Максим Бервінов долучився до лав ЗСУ і став інструктором з бойової підготовки у 2014 році, коли ще був послушником Свято-Миколаївського монастиря у Херсоні. Після служби прийняв сан священика і вже як капелан повернувся до війська. Чоловік розповів Суспільному про службу у 124 окремій бригаді ТрО, перші дні повномасштабного вторгнення у Херсоні та власні мрії на майбутнє.
Розкажіть про Вашу службу зараз. У чому її специфіка і з чим звертаються бійці?
— Взагалі, специфіка служби капелана – це, перш за все, забезпечення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України. Оскільки я є священником православної церкви України, то зазвичай більше правлю там служби, бо 80% військових – це саме православні християни. Але якщо у нас в підрозділі є, наприклад, мусульмани або католики, то ми маємо забезпечувати і їхні релігійні потреби також. Ось, наприклад, католиків ми возимо в костел у Херсоні, щоб вони могли відвідати месу. Вони самі знаходять свій шлях, яким їм іти. Тобто, перш за все – це забезпечення релігійних потреб. Ну, а по-друге, — просто спілкування, допомога їм у вирішенні їхніх соціальних проблем, комунікація, як-то кажуть, простих солдатів із вищим керівництвом. Якщо вони не можуть через своїх командирів щось вирішити, то звертаються до капелана і капелан вже напряму намагається вирішити їхні проблеми з вищим керівництвом – командиром бригади або командиром батальйону. Їм хочеться побалакати. Іноді навіть не треба нічого казати, а просто посидіти, послухати. І під час цієї бесіди вони самі знаходять відповіді на всі питання. Поховання, звичайно, — саме неприємне із аспектів роботи.
Чи погоджуєтесь Ви з думкою, що капелан – це і психолог, і бойовий побратим?
— Ну, перш за все, це бойовий побратим. Наше гасло: "Бути поруч". Тобто капелан — це якраз та людина, до якої може будь-який солдат підійти і просто вилити йому свою душу. Сказати, що йому подобається, що не подобається. Психолог? Ну, ми не є фаховими психологами, ми не можемо надавати якихось рекомендацій, тому що ми не маємо такої освіти. Ми більше піклуємось про духовний стан. Саме про те, щоб людина не втратила себе під час цієї війни, розумієте. Щоб, бачачи смерті, бачачи ті несправедливості, які відбуваються через таку навалу, людина все-таки залишилася людиною. Багато, знаєте, ненависті в серцях хлопців починає народжуватися, коли вони бачать своїх поранених та вбитих побратимів, коли вони бачать сім’ї загиблих своїх побратимів. Тоді у них виробляється ця ненависть до ворога. А це отруює їхню душу і потім дуже важко буде боротися з цим, коли прийде мирний час. І от саме задача капелана — врятувати їх. Щоб вони під час всього цього звірства, яке відбувається, самі не стали звірами, а залишились людьми.
Під час служби радше звертаються до Бога, чи зневірюються?
— Є і те, і те. Буває і зневірюються: "Чому так все відбувається? Чому Бог все допускає?" Але більшість навпаки. У Бога вірять всі. Те, що не вірять іноді в церкву, то так, є такий момент. Але в Бога вірять всі.
Ваш військовий шлях почався ще 10 років тому і не з капеланства, наскільки я знаю. Ви були учасником Антитерористичної, тоді Операції Об’єднаних Сил. Розкажіть трошки про це.
— Це був 2014 рік, коли все почалось і вони захопили Крим. Мені було дуже так неприємно дивитись на те, як у той час, коли ми після Майдану були трішки ослаблені, вони просто взяли й отак вдарили нас у спину, захопили наш Крим. Мені це не сподобалось і я пішов до військкомату добровольцем, хоча в цей час був послушником Свято-Миколаївського монастиря на Нафтогавані, був при церкві. Я взяв благословення у настоятеля і пішов служити інструктором з бойової підготовки, а потім командиром гранатометного відділення. Після того, як відслужив, прийняв сан священника — спершу диякона, а потім священника, і вже як капелан поїхав у військо.
В якому році Ви стали капеланом?
— У п’ятнадцятому. Ну, я і до того ще хотів стати священником, присвятити своє життя церкві.
Але військовий капелан – це все-таки окрема специфіка , то саме з військовими.
— Ні. Це такий самий священник, який спеціалізується на обслуговуванні військових, але і цивільних так само. У мене храм, до якого ходять і цивільні люди, і ті ж самі родини військовослужбовців звертаються, якщо щось треба: похрестити, чи освятити будинок — за різними потребами. Тому це звичайний священник, але більш профільований на військо.
Скажіть, чи вчать десь в Україні на капеланів? І хто ними може стати?
— Капеланами можуть стати священнослужителі різних конфесій, які мають вищу освіту, стан служіння в своїй релігійній організації більше п'яти років, за поданням своїх архієреїв, тобто свого керівництва, і які отримують мандат – це саме така ліцензія на здійснення капеланської діяльності. От саме людина з мандатом – це вже є офіційний капелан, який може йти до війська й отримувати первинне звання молодшого лейтенанта капеланської служби, щоб бути офіційно в Збройних Силах не на волонтерських засадах, а саме діючим військовослужбовцем, капеланом. Має бути вища освіта. Я, наприклад, закінчив Київську богословську академію. У мене є диплом, де цивільна спеціальність – це викладач, а духовна – викладач богослов’я. І плюс там є служіння в церкві. Церква подає тебе, держава видає тобі мандат і все — ти йдеш до війська.
Ви були на Сході?
— Так. Від Маріуполя до Курахового — оця лінія, скажімо так, і різні села там. У другому батальйоні 79 бригади. Нас посилало Синодальне управління військового духовенства в співпраці з Міністерством оборони. У нас були такі перепустки, що ми маємо право слідувати за військом, не входячи до їхнього особового складу.
Як довго Ви там були? Коли повернулися до Херсона, до Херсонщини?
— Перший 2014-2015 рік я просто був як військовослужбовець, потім вісім місяців — уже капеланом, і в 2016 році вже повернувся до Херсона.
Чим займались у Херсоні?
— У нас є громадська організація "Побратими України". Я очолював її у Херсонській області. Також працював у комунальному підприємстві "Оберіг", де ми займалися родинами загиблих та пораненими військовослужбовцями.
У 2022 році Ви перепідписали контракт і знову стали капеланом, чи ні? І чому Ви перепідписали контракт?
— Тоді вже такий градус був, що десь скоро щось почнеться. Якраз ТрО тоді набирали людей. Оскільки я був знайомий із командиром бригади і ще у 2018 році був з ними на зборах, то мені запропонували посаду інструктора роти контрдиверсійної боротьби, щоб навчати хлопців, бути чимось корисним. Посади капелана ще не було, бо це ще був мирний час. Підписав контракт, пішов, ну а там вже війна почалася повномасштабна.
Як для Вас особисто вона почалась?
— У перший день ми отримували зброю для Херсонської бригади ТрО на складах у селі Садове. Місто вже 25 числа, можна сказати, було в оточенні, хоча все одно йшли бої за Антонівський міст, хлопці прикривали відходи 59 бригади, інших підрозділів з лівого берега. А саме в перший день 24 лютого, звичайно, пам'ятаю вибухи, коли вже бомбили аеродром Чорнобаївський. Я прокинувся, зайшов на телефоні в інтернет і є така проросійська група "Херсон днём и ночью", де писали: "Ой, хтось салюти запускає". Там спеціально відволікали людей від того, що вже почалося повномасштабне вторгнення. Ну, почитав собі, думаю: "Тю". Хоча все і так ясно було.
Потім подзвонили з частини, що всі збираємося в обласному військкоматі. Я зібрав рюкзак потихеньку. Ну, в принципі, він вже наполовину зібраний був. Взяв його і поїхав. Десь об одинадцятій – о пів на дванадцяту ми поїхали на склади отримувати зброю і приблизно через 20 хвилин вже авіація їхня прилетіла. Почали обстрілювати. Благо, що вони просто кулеметами постріляли. Ні ракет не запустили, нічого, і полетіли. Ми встигли вивезти один "Камаз". Поїхали за ним у Наддніпрянське, там у нас база була. По дорозі якраз, де Садове, літак заходив на нас. Не знаю, наш він був, чи не наш, тоді так було. Перший раз заходив – не вистрелив. Потім другий раз. Думаю, ну, зараз уже точно буде стріляти. Але, дякувати Богові, не вистрелив чомусь. І ми привезли цю зброю, потім почали з військкоматів людей привозити, почали озброювати і відразу вони сідали в автобуси і їхали на Антонівський міст прикривати відходи наших військ. Це було десь 24-25 число. 26 лютого, здається, ми повернулися до міста, бо вже прорвався Антонівський міст. Я ж кажу, ці дні, розумієте, до першого числа йшли, як один день. Дуже важко, наче у швидкому кіно.
Яким був день, коли заходили в Херсон?
— Ми були в інтернаті на вулиці Кулика і навіть тоді по ній вже почали їздити тигри. Часто давали команду до бою і хлопці займали позиції біля паркану, хтось — біля вікон. Уявіть, в одному приміщенні нас було тоді близько трьохсот чоловік. Там були поранені хлопці з частин, які відходили. Їх туди звозили, тому що вони відстали від тої ж 59, 57 бригади. Вийшло так, що 28 числа росіяни спробували зайти в місто через Комишани і тоді блогери виставляли відео цих подій, як там люди цивільні дерева завалили, шини підпалили і не пустили цю розвідувальну групу. Хлопці це теж все дивилися в інтернеті і почались такі розмови: "Що ми сидимо? У нас хоч стрілецька зброя є. Там люди взагалі без зброї зупиняють, а ми тут сидимо." Ну, а командування, якщо чесно, намагалося врятувати особовий склад. Тобто, переміщували, переміщували, бо розуміли, що проти техніки зі стрілецькою зброєю нічого не вдієш. І не пускали нікуди для якихось активних дій.
Поліції вже на той час у місті не було. Їздили пару екіпажів, і ті вже переодягнені в цивільне. Всі, в принципі, відійшли. Прикордонники теж, бо ми ще їздили на Перекопську забирати їхню зброю, щоб було що видавати людям. Першого березня, коли росіяни почали заходити в місто, комбриг зібрав офіцерів і спитав: "Що будемо робити? Чи будемо захищати Херсон, чи давайте тоді людей розпускати?" І було вирішено все-таки вийти до Бузкового парку, інтернату з Комишан, Миколаївського та Бериславського шосе — на ці 4 напрямки. Самий трагічний, звичайно, був Бузковий парк.
Після першого березня Ви лишились у Херсоні. Були тут декілька місяців. Розкажіть про Ваше життя в окупації. І як російська армія ставиться до українських священників?
— Я, слава Богу, не потрапив до них у полон. Але Ви знаєте вже декілька випадків і смертей, про закатованих. Ось, отець Василь нещодавно був закатований в окупації. Нашого отця Сергія Чудиновича брали в полон. Як із ним там поводились – це він сам має про це розповідати. Ну, як вони ставляться? Вороже вони ставляться. То ж людина в окупації, забороняють служіння. Я знаю, що вони шукали мене, приїжджали до батьківської хати, яку я продав ще вісім років тому. У них, мабуть, старі дані були. Мені сусіди дзвонять, кажуть, що перекрили дві вулиці з обох сторін і дрон запускали. Шукали, але, дякувати Богові, не знайшли. Декілька разів я міняв місця – то там жив, то в одних знайомих, то в інших. Потім вже перебрався на Нафтогавань, де сусіди мене переховували, хоча це буквально квартал був від мого дому. Бачив навіть одного разу, коли сиділи на горищі, як вони приїхали з обшуками у двір. Ну, а потім з Божою поміччю по воді виїхав вночі на Миколаїв.
Ви продовжили службу?
— Так, відразу в бригаду. Ну, ми ж і були в штаті весь цей час, передавали координати, намагалися працювати тут. Плюс зброю ще збирали, переховували, думали, що все-таки буде наступ і ми з тилу вдаримо. Але вже потім зрозуміли, що це буде, але не скоро, і що треба виходити. Бо це, я ж кажу, як гра у морський бій — клітинок все менше залишається і скоро може поцілити.
Розкажіть про життя на підконтрольній. Коли та за яких обставин Ви повернулись до Херсона?
— Коли ми вийшли до Миколаєва, то почали знову формувати бригаду. Нам дали місце, де це можна було робити, і зібрався той кістяк, який виїхав із Херсона — саме управління. Ми почали по-новому набирати людей, навчати їх, а потім знову ішли на Херсонський напрямок. Деякі наші підрозділи були на Запоріжжі, ще десь, але саме управління з нашим батальйоном пішли на Херсонський напрямок звільняти, як кажуть, наш рідний дім. І коли Херсон звільнили, то 11-14 листопада я вже повернувся в Херсон. Це, звичайно, була радість, сльози на очах. Багато хто цього не розуміє, коли ти втрачаєш змогу повертатися у свій рідний дім. Коли ти, наприклад, їдеш на Миколаїв, дивишся наліво і можеш буквально через 30-40 хвилин бути вже вдома, а не можеш цього зробити, то це важко.
Думали, чим будете займатись після перемоги?
— Взагалі, роботи буде дуже багато, тому що посттравматичний синдром зараз у кожного українця, у всіх цивільних людей, які живуть під постійними обстрілами. У мене є мрія, я хочу побудувати такий монастир — духовно-реабілітаційний центр для хлопців, які після повернення з війни захочуть духовно відродитися. Щоб це було десь на березі моря, щоб гарна природа була. Щоб людина, якщо загубиться у цьому житті, могла приїхати, побути там місяць, або два-три, віднайти себе і повернутися в суспільство, або, навпаки, залишитися в монашому служінні. Ось такі мрії після війни.
Джерело – Суспільне
