти почувалися на зйомці? Чи сподобалося фотографуватися?
– Це залежало від самої дитини. Загалом, перша частина фотосесій – завжди була така “розминка”, пошук контакту, знайомство. В основному, з мого боку було фотополювання – доводилося “ловити” гарний кадр. Робота дуже непроста. Найскладніше було з Вікою, розкрити її було дуже важко, але у грі, у спілкуванні ми впоралися. Найбільш комфортно почувалася десятирічна Настя, вона полюбляє фотографуватися – там у нас класна фотосесія вийшла. Коли ми прощалися, Настя сказала: “До побачення, мій новий друже”. Я від цих слів ледве не заплакав. Але гарно те, що всі вони справжні, в них абсолютно немає фальші, вони дуже гарно відчувають людей.
– Працювати було цікаво?
– Надзвичайно. Чесно кажучи, мені вже набридли зйомки красунь (хоча я люблю це), для мене це просто, і хочеться якихось ускладнень – це як у грі перейти на новий, вищий рівень. Це – новий рівень у моїй творчості. Для себе поставив задачу: показати “сонячних дітей” так, щоб вони мінімум відрізнялися від дітей із стандартним набором хромосом.
– А мами чи тата брали участь у фотосесіях?
– Так, були і мами, і тата, і бабусі – приходили родинами, з сестричками та братиками. Усі вони дуже допомагали мені.
– Як реагували діти, коли бачили себе на світлинах?
– У нас було таке правило: ми відзняли, потім сідали за комп'ютер і на великому моніторі дивилися. Цікаво було спостерігати, як вони себе бачать – часом плакати хотілося. Загалом, після роботи над цим проектом я зовсім інакше почав ставитися до людей з синдромом Дауна, до інвалідів: усі вони люди і всі хочуть бути щасливими. А щастя без адаптації у суспільстві просто неможливе.
– До речі, в Херсоні у деяких навчальних закладах, дитсадочках будуть вводитися інклюзивні класи і групи, де поруч із звичайними дітьми навчатимуться і особливі...
– І це правильно. Не потрібно розділяти дітей на “нормальних” і “ненормальних”. Важливо, щоб усі вони мали можливість спілкування з дітьми, які не мають аномалій. Своїм проектом я й хочу підготувати суспільство до сприйняття людей з генетичною аномалією. Хочу, щоб по максимуму допомогло. Можу похвалитися, що завдяки моєму проекту ще навесні люди зібрали кошти на ремонт приміщення, яке їм виділили під навчальний клас.
– До реалізації Вашого проекту долучилися й інші люди.
– І за це хочу висловити велику подяку меценатам – моїм друзям Ігорю і Юлії Дроговозам, які взяли на себе фінансові витрати на друк та оформлення робіт цієї виставки. Їхнє бажання допомогти для мене виявилось несподіваним. Якось ми з родиною Ірини Ханікової були у ранковому ефірі на “Скіфіі”, де я озвучив свої плани щодо проекту – якщо не виникне фінансових ускладнень, обов'язково зробити виставку. Не встиг прийти додому, як телефонує Ігор: “Саня, роби виставку. Я буду допомагати”. Коли в мене майже все було готове, телефоную: “Ти не передумав?” – “Ні, не передумав”. Більш того, Ігор балотувався в облраду, я пропонував зробити виставку перед виборами – він відмовився: “Ні, – каже, – давай вибори пройдуть і, незалежно від результату, я від своїх слів не відмовлюся”. Це говорить про те, що в нас є нормальні люди. Мабуть, події, що зараз відбуваються в Україні, просто загострили всі моменти, люди стають іншими. Навіть не знаю, чи взявся б я за цей проект ще два роки тому. Коли виникла його ідея, я сам сидів без роботи і без грошей – а до мене звертаються з проханням благодійності. Але все це неважливо. Найважливіше – робити добрі справи. Не проходьте повз “сонячних дітей”, любіть їх, як вони люблять цей світ.
Не бійтесь ламати стереотипи, подивіться на дітей з синдромом Дауна очима людини, яка за час спілкування з ними встигла полюбити кожного. Виставка гарна і варта уваги. Єдина прикрість — розташована вона в незвичному місці (аж на 4-му поверсі бібліотеки ім. О.Гончара), і треба мати допитливість і наполегливість, щоб дістатися до неї. Тож варто озброїтися цими якостями і таки побачити дітей із зайвою хромосомою такими, якими їх побачив фотограф Олександр Андрющенко. Експозиція триватиме до 19 грудня.
${gallery:20d2f2d1f8fd4e4ebb283e25e888fe4b}
Джерело – Вгору
