79 років тому фельдшерка Анна Ланцева пішла на фронт. Під час Другої світової війни жінка врятувала більше 450 життів.
Анна Ланцева народилась на Київщині 1920 року. У Києві вивчилась на фельдшерку. На фронт пішла 1941 року у 21 рік. Навіть до дому не заскочила, - говорить ветеранка Анна Ланцева.
"Цього дня я мала прийти на чергування. У жінки, в якої я жила, радіо не було. Зайшла в лікарню за подругою, а вона каже: війна. Ми прийшли. Лікарів не було. Один був на весь район – теж нема. Що ж робити? Хворі дізналися і вже розбігаються. Я посиділа півдня. Все одно військовозобов’язана. Комсомолкою була. І пішла до військкомату. У мене до сьогодні лежить папірець, який мала передати батькам, щоб отримували пільги. Але все не могла відправити. 43-го вже стала писати, коли звільняли Україну, що жива та здорова. У мене був братик 24 року народження. Оце перший лист до мене і прийшов, що він загинув".
За час війни Анна Маркіянівна врятувала майже півтисячі людей. Говорить, писала листи рідним поранених та загиблих. Не раз була донором, адже має першу групу крові.
"Нас поклали поруч на стіл. Моя кров прямо гарячою бігла до його правої руки. А зліва йому робили операцію. Йому робили операцію без наркозу, бо лікар сказав, що не витримає. А він був таким слабеньким і говорив: буду жити, буду жити. А потім лікар покликав мене і сказав, що не витягли осколок і судину не знайшли пошкоджену, бо в животі вже було все переплутано дуже. Мене звали Анею, Анечкою, Анютою. А цей потім відчув, що помирає і захотів мене обняти. Говорить: Нюсенька. З Кубані був. А сил у нього вже не було. Думала, може дівчину його так звали. Сказав і помер. Мене так ніхто не називав. Одного разу рятувала танкіста на північно-західному фронті. Під час наступу був підбитий танк. Поранений боєць не міг вилізти. Я лягла на танк, зазирнула у відкритий люк. Наклала джгут йому. Перев’язала і потягли його у госпіталь з танком", - розповіла Анна Ланцева.
З майбутнім чоловіком, говорить жінка, служили в одному артилерійському полку. Він був капітаном. Жили добре, помер чоловік майже 40 років тому.
"Ми навіть не цілувалися. Коли зробив мені пропозицію, пішла до заступника командира, українця з Вінниччини. Питаю: що мені робити? А він: скажу тільки, що він вільний, неодружений. А я кажу: Кузьма Карпович, мені більше і не треба. Тоді хлопці сором’язливі були. Один підійшов якось і сказав: "Коли закінчиться війна, я одружусь на тобі". Інший старший лейтенант поважного віку прийшов і каже: "Вовка Харитонов хоче одружитися на тобі". Я питаю: "А чого мовчить"? А він: "Бо соромиться", - згадала Анна Ланцева.
У Сталінграді потрапила до саперного полку, а звідти до Москви і далі – на Північно-західний фронт під Ленінград, де пробула півтора роки. Сиро було, говорить, холодно. Спала не роздягаючись у куріні на ліжку з ялинкових та соснових гілок.
"Сиділи голодні. Розварювали водичку з пшоном і дрібкою цукру. а я не могла їсти. Хотіла солоного. А солі не було. А я ходила все дорогою і просила хоч дрібку солі. І досі соромно. Один дав мені чайну десь ложечку солі. І я її нікому не дала, бо не могла. Піду в куточок за дерево. Візьму крихту солі і посмокчу", - розповіла Анна Ланцева.
День Перемоги зустріла в Німеччині за 40 кілометрів від Берліну, - розказує жінка. На фото вона з санітарами та водієм з 305-го полку:
"У нас була машина-радіостанція потужна. І радист слухав увесь світ, знав англійську мову. Ми знали, що ось-ось кінець війни. І ось десь о 2-3 ночі чую: підйом! Всі схопилися! Війна закінчилася! Радист увімкнув приймач і ми почули, Що вже підписано договір. Це було 9 числа. Усі кричали, обіймалися! Кожен радів, що живий! А вранці нас у полі вишукували і знову повторили. Почалася стрілянина в повітря з пістолетів та гвинтівок".
Під час війни вийшла з оточення, отримала три поранення. Демобілізувалися з чоловіком 26 липня 1946-ого. Зараз у Анни Ланцевої 3 доньки, п’ятеро онуків та п’ятеро правнуків. Після війни знайшла тих, з ким разом воювали, організовувала зустрічі. І досі в квартирі порається сам, інколи допомагають доньки. Для неї, говорить, рух – це життя.
Оксана Хлєбус, Григорій Шматко.
Джерело – Суспільне