Любов та її чоловік Олександр родом з села Таврійське, що на Херсонщині. Сімейна пара виростила дітей та онуків, очікувала на появу правнуків. Але 24 лютого їхнє життя змінило повномасштабне вторгнення Російської Федерації. Рідне село та нажите майно знищили російські ракети, а вони з донькою та онуком змушені були покинути все та шукати прихисток.
Розповідями про пережите на початку війні родина переселенців поділилася з кореспондентами Суспільного.
Село з перших днів побачило війну
У мирному житті, розповідає переселенка Любов, люди в їхньому селі займалися сільським господарством, тримали по 10-12 корів. Жили спокійно та розміряно, але все змінило 24 лютого.
"Люди в нас дуже працьовиті, село квітуче, народ дружній. Жили всі спокійно. І ось прийшов такий час, коли напали на нас вороги. Неочікувано наше село просто з перших днів побачило війну. З перших днів бачили, як бомбили Чорнобаївку. Стріляли щоденно, й вдень, й вночі. Таке село маленьке, ми думали, що воно нікому не потрібне, але, виявилося, Путіну воно стало потрібне", — розповідає Любов.
Перші загиблі серед місцевих жителів
У перші дні повномасштабного вторгнення дорогою в місто російський танк переїхав машину з двома місцевими жителями, розповіла жінка.
"Спочатку розстріляли машину, потім танком роздавили. Мирна людина кому, що зробила? У нашому селі також вбили двох хлопців. Хлопці йшли до сестри, допомогти затулити вікна, що випали під час обстрілів. І так потрапили вдвох під обстріл", — згадує Любов.
Інфраструктура "полетіла" відразу
Після першого тижня війні, вкінці лютого, в селі зникли світло, газ та вода.
"Ще місяць ми жили без світла, води та газу. У сусідів була башта, ми ходили до них, брали воду. Вони казали: "Приходьте у будь-якій час". Вдома ми зробили кабицю Відкрита літня піч у дворі або в садку.й на вулиці варили їсти", — каже Любов.
За себе не хвилювалися, захищали онуків
На момент початку повномасштабного вторгнення Росії разом із Любов'ю та Олександром проживала старша онука, на останніх місцях вагітності, та семирічний молодший онук. Вони евакуювалися з Херсона, думали, що в селі буде спокійніше, розповідає Любов.
"Тільки заспокоїлися, лягаємо спати, а обстріли гатять й гатять. Підвалу у нас не було. Ми стояли у проймі дверей. Стояли у дверях, закривали собою онуку, як могли. За себе не хвилювалися, нам головне, щоб онуки залишилися цілі", — каже переселенка.
Під час денних обстрілів вибігли на вулицю.
"Так стріляють, нам було видно звідки летить, куди летить. Ми боялися сидіти в хаті, навпаки, ми виходили на вулиці, бо було видно, в якій край летить. Постійно були побиті коліна, бо падали на землю. Дуже страшно було. Бачили, чи летить у твою сторону, чи ні, якщо падали попід парканами", — говорить Любов.
"Розгатили все на світі", люди залишали майно та рятувалися
"Люди, як сильно великі обстріли, почали виїздити та залишали все. У нас люди тримали всі по 10-12 голів скота. Кидали все: корів, свиней, курей, качок, навіть голубів. Кидали все, бо неможливо всидіти, так гатили. Тікали від російських окупантів, які нам завдали такої великої шкоди", — розповідає переселенка.
Зі слів родини переселенців, з понад 400 жителів в їхньому селі залишилося тільки двоє людей. У Таврійському майже немає вцілілих будинків, яких не зачепили б обстріли.
"Що старикам робити, куди повертатися, зима йде. Де село? Нема села. Розгромили все, вони не шкодували ні дітей, ні старих, будинки всі. Знищили наше село, зараз як Ірпінь. Нема живого нічого", — говорить Любов.
Рішення поїхати та новий прихисток
18 березня сімейна пара прийняла рішення евакуювати онуків.
"У ту ніч росіяни сильно так гатили, що онуки так кричали, аж сусіди почули. Запитують вранці: "То твої діти так кричали". Кажу: "Так!". Наступного дня ми просто їх відправили на захід України. Чоловік поїхав їх проводжати у сусіднє село, а я, коли їхав назад, знову обстріли такі були, що хвилювалися, чи встиг він відвести їх туди далі. У мене серце вискакувало", — каже Любов.
А вже 28 березня Любов з Олександра поїхали з рідного села.
"Ми виросли в селі, самі ходили в школу, діти наші туди ходили, онуки. Але вийшло так, що треба було залишити, побиті двори, вікна побиті. Сіли в машину й поїхали, за нами бігли й корови, й бички. Жаль так було на скотину дивитися", — згадує Любов.
23 березня їхня старша онука народила двійнят, вона оселилася з чоловіком та дітьми на Тернопільщині. Любов та Олександр разом з донькою та молодшим онуком знайшли житло в Миколаївській області.
"Зустріли нас дуже доброзичливо, дуже допомогли. Нам запропонували квартиру. Люди всі з добротою до нас ставляться, несли, хто що в кого є. Й парту дали, й комп’ютер, й іграшки та книги для онука. Дуже щиро їм вдячні", — каже Любов.
Спогади у фотоальбомі та віра в перемогу
Родина забрала з дому альбом зі світлинами з мирного життя, на них зображені щасливі спогади, каже сімейна пара. Рідне подвір’я, фото в колі близьких, весілля сина, онуки на відпочинку.
Олександр показує світлину з голуб'ятником, який зруйнували російські обстріли.
"Що було, а що лишилося, який був голуб’ятник, а який лишився", — говорить чоловік.
Ще одна відрада, кажуть переселенців, це кіт Ізя.
"Онучка привезла нам з Херсона його. І ми його забрали сюди. Тільки починається обстріл, хвилин за п’ять він нявчав, подавав сигнал", — каже Любов.
З усіма сусідами та односельцями родина підтримує зв’язок. Усі вірять в перемогу та сподіваються повернутися додому.
"До кого не зателефонуємо, всі кажуть, що хочемо додому повернутися, хоч якось, хоч у підвалі, хоч під каменюкою, але в рідному селі. Ми віримо у захисників України. Надіємося на краще, що наша Україна буде гарною, квітучою, незалежною, самостійною, вільною і сильною", — додає Любов.
Читайте також
Внутрішньо переміщені особи на Миколаївщині — права та обов'язки пояснює фахівчиня
У 98 років змушений тікати від окупації. Історія ветерана-переселенця з села на межі Херсонщини та Миколаївщини
Усі чинили так, як дозволяло сумління. Історія лікаря з окупованої Снігурівки, що на Миколаївщині
Джерело – Суспільне
