Лікарка-урологиня з Херсона Валерія Шевченко майже пів року працює в Теребовлянській міській лікарні. Півтора місяця жінка прожила в окупації, а потім вирішила покинути рідний дім і переїхала на Тернопільщину. Батьки ж Валерії весь час були на Херсонщині. Про те, як виїжджала з окупації, як підтримувала зв’язок з сім’єю та що відчувала, коли дізналася про звільнення Херсона – жінка розповіла Суспільному.
"На вулиці виходили по 5 тисяч людей. У мене батьки на кожен мітинг ходили. З прапорами українськими, з лозунгами"
У лютому минулого року Валерія Шевченко проходила інтернатуру в одній з лікарень Херсона. Розповідає, до останнього не хотілось вірити, що розпочнеться повномасштабна війна.
"23 лютого вже якась паніка була присутня. Перечитали новини, які тільки були, але все одно якась надія була, що нічого не буде і продовжиться спокійне життя. 24 лютого я, як зазвичай, о 6 годині ранку вийшла вигулювати собаку і тут зазвучала сирена. Спочатку здалося, що це мені просто почулося і нічого не було, бо сирена була негучна, там десь здалеку, якось не звернула навіть уваги, тому пішла назад додому, збиратися на роботу. А потім подзвонив колега по роботі й каже: "Вмикай телевізор, почалася повномасштабна війна". Я спочатку не повірила, це був такий шок-контент. Що робити, куди бігти? Потім взяла себе в руки, почала збирати документи, всі цінні речі, зібрала "тривожну валізу", подзвонила батькам, ну і пішла на роботу".
У лікарні, де працювала Валерія, готувалися приймати поранених. Жінка каже, всі усвідомлювали, що в разі погіршення ситуації, доведеться працювати понаднормово.
"Думаю, що всі були готові. Коли почалися бойові дії за Антонівський міст у Херсоні, почали по декілька військових привозити в лікарню. Всі дії лікарів, медсестер, санітарок, всього медперсоналу були дуже злагодженими. Всі знали, що робити, не було жодного "кіпішу" та паніки. Всі були на своїх місцях".
Російські війська зайшли до Херсона 5 березня. Місцеві жителі до останнього чинили опір окупантам, розповідає Валерія. Участь у мітингах брали й батьки жінки.
"На початках у нас влаштовували величезні мітинги, на вулиці виходили по 5 тисяч людей. У мене батьки на кожен мітинг ходили. З прапорами українськими, з лозунгами. І спочатку мітинги більш-менш відбувалися мирно, а потім почали розганяти сльозогінним газом, світло-шумовими гранатами, потім почали стріляти по ногах. Я пам’ятаю, як з мітингу батьки прибігають усі в сльозах, захекані, кажуть: "Почали застосовувати силу".
"Жінки, дівчата ходили по вулиці ненафарбовані, в чорній одежі, в капюшонах. Боїшся подивитися праворуч чи ліворуч, щось не так десь сказати"
В окупації Валерія жила півтора місяця. Каже, продовжувала ходити на роботу. Дорога до медзакладу, розповідає жінка, була небезпечною.
"Перестрибували через огорожу, щоб попасти на роботу. Телефонували одне одному, один лікар дивився через вікно, щоб позаду ніякий танк, чи БТР не проїжджали, тоді швидко бігли вулицею й забігали в лікарню. А в приміщенні лікарні вже були у своїй зоні комфорту, здавалося, що ми в фортеці, яку ніхто ніколи не розіб’є, нічого не станеться… Під час кожного сигналу тривоги спускалися в підвал, переводили туди пацієнтів. Емоційно і психологічно це дуже важко".
Херсонки, зокрема й Валерія, намагалися не привертати увагу росіян.
"Жінки, дівчата ходили по вулиці ненафарбовані, в чорній одежі, в капюшонах. Боїшся подивитися праворуч, чи ліворуч, щось не так десь сказати, а якщо почують українську мову, то взагалі тебе можуть побити, чи в катівню забрати".
Ситуація в окупованому Херсоні з кожним днем погіршувалася.
"З’являвся страх. Магазини зачинені, аптеки зачинені. Ти вже наперед думаєш, де маєш роздобути десяток яєць, кілограм картоплі, чи таблетки від головного болю. Я зрозуміла, що не буде вже нічого хорошого, бо російських військових ставало в місті все більше й більше. Роботи в людей не було, почали всіх звільняти, ніхто не хотів працювати з окупантами".
Від друзів і знайомих жінка чула про те, що російські військові викрадали цивільне населення.
"Я чула не одну історію, яку страшно повторювати, і не хочеться комусь розказувати таке. Як страшні фільми, якісь жорстокі, де немає нічого людського, це от такі історії. Це люди, які виживали, як могли. Це молоді дівчата і хлопці, яких катували, і не один день. Але це не мої історії і не мені їх розповідати".
"Коли побачили наш перший український блокпост – сльози, обійми. Дихати було спокійніше, вільніше"
З Херсона Валерія виїжджала машиною разом зі знайомими. Їхали через Миколаїв і Снігурівку. Жінка каже, проїхали багато російських блокпостів і на кожному перевіряли всі речі.
"Треба було шукати перевізників. Ти не знаєш, перевезуть тебе, чи ні. Розстріляють, чи не розстріляють. Чи комусь на блокпості не сподобається твоє обличчя, чи не сподобаються якісь твої речі. Сумки всі просто перевертали, рилися в спідній білизні. Перебирають все, а те, що сподобалося – забирають, а те, що не сподобалося – викидають. Через все це я дуже переживала, піднявся тиск, боліла голова. А потім, коли вже виїхали і побачили наш перший український блокпост, то по емоціях це на рівні зі звільненням Херсона для мене. Теж сльози, обійми і лозунги "Слава Україні! Героям Слава!". Все, що в нас було – ми віддавали нашим військовим: "Хлопці, вам це більше треба, ніж нам, ми собі ще купимо". Вони кажуть: "Це ви виїхали з окупації, мабуть, голодні". А ми такі: "Ні-ні, беріть". Дихати було спокійніше, вільніше. Повітря інше. Їдеш і бачиш – наші люди".
"Так хотіла сказати: "Все, ми вільні! Херсон вільний, незалежний, український", і не могла додзвонитися."
Батьки Валерії весь час окупації жили на Херсонщині.
"Виживали. Переїхали за місто, ловили рибу, щось було насаджено в городі, збирали і так якось трималися. Я зі своєї сторони, чим могла, тим допомагала. Десь якусь копієчку скидала на карту, але українська гривня практично вже не ходила, в більшості вже були російські рублі. Проте мої батьки, наші друзі, знайомі відмовлялися розраховуватися рублями, не хотіли обмінювати гривні на рублі".
Поки в Херсоні працювали українські мобільні оператори, Валерія спілкувалася з батьками щодня. Потім, каже, окупанти почали продавати російські сім-карти.
"Ніхто їх купляти не хотів, бо це треба було давати паспортні дані, а з паспортними даними могли забрати на так званий "референдум", а мої батьки його однозначно не підтримували, як і я. Тому довелося шукати сім-карти в перекупників, поповнити цю російську "сімку" , не надаючи ніякої інформації про себе, і так зідзвонювалися. Але потім і ці "сімки" не працювали. Боже, скільки я додатків звантажувала, щоб хоч якось тримати з ними зв'язок. Бувало, що разів 30 телефонувала, щоб поговорити 20 секунд. Дуже страшно. Ти просто можеш запитати: "Як у вас? Ви живі, здорові? Все нормально, всього більш-менш вистачає?". Вони скажуть: "Так, не голодні, здорові". І все, мені більше нічого не треба було. А коли 11 листопада Херсон звільнили, я їм так хотіла сама подзвонити і сказати: "Все, ми вільні! Херсон вільний, незалежний, український" і не могла додзвонитися".
"Про повернення ще рано говорити, бо в Херсоні зараз дуже неспокійно, постійні обстріли. Тому Херсон мені тільки сниться".
Про звільнення Херсона Валерія дізналася із соцмереж. Каже, побачила новини в "Інстаграмі".
"Це були двоякі відчуття. По-перше, сльози на очах. По-друге, такі емоції, що ти їх передати не можеш. Це радість така, що мені здавалося, що я такої радості ще не відчувала ніколи, чесно вам кажу. Потім почались якісь змішані емоції в тому плані, що ти думаєш: "А що далі?". Якщо російські війська відійшли на лівий берег, то можуть обстрілювати правий. І ти починаєш це все в себе в голові розкручувати. І начебто все добре, звільнили Херсон, але все одно є багато "але", багато такого, що ти не можеш передбачити".
Будинок, в якому жила Валерія в Херсоні, частково зруйнований.
"Я себе налаштовую на краще, бо розумію, що є люди, в котрих набагато гірше і з житлом, і зі здоров’ям, і десь щось "прилетіло", хтось загинув, а хтось втратив своїх родичів, дітей. Тому вибиті вікна чи коли немає однієї стіни в хаті – то це вже не проблема. Це все наживне. Головне життя, головне здоров’я".
Більшість друзів і знайомих Валерії, які виїжджали з окупованого Херсона, їхали в західні регіони України. Оскільки дізналася про вакансію лікаря-уролога в Теребовлянській лікарні, то вирішила переїхати жити на Тернопільщину.
"Просто поїхала на свою вдачу. А тут проблем жодних не було. Керівництво позитивно ставиться до лікарів-переселенців. Я дуже вдячна усім. Це люди, які дали не тільки роботу, а й прихисток, моральну та психологічну допомогу. Від колективу йде співчуття і я бачу, що воно не награне. І я знаю, що завжди можу звернутися до цих людей за допомогою. Вони прийняли мене як свою".
На запитання, чи планує повертатися до Херсона, Валерія відповідає так:
"Про це ще рано говорити, бо в Херсоні зараз дуже неспокійно, постійні обстріли, там твориться страшне. Звичайно, хотілося б хоч через п’ять, хоч через десять років повернутися, бо дім – це рідні стіни, це рідне місто, де ти виріс, де знаєш кожен куточок. Але наразі Херсон мені тільки сниться".
Читайте також
- На Тернопільщині в лікарні працюють 17 переселенців: історії медпрацівників
Джерело – Суспільне