"Служити, захищати - ось наша мета", - говорить Максим Жарков, який живим вийшов з оточення під Іловайськом 2014 року. Сьогодні чоловік працює у секторі водної поліції Херсонської області.
Начальник сектору поліцейської діяльності на воді Херсонського районного управління поліції Максим Жарков згадує події 2014 року. Говорить, зелений коридор – це 30 кілометрів постійного вогню, 30 кілометрів засідки.
"Протягом 30 кілометрів по тобі постійно стріляють з танків, польових гармат. Шансів там вижити не було. Приїхали росіяни сказали – ні, зброю, бронетехніку, все здаєте під нашим супроводом ви виходите по вас стріляти не будуть. ми відмовились. Усі хлопці підтримали. Тому виходили з боєм. В Іловайську були терористичні угрупування. Це були батальйони всім відомого покидька Мотороли, Гів, були кадирівські угрупування. Була російська регулярна армія, але була вона після 24 числа, коли оточили місто Іловайськ", - говорить Максим.
2014 року Максим Жарков залишив приватне підприємництво та пішов служити тоді ще у міліцейський батальйон "Херсон". Окупація Криму стала останньою крапкою, розказує чоловік. Про те, що Максим у зоні бойових дій, рідні дізналися, коли по телебаченню з’явилась перша інформація про загиблих. Говорить, перший бій страшний, перша хвилина, а потім страх кудись іде. Всі страхи проходять, коли починався бій, - говорить чоловік.
Коли зайшли в іловайське депо, до добробатівців назустріч вийшло близько 50 людей, які ховалися від обстрілів, згадує Максим.
"Вони були дуже голодні. Вони вийшли нас зустрічати зі словами, що два тижні нічого не їли. Усі свої сухпаї віддали. Думали поїмо через добу. Але трапилось, що доба пройшла, вони хочуть їсти, а ми зрозуміли, що ми там залишились. Ні їжі, ні води не було. Ми прекрасно розуміли, що вони так налякані цією війною, що вони були готові кому завгодно казати "Слава Україні", слава кому завгодно, аби не бачити смертей. Вони там гинули, катували їх, примушували окопи копати для так званої армії ДНР", - каже Максим Жарков.
Під час виходу з оточення херсонці зупинилися у селі Новокатеринівка. Більшість бійців були поранені і йти не могли. Серед жителів Новокатеринівки були ті, хто автоматами збиралися добивати українських військових, а були ті, хто допомагав, рятував, розказує Максим.
"Був там дідусь один, який запам’ятався безстрашним, який допомагав води дав, в хату пустив, порядна людина. Двоє жінок було, приносили якусь їжу, годували під час обстрілів поранених у хаті, у літній кухні. Найголовніша їх допомога була в тому, що вони вселяли ту віру в нас, що ми там потрібні, що ми не в гостях, ми там дома", - говорить Максим Жарков.
Хлопці з батальйону запросили підмогу. Відповіді чекали 5 днів. Після чого, говорить Максим, отримали наказ виходити. Загалом з 30 бійців загинули 9. Сам Максим отримав поранення, потрапив до полону та зміг утекти. Він каже, дуже довго треба було повзти, е міг пересуватися ногами - вже пройшло кілька днів після коридору. Тоді його побачив у посадці, коли переповзав дорогу, Червоний Хрест.
Сьогодні Максим спілкується з товаришами по службі, їх родинами. Згадує загиблих друзів.
"Наш лікар був Владислав Ковальов. Його постійно згадую, Павло Мазур. Це була дуже правильна людина. справжній такий був. Комбата звичайно згадую. З Русланом дуже багато до бойових дій зробили. Все, що у мене було в житті до, все, що є зараз, не може порівнятися з цими емоціями, з цією взаємодопомогою один одному, цими чистими серцями, душами, обличчями колег, місцевих жителів, дітей, жінок", - каже Максим Жарков.
Джерело – Суспільне
